Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Толстой Алексей Николаевич. Страница 49

Перед очима Роллінга скакало землисте, перекривлене обличчя. Сусіди оберталися. Лакей ніс для Семенова стілець.

— До дідька, — буркнув Роллінг крізь запону віскі, — ви заважаєте мені снідати.

— Гаразд, пробачте… Я чекатиму вас на розі в автомобілі.

У паризькій пресі всі ці дні було тихо, як на лісовому озері! Буржуа позіхали, читаючи передовиці про літературу, фейлетони про театральні вистави, хроніку з життя артистів.

Цим безтурботним спокоєм преса готувала ураганний наступ на середньобуржуазпі гаманці. Хімічний концерн Роллінга, закінчивши організацію і винищивши дрібних суперників, готувався до великої кампанії на піднесення. Пресу куплено, журналістів озброєно потрібними відомостями з хімічної промисловості. Для політичних передовиків заготовано приголомшливі документи. Два-три ляпаси, дві-три дуелі усунули дурників, які спробували белькотіти не згідно із загальним планом концерну.

У Парижі запанувала тиша та спокій. Тиражі газет дещо зменшилися. Тому справжнісінькою знахідкою було вбивство в будинку шістдесят три на вулиці Гобеленів.

Наступного ранку всі сімдесят п’ять газет надрукували жирними заголовками про “таємничий і кошмарний злочин”. Особу вбитого не було розпізнано — документи його викрадено, — в готелі він записався під явно вигаданим прізвищем. Вбивство, здавалося, було не з метою пограбування-гроші й золоті речі лишился при вбитому. Важко було також думати про помсту — кімната номер одинадцять зберегла сліди ретельного обшуку. Таємниця, усе — таємниця.

Двогодинні газети повідомили приголомшливу деталь: у фатальній кімнаті знайдено жіночу черепахову шпильку з п’ятьма великими діамантами. Крім того, на запиленій підлозі помічено сліди жіночих туфель. Од цієї шпильки Париж справді здригнувся. Вбивцею була шикарна жінка. Аристократка? Буржуазка? Таємниця… Таємниця…

Чотиригодинні газети надали свої сторінки інтерв’ю із найзнаменитішими жінками Парижа.

Одно слово, в усьому Парижі тільки Роллінг, сидячи у Гріфона, нічого не знав про пригоду на вулиці Гобеленів. Він був дуже сердитий і навмисне змусив Семенова зачекати в таксомоторі. Нарешті він появився на розі, мовчки вліз у машину і звелів їхати до моргу. Семенов, шалено запобігаючи, дорогою розказав йому зміст газет.

При згадці про шпильку з п’ятьма діамантами пальці Роллінга затремтіли на набалдашнику палиці. Поблизу моргу він раптом нахилився до шофера з таким жестом, ніби хотів звеліти повернути назад, але стримався і лише люто засопів.

Біля дверей моргу була товчія. Жінки в дорогих хутрах, кирпатенькі продавщиці, підозрілі особи з передмість, цікаві консьєржки [32] у плетених пелеринках, хронікери із спітнілими носами и зібганими комірцями, актриски, що чіпляються за м’ясистих акторів, — усі прагнули подивитися на вбитого, який лежав у роздертій сорочці й босий на похилій мармуровій дошці, головою до напівпідвального вікна.

Особливо жахливими видавалися його босі ноги — великі, синюваті, з відрослими нігтями. Жовто-мертве обличчя скалічене судомою жаху. Борідка сторчма.

Семенов вужем, попереду Роллінга, прослизнув крізь натовп до тіла. Роллінг твердо глянув в обличчя вбитого. Роздивлявся секунду. Очі його примружилися, м’ясистий ніс зібрався зморшками, блиснули золоті зуби.

— Ну що, ну що, він же, він? — зашепотів Семенов.

І Роллінг мовив йому цього разу:

— Знову двійник.

Ледве було вимовлено цю фразу, з-за плеча Роллінга з’явилася, світловолоса голова, глянула йому в обличчя, мовби сфотографувала, і зникла в натовпі.

Це був Шельга.

Кинувши Семенова в моргу, Роллінг поїхав на вулицю Сени. Там все лишалось, як і раніше, — тиха паніка. Зоя не приходила і не дзвонила.

Роллінг замкнувся у спальні і походжав килимом, розглядаючи кінчики черевиків. Він спинився з того боку ліжка, де завжди спав. Пошкріб підборіддя. Заплющив очі. І тоді згадав те, що його мучило цілий день…

“…Роллінг, Роллінг… Ми загинули…”

Це сказала Зоя тихим, безнадійним голосом. Це було сьогодні вночі, — він раптово посеред розмови заснув. Зоїн голос не розбудив його, — не дійшов свідомості. Зараз її розпачливі слова виразно лунали у вухах.

