«Чорна зоря» - Вахек Еміл. Страница 27

— Дивне запитання, — засміявся Клубічко, — Там нема таких гарних квартир, як у вас. Я ж вам сказав: їдемо до вас пити чорну каву.

— А ви справді добре вмієте замітати сліди обшуку, — мовив за хвилю Тихий. — Я в кімнаті нічого не помітив.

— Вмію, коли не лінуюсь, — признався Клубічко. — Але у вас нічого було замітати. Я там не був, я ж вам уже сказав.

— Так я вам і повірив! Звідки ж ви знали…

— Ви маєте на увазі радіолу, програвач і все інше? Леле, таж нема нічого простішого. Як ідеал кожної заміжньої жінки мати холодильник, так ідеал кожного юнака, котрий хоче спокушати пані,— радіола, програвач. — Клубічко засміявся. — Я не фахівець у цій галузі, але знаю, що музика відіграє в ній не останню роль. Хоч дивно: люди в такі хвилини настільки захоплені собою, що її, власне, не помічають, Мабуть, вона позитивно впливає на їхню підсвідомість. Наступний поважний чинник — алкоголь. Оскільки ви не можете своїй дамі запропонувати півлітра пива, — хоч більшість жінок любить його, але чомусь соромиться признатися, — або коньяк, який п'янить дужче й швидше, то ви й пропонуєте їй чудовий солодкий боле, котрий діє на неї, мов дурман. Є речі, що закономірно повторюються, тож я з певністю передбачав у вас програвач, різноколірні лампочки, болс і сардини.

— Хоч я їх і ненавиджу. Але як ви знаєте, що в мене є еспресо? [6]

Клубічко засміявся:

— Навіяння!

Тихий злякано глянув на нього. На красеня нагонив страх ще й той мовчазний, схожий на військового чоловік поряд з водієм. Машина виїхала на околицю міста — в район вілл.

— Тут у вас гарно, — мовив Клубічко. — Закурите?

— Дякую, не хочу, — відрубав Тихий. — Мені хочеться лише одного — знати, чому я вас послухав.

Клубічко здвигнув плечима:

— Це вже ви розгадайте самі. Особисто мене ви цікавите відтоді, як я вас зустрів у пані Салачової в Празі.

— Це помилка, — відказав Тихий невпевнено. — Я не був у неї в Празі. Але, щоправда, сьогодні вона приїздила до мене.

— Прилітала, пане Тихий! Чи не здасться вам дивним, що вона прилетіла саме до вас?

Але перш ніж Тихий устиг щось відповісти, машина зупинилася перед невеликою віллою, оточеною невисокими деревами. Із темряви саду долинало пекельне нявчання кішок і войовничі заклики котів.

— Вийдемо? — спитав Клубічко. — Якщо ви вже перестали на мене гніватися, то, може, й справді запросите на каву?

Тихий мовчки виліз із машини, пройшов короткою цегляною доріжкою, відімкнув двері й зник у темному коридорі; Клубічко чекав, поки він увімкне світло. Відтак пішов слідом за ним на другий поверх сходами, застеленими зелено-коричневим килимом, що вели до маленького передпокою. Тихий відімкнув ще одні двері і знову увімкнув світло. У невеликій кімнатці стояв стіл; друга кімната, з великою канапою, правила за вітальню. На буфеті справді стояла радіола й пляшка лікеру. Тихий зник в обклеєних шпалерами дверях і за кілька хвилин вийшов, несучи малий еспресо. Критично подивився на кволу Клубічкову поставу й спитав:

— П'єте о цій порі слабку чи міцну?

— Може, це вам не сподобається, — люб'язно відповів Клубічко, — але я вживаю о всякій порі три кофейні ложечки на чашку. Це єдиний принцип, якого я ще не зрадив.

— Не боїтеся, що не заснете?

Клубічко жартівливо махнув рукою:

— Дякую за турботу, але сьогодні я не збираюся спати, до того ж кава на мене діє звичайно як наркотик.

— Я вам заздрю, — сказав Тихий, беручи з буфета електричний млинок. Встромив шнур у розетку, й за кілька хвилин кава була готова. — Сиплю вам три ложечки, а собі одну.

— Казково, — блаженно зітхнув Клубічко, — я починаю примирятися з Брно, дарма що воно зустріло мене так непривітно.

— Хочете й сардин?

— Хочу, ви природжений спокусник. Але програвач і різноколірні лампочки можете цього разу проминути. Як будете в Празі, завітайте до мене — за все чесно віддячу.

