Дисертаційний прорахунок - Головин Николай Иванович. Страница 19

— Похолодало на дощ, — зауважив водій. — Раз у Москві негода, то й у нас завтра поллє.

Літак вигулькнув з темряви, засліпив скляний вокзал яскравими фарами і підкотив до стоянки. Гул, що розтривожив тишу, влігся, і на трапі з’явилися люди.

— Візьмеш валізку, — підштовхнув водія Білобородько, побачивши, що з літака вийшов Сиченко, а сам усміхнувся і заспішив назустріч. — З приїздом! Як летіли? Не бовтало?

— Усе гаразд, — відповів той, вкладаючи пухлі гарячі пальці в сухорляву руку Білобородька. — Не встиг огледітись, як промайнув час: словник читаю, їду в Швецію!

До наради все готово?

— Ми ж доповідали. Запрошені розробники прибули.

— Зранку оглянемо об’єднання, а після обіду зберемося.

А Ковальов зранку не знаходив собі місця: вилаяв своїх помічників, бігав з відділу у відділ, квапив з кресленнями. Поліщук першим наважився дорікнути:

— Що з тобою, Вікторе? Ти якийсь інший став. Стурбований, людей засмикав. Так можна будь-яке діло погубити. Між іншим, ми раніше, ніж о дев’ятій вечора, з роботи не йдемо.

— Робота є робота, не для мене ж особисто ви працюєте?

— Усе так. Але ми б не хотіли за свою сумлінну роботу чути тільки докори й нарікання. — Поліщук поклав йому руку на плече: — Вікторе, я знаю, що ти дуже вимогливий. Але іноді переступаєш усяку межу. Відтоді, як тебе призначили на цю високу посаду, ти дуже змінився — став зверхній, не зважаєш на нашу думку. Не боїшся, що залишишся сам?

— Ні, — різко відповів Ковальов. — Те, що колектив зациклився, бачу. Треба закручувати гайки!

— Слухай, друже, ти став колишнім занудою. До речі, знаєш, що тебе раніше тільки так і називали?

— Мені це байдуже.

Начальник управління до обіду обходив цехи. Він хотів сам впевнитися, чи вистачить у об’єднання сили освоїти зарубіжну модель. Ранком прилетів головний конструктор управління. В інститут до Ковальова він не пішов, розшукав Сиченка і тепер дріботів поруч, слухав і підтакував. Білобородько не любив сторонніх при розмові з начальством, але, як не старався, спекатися його не зміг. Покликав Ковальова і сказав:

— Ознайомте головного конструктора з роботою, розробками. Та ви й самі знаєте, що робити.

Проте головний конструктор відмовився йти з Ковальовим.

— Побуду з керівництвом.

Білобородько важко зітхнув. Тепер не вдасться поговорити віч-на-віч, а так хотілося б вивести Сиченка на робота — свого двійника. Іншим він не хотів показувати новинку, побоювався: у міністерстві можуть піти чутки, що Білобородько займається дурницями. Хіба мало пустомель!

А Ковальов бігав, нервував. Неллі організовувала робочі місця учасникам, Тернавський і Маша перевіряли встановлені на столах термінали, Юля вводила у програму дані по доповіді.

Нарада почалася не так, як гадав Ковальов. Першим виступив головний конструктор управління. Він зробив доповідь про стан розвитку систем, однак говорив здебільшого про зарубіжні новинки. Потім несподівано повідомив, що питання про угоду з фірмою на купівлю виробу і технологію вже вирішено.

— Ось так, хлопче, — в’їдливо підсумував Поліщук. — Порадилися?

Представник головного інституту обурювався:

— Що ж це за виступ? Навіть не згадали про нашу роботу! Чи, може, в міністерстві не знають, що ми робимо? Про систему з об’ємним баченням і слова не сказали.

— Ця робота ще в царині науки і теорії, а промисловості потрібен серійний зразок! — пояснив Сиченко.

— Але використання застарілих принципів, — говорив уже інший представник, — не дасть нам можливості…

Дискусія розгорялася. Коли дійшла черга до Ковальова, той рішуче тввів дані, і на екрані терміналів з’явилися таблиці.

— Товариші, проаналізуймо варіанти існуючих і пер елективних систем…

Сиченко обірвав:

— Як ви ставитеся до моделі, яку ми хочемо купити?

Ковальов здригнувся: скінчити не дадуть. І збунтувався. У душі все стиснулося, ладне було кричати, але він стримався і з притиском сказав:

— Чому тут так розхвалюють зарубіжну модель? Чи не тому, що не мають ніякісінького уявлення про нашу? Бо щоб його мати, треба частіше бувати в інституті.

