Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Толстой Алексей Николаевич. Страница 32

— На мені заборона, я посвячена цариці Магр… За стародавнім звичаєм, за страшним законом Магр, дівчину, яка порушила заборону посвячення, кидають у лабіринт, у колодязь. Ти бачив його… Але я не могла опиратися коханню Сина Неба. Я щаслива. Дякую тобі за життя. Дякую тобі, муже мій…

Аеліта поцілувала його, і він відчув гіркий запах отрути на її губах. Тоді він випив рештки темної вологи, — її було ще багато у флакончику. Аеліта ледве встигла торкнутися його. Удари в двері примусили Лося підвестися, але свідомість зникала, руки й ноги не слухались. Він вернувся до постелі, упав на тіло Аеліти, обхопив його. Він не ворухнувся, коли в печерку зайшли марсіани. Вони одірвали його від дружини і понесли. Останнім зусиллям він рвонувся за краєм її чорного плаща, та спалахи пострілів, тупі удари відкинули його назад, до золотих дверцят печери…

Долаючи вітер, Лось побіг набережною. І знову зупинився, закружляв у снігових хмарах і, так само, як тоді, — у пітьмі всесвіту, — крикнув:

— Жива, жива… Аеліто, Аеліто…

Вітер шаленим поривом підхопив це вперше вимовлене на землі ім’я, розвіяв його серед бурхливих снігів. Лось сховав підборіддя в шарф, засунув руку глибоко в кишеню, побрів, хитаючись, додому.

Біля під’їзду стояв автомобіль. Білі мухи крутилися в димних стовпах його ліхтарів. Чоловік у кошлатому кожусі пританцьовував морозними підошвами на тротуарі.

— Я по вас, Мстиславе Сергійовичу, — крикнув він весело, — сідайте в машину, їдьмо.

Це був Гусєв. Він нашвидку пояснив: сьогодні, о сьомій годині вечора, радіотелефонна станція жде — як і весь цей тиждень — подачі невідомих сигналів надзвичайної’ сили. Шифр їх незрозумілий. Цілий тиждень газети всіх частин світу зайняті здогадами з приводу цих сигналів, — є припущення, що вони йдуть з Марса. Завідувач радіостанції запрошує Лося сьогодні ввечері прийняти таємничі хвилі.

Лось мовчки стрибнув у автомобіль. Шалено затанцював лапатий сніг у конусах світла. В обличчя різонув хуртовинний вітер. Над сніговою пустелею Неви палала бузкова заграва міста, сяйво ліхтарів уздовж набережних — вогні, вогні… Вдалині вила сирена криголама, що десь ламав лід.

В кінці вулиці Червоних Зір, на сніговій галявині, під деревами, що аж свистіли од вітру, біля будинку з круглим дахом, автомобіль зупинився. Пустельно вили ґратчасті вежі й дротяні сітки, що потонули в снігових хмарах. Лось навстіж розчинив заметені снігом двері, зайшов у теплий будиночок, скинув шарф і капелюх. Рум’яний гладкий чоловік почав щось пояснювати йому, тримаючи його червону від холоду руку в теплих пухких долонях. Стрілка годинника підходила до сьомої.

Лось сів біля приймального апарата, надів навушники. Стрілка годинника повзла. О час, квапливі удари серця, крижаний простір всесвіту!..

Повільний шепіт почувся в його вухах. Лось одразу заплющив очі. Знову повторився віддалений, тривожний, повільний шепіт. Повторювалось якесь дивне слово. Лось напружив слух. Ніби тиха блискавка, пронизав йому серце далекий голос, який неземною мовою печально повторював:

— Де ти, де ти, де ти, Сину Неба?

Голос замовк. Лось дивився перед себе побілілими, розширеними очима… Голос Аеліти, голос кохання, вічності, голос туги летить по всьому всесвіту, гукає, кличе, — де ти, де ти, кохання…

1922

ГІПЕРБОЛОЇД ІНЖЕНЕРА ГАРІНА

У цьому сезоні діловий світ Парижа збирався на сніданок до готелю “Мажестік”. Там можна було зустріти зразки всіх націй, окрім французької. Там поміж стравами точилися ділові розмови й укладались угоди під звуки оркестру, бахкання корків та жіноче щебетання.

