Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Толстой Алексей Николаевич. Страница 23

Намагаючись зрозуміти, Аеліта заплющила очі, притулилася спиною до Лося. Ні, все одно не зрозуміти.

Шум вітру, гарячі груди Лося за спиною, його рука, занурена в біле хутро на плечі, — здавалося, кров їхня біжить спільним коловоротом, у спільному захваті, одним тілом летять вони в якийсь стародавній спомин.

Ні, все одно не зрозуміти!

Минула хвилина — трохи більше. Човен порівнявся з Тускубовою садибою. Механік обернувся: у Аеліти і Сина Неба були дивні обличчя. В їхніх зіницях світилися сонячні цятки. Вітер м’яв сніжну шерсть на шубці Аеліти. Захоплені очі її дивилися в океан небесного світла.

Хлопчик-механік уткнув у комір гострий ніс і безгучно засміявся. Поклав човен на крило і, розтинаючи повітря крутим падінням, спустився біля дому.

Аеліта отямилася, почала розстібати шубку, але пальці її ковзали по пташиних голівках на великих ґудзиках. Лось підняв її з човна, поставив на траву. Аеліта сказала хлопчикові:

— Приготуй закритий човен.

Вона не помітила ні Іхоньчиних червоних очей, ні жовтого, як гарбуз, перекошеного страхом обличчя керуючого, — усміхаючись, неуважливо обертаючись до Лося, вона пішла попереду нього в глиб дому.

Вперше Лось побачив кімнати Аеліти — низькі золоті склепіння, стіни, вкриті тіньовими зображеннями, ніби фігурками на китайській парасольці, відчув запаморочливий гіркуватий теплий запах.

Аеліта мовила тихо:

— Сядь.

Лось сів. Вона примостилася біля його ніг. Він ніжно дивився на її попелясте волосся, тримав її руки. Вона сказала:

— Тобі, мабуть, нудно зі мною? Вибач. Я сказала Ісі; постав якнайбільше квітів у їдальні, коли він лишиться сам, хай йому грає улла.

Аеліта сперлася ліктями об коліна Лося. Обличчя її було замріяне.

— Ти слухав? Ти зрозумів? Ти думав про мене?

Вона глибоко зітхнула. Обличчя її видавалося щасливим.

— Батько дав мені отруту, але я бачила — він не вірить мені. Він сказав: “Я вб’ю і тебе і його”. Нам недовго жити.

Вона затнулась і дивилася, як холодною рішучістю спалахнули очі Лося, — рот його вперто стиснувся.

— Гаразд, — мовив він, — я боротимусь. Аеліта присунулась і зашепотіла:

— Ти — велетень моїх дитячих снів. У тебе прекрасне обличчя. Ти дужий Син Неба. Ти мужній, добрий. Твої руки — з заліза, коліна — з каменю. Твій погляд смертельний.

Її бурмотіння стало невиразне, ледве чутне. Лось відгорнув з її обличчя волосся.

— Що з тобою?

Тоді вона поривчасто обняла його за шию, мов дитина. Виступили великі сльози, потекли по її худенькому обличчю.

— Я не вмію кохати, — сказала вона, — я ніколи не знала цього… Пожалій мене, не гребуй мною. Я розповідатиму тобі цікаві історії. Розповім про страшні комети, про битви повітряних кораблів, про загибель чудової країни по той бік гір. Тобі не буде нудно кохати мене. Мене ніхто ніколи не пестив. Коли ти прийшов уперше, я подумала: “Я його бачила в дитинстві, це рідний велетень”. Мені хотілося, щоб ти взяв мене на руки і поніс звідси. Тут — похмуро, безнадійно, смерть, смерть. Сонце гріє вбого. Крига більше не розтає на полюсах. Висихають моря. Безмежні пустелі, мідні піски вкривають Туму… Земля, Земля… любий велетню, забери мене на Землю. Я хочу бачити зелені гори, потоки води, хмари, буйних звірів, велетнів… Я не хочу вмирати.

Аеліта заливалася сльозами.

Тепер Лосеві здавалося, що вона зовсім дівчинка. Було смішно і ніжно, коли вона сплеснула руками, кажучи про велетнів.

Лось поцілував її в заплакані очі. Вона затихла. Знизу вгору, як на велетня із казки, вона дивилася на Сина Неба.

Несподівано у напівмороці кімнати пролунав тихий свист, і одразу ж спалахнув хмарним світлом овал на туалетному столику. З’явилася голова Тускуба, який уважно дивився з екрана.

— Ти тут? — спитав він.

Аеліта, як кішка, стрибнула на килим, підбігла до екрана:

— Я тут, батьку.

