Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Толстой Алексей Николаевич. Страница 4

…Ні, ні, ні, — із смертю не можна примиритися…

Лось підвівся з ліжка, взяв зі столу коробку з цигарками, закурив і деякий час ходив по темному сараю. Потім виліз на драбинку телескопа, знайшов шукачем Марс, що піднявся вже над Петроградом, і довго дивився на невелику, ясну, теплу кульку. Вона легенько тремтіла в схрещених волосинках окуляра.

…Він знову ліг… Пам’ять одкрила видіння. Катруся сидить у траві на пагорку. Вдалині, за хвилястими полями, — золоті цятки Звенигорода. Шуліки плавають у літній спекоті над хлібами, над гречками. Катрусі ліниво і жарко: Лось, сидячи поряд, кусаючи травинку, поглядає на русяву Катрусину голову, на засмагле плече з світлою смужкою шкіри між загаром і сукнею. Катрусині сірі очі — байдужі і прекрасні, — в них теж плавають шуліки. Каті вісімнадцять років. Сидить і мовчить. Лось думає: “Ні, люба моя, у мене є діло важливіше, ніж отут, на цьому пагорку закохатись у вас. На цей гачок не попадуся, на дачу до вас більш не їздитиму”.

О боже мій! Як нерозумно було втрачено ці літні, гарячі дні. Спинити б тоді час! Не вернути! Не вернути!..

Лось знову встав з ліжка, чиркав сірниками, курив, ходив. Але й ходити вздовж дощаної стіни було нестерпно: як звір у ямі.

Лось відчинив ворота і дивився на Марс, що стояв уже високо в небі.

“І там не втечеш од себе — за межею Землі, за межею смерті. Нащо було куштувати цю отруту — кохати! Жити б нерозбудженим. Летить же в ефірі заклякле сім’я життя, льодяні кристали, летять, охоплені дрімотою. Так ні ж, треба впасти і розцвісти — прокинутись у спразі — кохати, злитися в одне, забутися, не бути самотнім сім’ям. І весь цей короткий сон для того, щоб знову — смерть, розлука, і знову — політ льодяних кристалів”.

Лось довго стояв біля воріт. Діамантовим — то кривавим, то синім-світлом мінився Марс високо над тихим у сні Петроградом. “Новий, дивний світ, — думав Лось, — можливо, давно вже погаслий або фантастичний, квітучий і досконалий… Так само звідти колись уночі дивитимуся на мою рідну зірку серед зірок… Згадаю пагорок, і шулік, і могилу, де лежить Катя… І печаль моя буде легкою…”

Над ранок Лось поклав на голову подушку і задрімав. Його розбудив гуркіт валки, що їхала набережною. Лось провів долонею по обличчю. Ще безтямними від нічних видінь очима роздивлявся карти на стінах, обриси апарата. Зітхнув, зовсім прокидаючись, підійшов до крана і облив голову крижаною водою. Накинув пальто і попрямував через пустир до своєї квартири, де півроку тому вмерла Катя.

Тут він вимився, поголився, надів чисту білизну й одяг, перевірив, чи всі вікна зачинено. У квартирі ніхто не жив — скрізь була курява. Він одчинив двері в спальню, де після смерті Каті ніколи не ночував. У спальні було майже темно від спущених штор, тільки відсвічувало дзеркало шафи з Катаними сукнями — дзеркальні дверцята було прочинено. Лось насупився, підійшов навшпиньках і щільно причинив дверцята. Замкнув двері спальні. Вийшов з квартири, замкнув парадні двері і плескатий ключик поклав собі в кишеню жилета.

Тепер усе було закінчено перед від’їздом.

Цієї ночі Маша довго ждала чоловіка — кілька разів підігрівала чайник на примусі. За високими дубовими дверима було тихо і страшнувато.

Гусєв і Маша жили в одній кімнаті, в колись розкішному, величезному, тепер занедбаному будинку. Під час революції мешканці покинули його. За чотири роки дощі і зимові хуртовини дуже пошкодили його всередині.

Кімната була простора. На стелі, поміж золотим різьбленням і хмарами, летіла усміхаючись пишна жінка — довкола крилаті немовлята.

“Бачиш, Машо, — все жартував Гусєв, показуючи на стелю”, — яка весела жінка, в тілі, і дітей шестеро — ото жінка”.

Над позолоченим, з лев’ячими лапами ліжком висів портрет дідуся — напудрена перука, губи стиснуті, на каптані — зірка. Гусєв прозвав його “Генерал Топтигін”. “Цей дихнути не давав, тільки що не так — одразу топтати”. Маша боялася дивитися на портрет. Через кімнату було протягнено залізну трубу залізної грубки, що геть закіптюжила стіну. На полицях, на столі, де Маша готувала злиденну їжу, — лад і чистота.

