Операція «Кришталеве дзеркало» - Ненацький Збігнєв. Страница 2

— Що таке? Що? — нервував він.

Але його повели до виходу, підштовхуючи дулами автоматів.

Кроки стихли, грюкнули двері вагона. За хвилину сухо вдарив пістолетний постріл. Пролунав пронизливий крик болю, що перейшов потім у хрипкий протяжний стогін, — його обірвали два нові постріли.

Молода жінка напівпритомно опустилася на лавку. На її білих щоках нервово здригалися м'язи.

Альберт відкинув клумаки, торкнувся жінчиної руки.

— Вам погано?

Вона заперечливо похитала головою. Прислухалася. Коридором знову йшли люди. Вони наближалися повільно, рипіли двері — напевно, оглядали кожне купе. Альберт сидів нерухомо, марно намагаючись заспокоїтися, опанувати себе.

Він почув, як у сусідньому купе вимагали документи. «Документи? Що їм скажуть мої документи? В них я Альберт, — роздумував він. — Якщо почнуть обшукувати, знайдуть пістолет і вколошкають мене, перш ніж я встигну зажадати, щоб вони провели мене до свого командира. А командир? Чи повірить він Альбертові?..»

Голосно сопучи, з підлоги підвівся ксьондз. На його чорній сутані виднілися сірі плями пилюки. Слідом за ним піднялися перекупки. Вони дивилися на нього благально, ніби віддавалися на його ласку. Ксьондз заходився обтрушувати сутану, та раптом крикнув і відразливо замахав рукою. Долоня його була закривавлена: кров капала із столика під вікном.

У купе заглянув знайомий уже молодик з чорними вусиками. Він був дуже гарний, з червоними, як у жінки, губами. Конфедератка хвацько сиділа в нього на маківці.

— Вас поранило, панотче? — стурбовано запитав він.

— Ні, ні. Це зі столика тече…

— Це убек так вам «услужив». Ну, нічого. Здох. А ви що за один? Устаньте! — наказав він Альбертові.

Альберт поволі підвівся з лавки. І в якусь мить устиг помітити, що молода жінка носком туфельки торкається високої халяви чобота вусатого молодика. Кров залила Альбертові лице. Він усе зрозумів… Несподіване пробудження, червона хустка, що тріпотіла на вітрі й була помітна здалеку, — це умовний знак, сигнал для когось.

Молодик гримнув па Альберта:

— Чиї чемодани? Он ті, шкіряні?

— Мої.

Презирливим поглядом він обвів новенький Альбертів плащ, сірий фетровий капелюх.

— Що везете? Підторговуєте, еге ж?

— Трохи книжок. Білизну. Костюм.

— Невже?

Альберт зняв з полиці чемодани. Не кваплячись, витягнув з кишені ключик, відімкнув замки.

Молодик, явно розчарований, понишпорив рукою між сорочками, галстуками, недбало промацав рукави й холоші чорного костюма. Трохи довше розглядав книжки, деякі він навіть узяв у руки, а неприхованим задоволенням прочитав уголос їхні англійські назви, виказуючи досить добру вимову.

Потім вийшов у коридор і, насвистуючи крізь зуби, заглянув до дальшого купе.

За вікном пролунала протяжна команда. По коридору загупотіли чоботи.

— О, їдемо! — радісно писнув ксьондз.

— Господи, поми-и-и-луй… — знову заспівали баби, але ксьондз рішучим помахом руки наказав їм замовкнути.

Гримнуло ще кілька пострілів.

На обличчі молодої жінки відбилася страшенна втома. Вона кілька разів провела рукою по чолу і скронях, ніби тамуючи головний біль, потім заплющила очі, поклала руки на коліна і застигла в такій позі. Та Альберт відчував, що жінка не спить. «Мабуть, вона вперше бере участь у такій операції», — роздумував він.

Поїзд уже набирав швидкості, ритмічно стукотіли колеса. Небезпека минула, і тепер навіть деренчання старого вагона здавалося приємним, заспокійливим.

Ксьондз закінчив шепотіти молитву і звернувся до Альберта:

— Уявіть собі, що мене попереджали. «Їдеш у лігво Рокити, — казали мені,— там і дня не минає без нападу, без стрілянини». Хоч тепер, зрештою, ніде спокою не знайдеш. Я духовний пастир сільської парафії, що неподалік від Влоцлавека, так навіть до мене двічі навідувалися ці лісові загони. Щоправда, вони більше скидалися на звичайних бандитів, аніж на партизанів…

Баби-перекупки про щось напівголосно перемовлялися. Потім одна з них витягла з білого вузлика гроші, друга схопила ксьондза за руку й поцілувала її.

