Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Толстой Алексей Николаевич. Страница 16

Вісник поклав палицю з пряжею біля вогню і сів обличчям до Порога. Очі його були заплющені. І всі бачили на лобі його третє, прикрите плівкою, ніби запалене око.

Аоли радились і гомоніли між собою: “В горах не вистачає корму для худоби і мало води. Взимку ми мерзнемо в печерах. Сильні вітри зносять наші хижі в бездонні ущелини. Послухаймо вісника і вернімося на старі згарища”.

Аоли вийшли з гірських ущелин на рівнину Азори, женучи поперед себе стада хаші. Магацитли взяли дівчат Аолів і народили від них голубе плем’я Гір. Тоді ж почали будівництво шістнадцяти велетенських цирків Ро, в які збігала вода, коли танув сніг на полюсах. Безплідні рівнини було прорізано каналами і зрошено.

З попелу виникли нові селища Аолів. Лани давали пишний урожай.

Було зведено стіни Соацери. Під час будівництва цирків і стін Магацитли використовували величезні підйомні машини, — їх рухали дивовижні механізми. Силою знання Магацитли могли пересувати велике каміння і прискорювати ріст рослин. Вони записали свої знання в книги — кольоровими плямами і зоряними знаками.

Коли вмер останній прибулець із Землі — з ним щезло і Знання. Тільки через двадцять тисячоліть ми, нащадки племені Гір, знову прочитали таємні книги Атлантів.

Присмерком Гусєв знічев’я пішов блукати по кімнатах. Будинок був великий, міцний — для зимового житла. Багато в ньому було переходів, сходів, порожніх залів, галерей з нежилою тишею. Гусєв блукав, приглядався, позіхав.

“Заможно живуть, чорти, але нудно”.

У далекій частині будинку чулися голоси, стукіт кухонних ножів, дзвін посуду. Писклявий голос керуючого сипав пташиними словами, когось лаяв. Гусєв дійшов до кухні — низької склепистої кімнати. У глибині її спалахувало масляне полум’я над сковородами. Гусєв зупинився біля дверей, повів носом. Керуючий і куховарка, які лаялися між собою, замовкли і з деяким острахом позадкували в глибину склепінь.

— Чад у вас, чад, чад, — сказав їм Гусєв по-російськи, — ковпак над плитою поставте. Ох варвари, а ще марсіани!

Махнувши рукою на їхні перелякані обличчя, він вийшов на чорний ґанок. Сів на кам’яні сходинки, вийняв заповітний портсигар, закурив.

Унизу галявини, на узліссі, хлопчик-пастух, бігаючи й вигукуючи, заганяв у цегляний сарай хаші, ті глухо ревіли. Звідти у високій траві стежкою до нього йшла жінка з двома відерцями молока. Вітер надимав її жовту сорочку, метляв китичку на смішному ковпачку поверх яскраво-рудого волосся. Ось вона зупинилася, поставила відерця і почала відмахуватись од якоїсь комахи, ліктем захищаючи обличчя. Сміючись, узяла відерця й знову побігла. Вгледівши Гусєва, показала білі веселі зуби.

Гусєв звав її Іхонькою, хоча ім’я дівчини було — Іха, — небога керуючого, сміхотлива, смагляво-синювата дівчина.

Вона хутко пробігла повз Гусєва, — тільки зморщила носа до нього. Гусєв подумав було дати їй ззаду “ляща”, але втримався. Сидів, курив, очікував.

Справді, Іхонька незабаром знову з’явилася з кошичком і ножиком. Сіла недалеко од Сина Неба і заходилася чистити овочі. Її густі вії весь час кліпали. З усього було видно, що весела дівчина.

— Чому у вас на Марсі жінки якісь сині? — спитав її Гусєв по-російськи. — Дурна ти, Іхонько, справжнього життя не розумієш.

Іха відповіла йому, й Гусєв, ніби скрізь сон, зрозумів її слова:

— У школі я вивчала священну історію; там сказано, що Сини Неба злі. В книжці одне пишуть, а насправді виходить інше. Сини Неба зовсім не злі.

— Так, добрі, — підтвердив Гусєв, примруживши одне око.

Іха захлинулася сміхом, лушпиння швидко летіло у неї з-під ножика.

— Мій дядько каже, ніби ви, Сини Неба, можете вбивати поглядом. Я щось цього не помічаю.

— Невже? А що ж ви помічаєте?

— Слухайте, ви мені відповідайте по-нашому, — сказала Іхонька, — а по-вашому я не розумію.

— А по-вашому в мене виходить недоладно.

— Що ви сказали? — Іха поклала ножик, так розпирав її сміх. — По-моєму, у вас на Червоній Зірці все те саме.