У розкішному холі готелю, застеленому найдорожчими килимами, поблизу скляних дверей, що обертаються, важно походжав високий сивий чоловік з енергійним голеним обличчям, яке нагадувало героїчне минуле Франції. На ньому був чорний широкий фрак, шовкові панчохи й лаковані туфлі з пряжками. На грудях лежала срібна ретязь. Це був верховини швейцар, духовний заступник акціонерного товариства, що експлуатувало готель “Мажестік”.

Заклавши за спину подагричні руки, він спинявся перед скляною стіною, де серед розквітлих у зелених шапликах дерев та пальмового листя обідали відвідувачі. Він скидався цієї хвилини на професора, який вивчає життя рослин і комах за стінкою акваріума.

Жінки були чудові, що й казати. Молоденькі приваблювали молодістю, блиском очей: синіх — англосаксонських, темних, як ніч, — південноамериканських, лілових — французьких. Літні жінки приправляли, як гострою підливою, марніючу красу вишуканістю туалетів.

Так, щодо жінок, — усе було гаразд. Але верховний швейцар не міг те саме сказати про чоловіків, котрі сиділи в ресторані.

Звідкіля, з яких будяків після війни вилізли оці опасисті молодчики, коротенькі на зріст, з волосатими пальцями у перснях, із запаленими щоками, що важко піддавалися бритві?

Вони хапливо ковтали всілякі напої від ранку до ранку. Волосаті пальці їхні плели з повітря гроші, гроші, гроші… Вони повзли з Америки переважно, із клятої країни, де ступають по коліна в золоті, де хочуть за безцінь скупити весь добрий старий світ.

До під’їзду готелю тихо підкотив роллс-ройс — довга машина з кузовом Із червоного дерева. Швейцар, брязкаючи ретяззю, заспішив до дверей, що обертаються.

Перший увійшов жовтаво-блідий чоловік, невеликий на зріст, з чорною, коротко підстриженою бородою, з роздутими ніздрями м’ясистого носа. Він був у бахматому довгому пальті і в котелку, насунутому на брови.

Чоловік спинився, буркотливо чекаючи на супутницю, яка розмовляла з молодиком, що вискочив назустріч автомобілю з-за колони під’їзду. Кивнувши йому головою, жінка пройшла через двері, котрі обертаються. Це була славнозвісна Зоя Монроз, одна з прегарних жінок Парижа, — сіроока, топка, висока, в білому суконному костюмі.

— Ми будемо обідати, Роллінг? — спитала вона чоловіка в котелку.

— Ні. Я розмовлятиму з ним до обіду.

Зоя Монроз усміхнулася, наче поблажливо пробачаючи різкий тон відповіді. Саме тоді в двері проскочив молодик, який розмовляв із Зоєю Монроз коло автомобіля. Він був у розіпнутому старенькому пальті, з палицею і м’яким капелюхом у руці. Збуджене обличчя його сяяло веснянками. Ріденькі цупкі вусики мовби приклеєні. Він хотів, певно, привітатися за руку, але Роллінг, не виймаючи рук із кишень пальта, сказав ще різкіше:

— Ви запізнилися на чверть години, Семенов.

— Мене затримали… У нашій же справі… Дуже вибачаюсь… Усе залагоджено… Вони згодні… Завтра можуть виїхати до Варшави.

— Якщо ви будете горлати на весь готель, вас виведуть, — зауважив Роллінг, уп’яливши в нього каламутні очі, що не обіцяли нічого доброго.

— Пробачте — я пошепки. У Варшаві уже все підготовлено: паспорти, одяг, зброя тощо. У перших числах квітня вони перейдуть кордон…

— Зараз я і мадемуазель Монроз обідатимемо, — сказав Роллінг. — Ви поїдете до цих добродіїв і перекажете їм, що я бажаю їх бачити сьогодні на початку п’ятої. Попередьте, що коли вони надумають водити мене за носа, я викажу їх поліції…

Ця розмова відбулася на початку квітня 192… року.

У Ленінграді на світанку поблизу бонів [12] Гребної школи, на річці Крестовці, спинився двовесловий човен.

З нього вийшло двоє, і коло самісінької води відбулася в них коротка розмова: говорив тільки один — різко і владно, другий дивився на повноводу, тиху, темну річку.