Тихий заварив каву, присунув до Клубічка чашку. Спритно відкрив баночку сардин, поставив перед гостем, поклав шматок білого хліба й лимон. Клубічко ковтнув каву й блаженно зітхнув:

— Чудова, юначе! Ви — талант. — Потому вихилив усе. — Не можу себе відучити від цього. Ще не читавши цікавої книжки Мілха про бразільську каву, я знав, що треба ласувати, а не пити так гидотно, як чиню я. Але це для мене має нездоланну принадність, і вже я себе не перероблю.

— Справді? — спитав Тихий. — Може, тепер ви нарешті скажете мені…

— Чому вас привіз додому? Ну, заради цієї кави. І потім, порядні люди о такій порі відпочивають.

— Дозвольте вас запитати: чом ви не відпочиваєте?

— Буду, буду, але коли саме — залежить од вас. — І глянув на Тихого полохливо-запитально: — Насамперед не забувайте, ви мені обіцяли три чашки, а поки що налили тільки одну.

Тихий налив другу. Клубічко знов блаженно вдихнув запах, але цього разу лише сьорбав — ласував. Відтак споважнів і мовив:

— Любий друже і каводарцю, щойно я записав вас до свого серця, але все-таки мушу— втім, ви самі звернули мову на мій фах, — мушу спитати, хто вам доручив їхати назирці за мною до тутешньої криміналки і потім не відставати од мене. Втім, це не єдине запитання. Чого до вас летіла пані Салачова і що вона у вас робила? Третє: були ви самі, коли вона зайшла до вас?

Злякано дивлячись на прямокутник з тонкого мережива, на якому стояла його чашка з кавою, Тихий неохоче відповів:

— Почну з кінця. Коли пані Салачова приїхала до мене, тут не було нікого. Як я з нею познайомився? Знімався у фільмі в серпні минулого року в Братіславі, і ми заприязнилися. Вона обіцяла, що, як приїде до Брно, знову зустрінемося. От сьогодні це й сталося,

— Не запрошувала вас до себе в Прагу?

Тихий похитав головою.

— То, може, ви її відвідали без запрошення?

Тихий знову похитав головою.

— Але ж ви були в неділю в Празі?

Цього разу Тихий притакнув:

— Трапилася нагода.

— Яка? Хтось запропонував одвезти вас?

— Ні, ні! — злякано вигукнув Тихий. — Я зібрав трохи грошей… Справді, був у Празі, але не в пані Салачової. Я навіть не знаю, де вона мешкає. Та сьогодні, як грім серед ясного неба, вона приїхала до мене. Почувала себе дуже погано — щось сталося з її літаком, але їй навіщось — навіщо, не знаю — треба було до Брно, тож вона приїхала на таксі й забула в ньому сумку з грішми. У цій своїй замороці згадала про мене й заїхала, щоб я позичив їй грошей і найняв таксі. Я це зробив, і вона поїхала в своїх справах.

— Мабуть, хотіла тут, у Брно, когось провідати?

— Так, вона це казала.

— Але ж брехуха ця Салачова, — зітхнув Клубічко. — Мушу вам сказати: нікого вона тут не шукала, від вас поїхала просто до Тішнова.

— Мені вона теж казала, що їй треба туди, — обережно зауважив Тихий.

Клубічко хвилю байдуже дивився перед собою, а тоді випалив:

— Чи багатьом людям відомо, що ви маєте ще одну квартиру? В розбомбленій віллі… Це знала пані Салачова?

Тихий розгубився, знітився:

— Моя тутешня господиня трохи старомодна, тож іноді…

— Маєте й там програвач та болс? Не маєте? Ну, розповідайте далі.

— Про те житло я сказав їй у Братіславі: коли справді схоче завітати і не буде мене ні вдома, ні в театрі, то я там. А вона відповіла, що це дуже романтично. Може, саме через романтичність і не забула.

— Цілком можливо, іноді вона справді буває романтичною, — погодився Клубічко. — Але як пояснити увагу, що ви мені приділяли?

— Це було зовсім випадково, — відказав Тихий. — По вечері я, як завше, коли не граю, завітав до кав'ярні «Гранд-отелю» і побачив там чоловіка, котрий приходив до мене в Пісарках, назвавшися працівником тутешньої філії аеролінії. При цьому я помітив, що він сидить з вами. Вас я впізнав — бачив колись фото. Про того чоловіка, який сидів з вами, відразу подумав, що він з КНБ, тож зрозумів, що ви тут робите. Вийшов надвір саме тоді, коли ви сідали в машину. Цієї миті біля тротуару зупинилось авто моєї знайомої. Вона запросила мене покататись. «Куди поїдемо?» — спитала. Мені спало на думку простежити за вами. «Їдьте хоча б за тією машиною», — сказав я. А коли побачив, що ви зникли в тутешній криміналці, попросив її вернутись. Оце й усе.