Білобородько засовався на стільці і хрипко промовив:

— Ковальов, думайте, що говорите. Сиченко зиркнув на годинника і підвівся.

— Тільки що ми обговорювали, сперечалися, з’ясовували…

Несподівано стілець під Білобородьком заскрипів і розвалився, директор гепнувся на підлогу. Всі засміялись, а він, підвівшись, вибачився.

— Не на добро все це. Може, перенесемо нараду? Краще сім разів промовчати і один раз відрізати.

Сиченко посміхнувся, обвів поглядом присутніх, побачив похилені голови й погодився.

— Що, Вікторе Георгійовичу, розгром? — спитав Тернавський, коли всі зібрались у лабораторії.

Ковальов і сам не знав, чому так грубо висловився. На душі було гидко. Поліщук позирав на нього з докором:

— Не міг нічого довести, захистити нашу роботу…

— Знаєш, не чіпай! І без цього тоскно, — обірвав його Ковальов.

— Тоскно, так і не брав би слова! Пояснив би, що голос втратив! Міркувати, голубе, не дрова рубати. — Поліщук був невдоволений Віктором. — Он директор, щось у нього на думці є, вирішив нараду припинити. І не втратив самовладання. Не дратувався. Стілець зламав!

Маші було шкода Віктора, але вона теж дивилася на нього осудливо.

— Ми не маємо права погубити модель. Винесемо питання на обговорення зборів, а треба буде — то звернемося й вище, — сказала вона.

Коли Юля підійшла до гуртожитку, перед її очима враз постав розгублений і пригнічений Ковальов. “А ми й не поспівчували! Всі почали звинувачувати. Таж йому важче від усіх. Він же самотній!” І зразу ж від вахтера подзвонила йому додому.

— Вікторе, приходь. Я жду тебе в парку, на нашій лавочці.

Дудін, почувши схвильований Юлин голос, зрозумів: щось сталося.

— Не бери близько до серця, — сказала Юля, побачивши Дудіна. — І мені вибач, погано подумала про тебе.

Дудін дивився на її неспокійні пальці, що бгали в руках хусточку, і раптом суворо спитав:

— Розкажи, що сталося.

— Як що? — розгубилася Юля. — Ти вже заспокоївся?

— Юленько, навіщо панікувати? З будь-якої позиції є хороший удар. Треба тільки міцно тримати кий.

— Глузуєш?

Слово за словом, і незабаром Дудін уже все знав.

— Кажуть, ти відзначився? — безжально сказав він Ковальову, повернувшись додому.

— Крах! — тяжко зітхнув той. — Я звичайнісінький невдаха. — Навіщо ти витяг мене в ці наукові лідери? — дорікнув він Дудіну. — Я — рядовий у науці. Не керівник, не мудрагель, розумієш? З дитинства мене вчили не лавірувати, а йти прямо, навіть напролом. Але кому потрібна моя правда? Словом, усе трапилося так несподівано.

— Несподіваною у людини може бути тільки смерть, усе інше вона повинна передбачати. Стоп!

Він завмер, підняв догори палець.

— Вмикай апаратуру. Я встиг зістикувати модель із системою Білобородька. Казав же тобі, що Тернавський — золото, а не хлопець. Тепер у нас є комплект. Коли закінчилася нарада? Сиченко, певно, ще у Білобородька — нарада продовжується в його кабінеті, тепер уже між ними двома.

І справді, Сиченко в цей час сидів у кабінеті Білобородька. Настрій у йього був препоганий. Не сподівався, що підлеглі можуть вчинити такий опір.

— Левку Андрійовичу, ти мене виручив: своєчасно припинив нараду. При такій протидії оголошувати наказ безглуздо. А Ковальов, як виявилося, слабкий керівник. Думаю, Батурін собі такого не дозволив би.

— Цілком імовірно. Але для того, хто нікуди не пливе, не буває й попутного вітру.

— І то правда, — кивнув головою Сиченко. — Проте завжди треба знати і куди пливти. Таке городити, як сьогодні на нараді ваш Ковальов, може тільки людина взагалі без руля й без вітрил.

— Так двигун стає гальмом! — пролунав у кутку кабінету чийсь голос.

Сиченко рвучко обернувся.

— Як ви тут опинилися?

У кріслі сидів, поклавши ногу на ногу і всміхаючись, Дудін.