— Сини Неба ще живі?

— Ні, батьку, — я дала їм отруту, вони мертві. Аеліта говорила холодно, різко. Стояла спиною до Лося, затуляючи екран.

— Чого тобі ще треба від мене, батьку?

Тускуб мовчав. Плечі Аеліти почали підніматися, голова хилилася. Лютий голос Тускуба проревів:

— Ти брешеш! Син Неба в місті. Він очолив повстання! Аеліта похитнулася. Батькова голова зникла.

Аеліта, Іхонька і Лось летіли в чотирикрилому човні до гір Лізіазіри.

Безперервно працював приймач електромагнітних хвиль — щогла з кусками дротів. Аеліта схилилася над крихітним екраном, слухала, вдивлялася.

Було важко розібратися в розпачливих телефонограмах, закликах, криках, тривожних запитаннях, що летіли, кружляли в магнітних полях Марса. Але майже без упину бурмотів стальний голос Тускуба, розтинаючи весь цей хаос, володів ним. У дзеркалі ковзали тіні стривоженого світу.

Кілька разів у хаосі звуків слух Аеліти вловлював дивний голос, що волав тривожно:

“…Товариші, не слухайте шептунів… не треба нам ніяких поступок… до зброї, товариші, настав останній час… всю владу рад… рад… рад…”

Аеліта обернулася до Іхоньки:

— Твій друг відважний і сміливий, він справжній Син Неба, не бійся за нього.

Іхонька, як коза, тупнула ногами, захитала рудою головою. Аеліті пощастило простежити, щоб ніхто не помітив їхньої втечі. Вона зняла з вух трубки. Пальцями протерла запітніле скло ілюмінатора.

— Глянь, — сказала вона Лосю, — за нами летять іхі.

Човен плив на величезній висоті над Марсом. По обидва боки човна в сліпучому світлі, звиваючись, летіли на перетинчастих крилах дві облізлі, бурошерсті тварини. Їхні круглі голови з плескатим зубатим дзьобом були обернуті до вікон. Ось одна, побачивши Лося, пірнула і ляснула пащею по склу. Лось відхилив голову. Аеліта розсміялася.

Минули Азору. Внизу тепер лежали гострі скелі Лізіазіри. Човен пішов униз, пролетів над озером Соам і спустився на просторий майданчик, що висів над проваллям.

Лось і механік завели човна у печеру, підняли на плечі кошики і слідом за жінками почали спускатися по мало помітних у скелях, стертих од давності сходах униз в ущелину. Аеліта легко і швидко йшла вперед. Притримуючись за виступи скель, уважно поглядала на Лося. З-під його величезних ніг летіло каміння, озивалось у безодні луною.

— Тут спускався Магацитл, несучи палицю з прив’язаною пряжею, — сказала Аеліта. — Зараз ти побачиш місця, де горіли круги священних огнів.

Посеред прірви сходи повели в глиб скелі, у вузький тунель. З його темряви тягло вологістю. Шаркаючи об каміння плечима, нахиляючись, Лось важко посувався між полірованими стінами. Навпомацки він знайшов плече Аеліти і відразу відчув на губах її подих. Він прошепотів по-російськи: “Люба”.

Тунель кінчився напівосвітленою печерою. Всюди виблискували базальтові колони. В глибині злітали легкі клуби пари. Дзюрчала вода, одноманітно падали краплі з ледь помітних у глибині склепінь.

Аеліта йшла попереду. Її чорний плащ і гострий ковпачок ковзали над озером, іноді ховалися за хмарами пари. Вона сказала з темряви: “Обережніше” — і з’явилася на вузькій крутій арці стародавнього моста. Лось відчув, як під ногами двигтить мостове склепіння, але він дивився тільки на легкий плащ, що мелькав у напівтемряві.

Ставало ясніше. Над головою заблищали кристали. Печера кінчилася колонадою низьких камінних стовпів. За ними видно було залиту вечірнім сонцем перспективу скелястих вершин і гірських цирків Лізіазіри.

По той бік колонади лежала широка тераса, вкрита іржавим мохом. Її краї обривалися прямовисно. Ледь помітні сходи і стежечки вели нагору, в печерне місто. Посеред тераси лежав, до половини в грунті, вкритий мохом Священний Поріг. Це був великий, масивного золота саркофаг. [11] Грубі зображення звірів і птахів вкривали його з чотирьох боків. Нагорі покоїлося зображення сплячого марсіанина, — одна рука його лежала під головою, друга пригортала до грудей уллу. Рештки розваленої колонади оточували цю незвичайну скульптуру.