Різьблені дубові двері відчинялись у двосвітну залу. Розбиті вікна в ній були позабивані дошками, стеля подекуди обвалилась. У вітряні ночі тут гуляв, завиваючи, вітер, бігали пацюки.

Маша сиділа біля столу. Шипів вогник примуса. Здалеку вітер доніс сумний передзвін годинника — пробило другу. Гусєва не було. Маша думала:

“Чого шукає, чого йому мало? Все щось хоче знайти, душа неспокійна, Альоша, Альоша…”

На віях у Маші виступали сльози, і вона, підпираючи щоку, неквапом витирала їх. Над головою летіла, не могла відлетіти весела жінка з веселими немовлятами. Про неї Маша думала: “От була б така — нікуди б він од мене не пішов”.

Гусєв сказав їй, що їде далеко, а куди — вона не знала, спитати боялась. Вона й сама бачила, що жити йому з нею в цій чудній кімнаті, в тиші, без колишньої волі — важко, нестерпно. Вночі присниться йому щось — заскрегоче, крикне глухо, сяде на постелі й дихає, — зуби зціплені, на обличчі і на грудях — піт. Упаде, засне, а вранці — аж темний, місця собі не знаходить.

Маїиа була з ним така лагідна, так прилащувалася, розумніша за матір. За це він любив її і жалів, але тільки наставав ранок — так і шукав, куди б гайнути.

Маша служила, приносила додому пайки. Грошей у них часто зовсім не було. Гусєв хапався то за одне діло, то за друге, але скоро кидав. “Старі люди розповідали — в Китаї є золотий клин, — казав він, — клина такого там, либонь, нема, але земля справді нам ще невідома, — піду я, Машо, в Китай, подивлюся, що там і як”.

З тугою, як смерті, ждала Маша тої години, коли Гусєв піде. Нікого в світі, окрім нього, у неї не було. З п’ятнадцяти років служила — була продавщицею в магазинах, касиркою на невських пароплавчиках. Жила самотньо, невесело.

Рік тому, на свято, познайомилася з Гусєвим у парку на лавочці. Він спитав: “Бачу, самі сидите, дозвольте з вами провести час — одному сумно”. Вона глянула — обличчя славне, очі веселі, добрі і — тверезий. “Нічого не маю проти”, — відповіла коротко. Так вони й гуляли в парку до вечора, Гусєв розповідав про війни, набіги, перевороти, — таке, про що ні в якій книжці не прочитаєш. Провів Машу до квартири і відтоді почав до неї ходити. Маша полюбила його, і вони стали жити разом.

Чайник закипів. Маша зняла його і знову затихла. Вже давно їй здавалося, що за дверима, в порожній залі, щось шарудить. Було так сумно, — не дослухалась. Але зараз — виразно чути — хтось човгав.

Маша хутко відчинила двері і визирнула. В одне вікно до зали пробивалося світло вуличного ліхтаря, слабо освітлюючи пухирчастими плямами кілька низьких колон. Між ними Маша побачила сивого зігнутого дідуся, без шапки, в довгому пальті, — він стояв, витягнувши шию, і дивився на Машу. У неї підломилися ноги.

— Вам чого тут треба? — спитала вона пошепки.

Дідусь витягнув шию і так дивився на неї. Посварився вказівним пальцем. Маша рвучко зачинила двері, — серце шалено калатало. Вона прислухалася — кроки тепер віддалялися: дідусь, видно, йшов парадними сходами вниз.

Незабаром з другого боку зали почулася швидка, тверда хода чоловіка. Гусєв зайшов веселий, вимазаний у кіптяві.

— Злий-но, вмиюся, — сказав він, розстібаючи комір, — завтра їдемо, прощавайте. Чайник у тебе гарячий? Це славно. — Він вимив обличчя, міцну шию, руки до ліктя, витираючись, скоса глянув на дружину. — Годі тобі, не пропаду, вернуся. Сім років мене ні куля, ні багнет не могли знищити. Моя пора ще далеко, — позначку не зроблено. А вмирати — все одно не викрутишся: муха на льоту зачепить лапою — брик і вмер.

Він сів до столу, почав облуплювати варену картоплю, розламав її, вмочив у сіль.

— На завтра приготуй чисту білизну, дві зміни, — сорочки, підштаники, онучі. Мильце не забудь, шильце та мильце. Ти що — знову плакала?

— Злякалася, — відповіла Маша, одвертаючись. — Якийсь дід увесь час ходить, пальцем насварився. Альошо, не їдь.