Роллінга підкинуло, наче пружиною… Отже, дивний припадок Гаріна на бульварі Мальзерб; хвилювання Зої у шинку “Вечеря короля”; її настійливі запитання: які саме папери міг викрасти Гарін із кабінету? Потім — “Роллінг, Роллінг, ми загинули…” Її зникнення. Труп двійника у моргу. Шпилька з діамантами. Саме вчора — він пам’ятав — у пишному Зоїному волоссі сяяло п’ять камінців.

У низці подій зрозуміло одне: Гарін вдається до випробуваного засобу з двійником, аби відвести од себе удар. Він викрадає автограф Роллінга, щоб підкинути його на місце вбивства і привести поліцію на бульвар Мальзерб.

При всій витримці Роллінг відчув, що спинному хребту холодно. “Роллінг, Роллінг, ми загинули…” Отже, вона припускала, вона знала про вбивство. Воно сталося між третьою і четвертою ранку. (О пів на п’яту прибула поліція). Вчора, засинаючи, Роллінг чув, як годинник на каміні пробив три чверті на другу. Це було його останнім сприйняттям зовнішніх звуків. Потім Зоя зникла. Мабуть, вона помчала на вулицю Гобеленів, щоб знищити сліди автографа.

Звідки Зоя могла так точно знати про можливе вбивство? Тільки в тому випадку, коли вона його сама підготувала. Роллінг підійшов до каміна, поклав лікті на мармурову дошку і затулив обличчя руками. Але чому ж тоді вона прошепотіла йому так жахливо: “Роллінг, Роллінг, ми загинули…” Щось учора сталося, — перевернуло її плани. Але що? і в яку хвилину?..

Припустімо, їй треба було виправити якусь помилку. Пощастило це їй чи ні? Гарін живий, автографа поки що не знайшли, вбито двійника. Рятує це чи нищить? Хто вбивця — співучасник Зої чи сам Гарін?

І чому, чому, чому Зоя зникла? Шукаючи в пам’яті цю хвилину — злам у Зоїному настрої, — Роллінг напружував уяву, звиклу до зовсім іншої праці. У нього тріщав мозок. Він пригадував — жест по жесту, слово по слову — усю вчорашню Зоїну поведінку.

Він відчував: коли нині ж біля каміна не збагне до дрібниць усієї пригоди, то це — програш, поразка, загибель. За три дні до великого наступу на біржу досить натяку на його ім’я у зв’язку з убивством, і — непомірний біржевий скандал, крах… Удар по Роллінгу буде ударом по мільярдах, що рухають в Америці, Китаї, Індії, Європі, в африканських колоніях тисячами підприємств. Розладнається точна робота механізму… Залізниці, океанські лінії, рудники, заводи, банки, сотні тисяч службовців, мільйони робітників, десятки мільйонів власників цінностей — усе це заскрипить, застопориться, заб’ється в паніці…

Роллінг опинився в становищі людини, що не знає, з якого боку їй встромлять пожа. Небезпека була смертельна. Уява його працювала так, ніби за кожний пропливаючий у секунду відрізок думки платили мільйон доларів.

Оцей воістину дивовижний стан хімічного короля порушив стук двох підошов об килим. {Вікно спальні, — на першому поверсі, — що виходило в парк, було відчинене). Роллінг здригнувся всім тілом. У дзеркалі каміна з’явилися обриси кремезного чоловіка з великими вусами і зморщеним лобом. Він нахилив голову й дивився на Роллінга не кліпаючи.

— Що вам треба? — завищав Роллінг, не потрапляючи рукою в задню кишеню штанів, де лежав браунінг.

Кремезний чоловік, певно, чекав на це і стрибнув за портьєру. Звідти він знову висунув голову.

— Спокійно. Не кричіть. Я не збираюся вбивати або грабувати, — він підняв долоні, — я прийшов у справі.

— Яка тут може бути справа? Йдіть у справі на бульвар Мальзерб, сорок вісім-біс, від одинадцятої до першої… Ви влізли у вікно, як злодій і негідник.

— Винен, — ввічливо відповів чоловік, — моє прізвище Леклер, мене звуть Гастон. У мене військовий орден і чин сержанта. Я ніколи не працюю на дрібницях і злодієм не був. Раджу вам негайно пробачитися переді мною, містере Роллінг, без чого наша подальша розмова не може відбутися…