Тоді Гусєв кашлянув, присунувся ближче. Іха взяла кошика і відсунулась. Гусєв кашлянув і присунувся ще. Вона сказала:

— Одяг протрете, на сходах соваючись.

Можливо, Іха сказала це якось по-іншому, але Гусєв зрозумів саме так. Він швидко озирнувся й узяв Іхоньку за плечі. Вона відразу відсахнулася, витріщилась. Але він дуже кріпко поцілував її. Іха з усієї сили притисла до себе кошик і ножик.

— Отак, Іхонько!

Вона схопилася й утекла.

Гусєв сидів, пощипуючи вуса. Всміхався. Сонце зайшло. Висипали зірки. До самісіньких сходів підкрався якийсь довгий волохатий звірок і дивився на Гусєва фосфоричними очима. Гусєв поворухнувся, — звірок засичав, зник, як тінь.

— Так, дурнички ці треба все-таки облишити, — мовив Гусєв. Осмикнув пояс і ввійшов у будинок. У коридорі перед ним одразу ж метнулась Іхонька. Він пальцем поманив її, і вони пішли коридором. Гусєв, кривлячись од напруги, заговорив по-марсіанському:

— Ти, Іхонько, мене слухай. Я, Син Неба, приїхав сюди не для дурниць. У мене передбачаються великі діла з вашою планетою. Але людина я тут нова, порядків не знаю. Ти мені повинна допомагати. Тільки дивись не бреши. Ось що ти мені скажи: хто такий наш господар?

— Наш господар, — відповіла Іха, напружено вслухаю-чись у дивну мову Гусєва, — наш господар — володар усіх країн Туми.

— От тобі й маєш! — Гусєв зупинився. — Брешеш? (Почухав за вухом). Як же він офіційно називається? Король, чи що? Посада в нього яка?

— Звуть його Тускуб. Він — батько Аеліти. Він — голова Вищої ради.

— Так. Зрозуміло.

Гусєв ішов деякий час мовчки.

— Ось що, Іхонько, в тій кімнаті, я бачив, у вас стоїть матове дзеркало. Цікаво в нього подивитися. Покажи мені, як воно з’єднується.

Вони зайшли до вузької напівтемної кімнати, заставленої низькими кріслами. В стіні біліло туманне дзеркало. Гусєв повалився в крісло, ближче до екрана. Іха спитала:

— Що б хотів бачити Син Неба?

— Покажи мені місто.

— Тепер ніч, роботу скрізь закінчено, фабрики і магазини закрито, площі порожні. Може, видовища?

— Показуй видовища.

Іха встромила вмикач у цифрову дошку й, тримаючи кінець довгого шнура, відійшла до крісла, де, випроставши ноги, сидів Син Неба.

— Народне гуляння, — почала Іха й смикнула за шнур. Почувся сильний шум — похмурий тисячоголосий гомін юрби. Дзеркало освітилося. Відкрилася непомірна перспектива склепистих скляних дахів. Широкі снопи світла впирались у величезні плакати, в написи, в багатоколірний дим, що курився клубами. Внизу кишіли голови, голови, голови. Подекуди, мов кажани, вгору, вниз пролітали крилаті постаті. Скляні склепіння, перехресні промені світла, вири натовпу відходили вглибину, губилися в курній, димній імлі.

— Що вони, роблять? — вигукнув Гусєв, надриваючи голос, такий сильний був гамір.

— Вони дихають дорогоцінним димом. Ви бачите клуби диму? Це куриться листя хаври. Це дорогоцінний дим. Він зветься димом безсмертя. Хто вдихає його, бачить незвичайні речі: здається, що ніколи не вмреш, — такі чудеса можна бачити й розуміти. Багато хто чує звук уллн. Ніхто не має права курити хавру в себе вдома — за це карають на смерть. Тільки Вища рада дозволяє куріння, тільки дванадцять разів на рік у цьому будинку запалюють листя хаври.

— А он ті що роблять?

— Вони крутять цифрові колеса. Вони вгадують цифри. Сьогодні кожен може загадати число, — того, хто відгадає, назавжди звільняють од роботи. Вища рада дарує йому прекрасний будинок, поле, десять хаші та крилатий човен. Це величезне щастя — відгадати.

Пояснюючи, Іха сіла на поручень крісла. Гусєв дуже дивувався з чудес у туманному дзеркалі: “От чорти, ог шибеники!” Потім попросив показати ще щось.

Іха злізла з крісла і, погасивши дзеркало, довго вовтузилася біля цифрової дошки, — не попадала вмикачами в дірки. Коли ж вернулася до крісла й знову сіла на поручень, крутячи кульку від шнура, її личко було трохи очманіле.