— Це на святу месу. Відправте, панотче, за чудесне спасіння наше. За наше і ваше.

— Та ні ж бо! — розгнівався ксьондз. — Ніякого чуда тут немає, а ви мерщій раді в усьому божу ласку бачити. У Рокити добрій людині нема чого боятися. Правда ж, добродію? — попросив він підтримки в Альберта.

Той показав на зелений речовий мішок солдата, що залишився на полиці.

— Не знаю, чи був він поганою людиною…

Ксьондз злякався.

— Атож, атож. Звичайно. Хто може знати? Убили його, боже мій! Нічого не вдієш — війна. Війна не розбирає.

— Війна скінчилася майже рік тому, 9 травня 1945 року, — глузливо зауважив Альберт.

Ксьондз безпорадно розвів руками:

— Оті молоді хлопці, що заходили сюди, мріяли про іншу Польщу, добродію. Я ненавиджу кровопролиття, але я духовний пастир і повинен розуміти людські слабості. Якось сповідався у мене один із лісових. На його совісті було не одне людське життя. Я спитав його: «Чи можеш ти із спокійним сумлінням і душею нести тягар пролитої тобою крові братів твоїх?» — «Так, панотче, — відповів він. — Цей тягар несе за нас історія. Boнa нас осудить або простить нам гріхи наші». І я дав йому поцілувати єпитрахиль. [4] А потім сказав: «In nomine patris et filii, absolvo te». [5] Та після цього я цілу ніч крижем лежав у костьолі, молився. Бог розсудить і його, й мене. — Ксьондз розхвилювався, голос його тремтів.

Альберт похитав головою.

—Історії не можна довіряти. Її вироки помилкові. Я добре знаю це — сам історик.

— Авжеж, — жваво підхопив ксьондз, — бо вироки історії теж виносяться людьми. Але ж є ще одна історія, неписана, — історія, яку народ зберігає у своїй пам'яті.

— У народу коротка пам'ять, — Альберт зневажливо знизав плечима.

Молода жінка підвелася, немовби обурена цією дискусією, і вийшла з купе, залишивши на лавці свої рукавички.

Невдовзі поїзд почав гальмувати.

Альберт схопив з полиці чемодани і вискочив у коридор.

«Ошукала. Знову нас ошукала. Вона вирішила втекти з поїзда, а я, як дурень, повірив залишеним рукавичкам».

I він з чемоданами насилу пробирався серед людей, що заповнили коридор. Станція була невелика: збитий із дощок барак та два покриті гравієм перони. З поїзда тут вийшло чимало пасажирів, і Альберт довго й безпорадно крутився поміж ними, стараючись нагледіти свою сусідку.

Проте її ніде не було. Може, вона вискочила з другого боку? Там стояв товарняк, і Альбертові важко було уявити, щоб така дама в тонких панчохах і модних туфельках змогла пролізти під товарним вагоном або перебратися через буфер та брудні ланцюги. І все-таки він вирішив повернутися в своє купе й виглянути на другий бік.

Поїзд рушив. «Вислизнула від мене, втекла», — закипала в Альбертові злість. Так легко пошила його в дурні. Навіть голосу її не запам'ятав. Йому це здавалося подвійною поразкою.

Повз нього пройшов начальник поїзда, заглядаючи в кожне купе і рахуючи вибиті кулями вікна.

— Що це було? Хто на нас напав? — запитав Альберт.

Той стенув плечима. Про це його запитували всі пасажири.

— Не знаю. Напевно, Рокита. У поштовому вагоні везли мільйон злотих. Вони дізналися про це, розвернули гранатами двері вагона, перебили охорону. Поквиталися, з ким хотіли. Гроші забрали.

— Скільки вбитих?

— Чоловік п'ять. Руські і кілька наших. Поляків, — швидко поправився він.

У купе на лавці все ще лежали залишені жінкою рукавички. Альберт глянув на них майже з ненавистю. Ксьондз кивнув йому зі свого місця і показав окуляри вбитого.

— Погляньте лишень. Це ж звичайні скельця. Він маскувався. О-о, навряд чи цей чоловік був справедливий…