Дисертаційний прорахунок - Головин Николай Иванович. Страница 29

Невдовзі Анна повернулась і віддала мені заповнені таблиці.

— Тут є питання навіть про роботу. Хіба вона може якось вплинути на мою зовнішність у майбутньому?

— Робота завжди викликає в людини емоції — позитивні чи негативні. Вам подобається ваша робота?

— А що іще треба жінці? Зустрічаються цікаві люди.

— Хотів би потрапити у вашу групу, щоб почути, як ви розповідаєте про своє місто.

— Хочете, розкажу легенду про юнака, який переміг дракона? Не чули? Кажуть, там, біля річки, — вона кивнула на вікно, за яким стояла ніч, — жив дракон. Досить йому було тільки поглянути на живу істоту, як та одразу ж гинула. Багато відважних юнаків ставали на боротьбу з драконом, і ніхто не повертався. У однієї жінки був син, та такий красень і розумник, що годі шукати на всьому білому світі. Його батько, як і багато інших, загинув у битві з драконом. І мати, боячись, щоб і сина не спіткала така доля, як тільки він підріс, послала його вчитися у далекі краї. Через кілька років син повернувся освіченим і сильним. І сказав матері: “Піду битися з драконом!” — “Сину мій, — відповіла постаріла жінка, — багато хто вже ходив, і жоден не повернувся. Твій батько теж загинув. Подумай, синку, про мене, про мою самотню старість”. — “Не можу я, мамо, сидіти, коли дракон губить людей. Хіба для того ти посилала мене вчитися, щоб я відсиджувався?” І попрямував до річки, де жив дракон. Підійшов до його лігва так близько, що почув з печери дихання потвори. Почепив собі юнак на груди велике дзеркало і закричав на весь голос: “Виходь, чудисько погане! Прийшов я з тобою битися не на життя, а на смерть!” Прокинувся дракон, виліз із лігва. Куди не гляне — палахкотить пожежа. Ось уже по траві вогонь біжить, ліс займається. Погляд дракона впав на юнака — смертельний потік променів з очей потвори відбився віддзеркала. І таким сильним був той потік, що наскрізь пронизав він драконові серце, і той упав біля свого лігва мертвий. Відтоді у нашому краї літають птахи. А люди сміються, співають і славлять відважного юнака.

Я мовчав, вражений. Не змістом легенди — таких легенд я чув уже немало. Як часто людина виявляє свою вдачу, погляди в тому, що і як розповідає. Анна несподівано відкрилася переді мною якоюсь новою гранню своєї душі — цього разу гарною.

— Ви так цікаво, поетично розповідаєте. Ось бачите, яку роль відігравала наука навіть у давнину, а що вже казати про наш час. Ну, то що ж ви вирішили? Наука чекає від вас жертви, — пожартував я.

— Ну, якщо вона невелика, бо дуже витрачатись я не люблю, — у тон мені відповіла Анна.

— Сподіваюся, ви дозволите мені завтра повести Богара в лабораторію?

— Що ж, доведеться дозволити, — усміхнулася вона. — Коли вже ви вважаєте, що я повинна на олтар науки приносити якісь жертви.

— А самі?

— Що?

— Прийдете? Машина введе ваше зображення, ось ці відомості з карток, а потім видасть модель — образ, якою ви станете через три, п’ять, десять років…

Анна похитала головою.

— Ні, інженере, ви вже вибачте, але я в це не вірю.

— Чому? Я проводжу випробування у цій галузі. Це проблема моєї дисертації. Вона доведена науково. Погоджуйтесь…

— Гаразд, я подумаю…

Богара я привів у лабораторію вранці. Працівники почали провадити медичне обстеження собаки. Пес був слухняний, з гідністю приймав частування і не огризався, коли до нього доторкалися руки лаборанток. Не злякався він і націленого телеока, що вводило зображення в машину. Лише зрідка тремтіла його шерсть. Та досить було мені притиснути свою долоню до його вуха, як пес одразу ж заспокоювався.

Після обіду я чекав на Анну. Мені здавалося, вона не прийде. Час від часу я підходив до вікна і виглядав на дорогу. Та ось мене покликали до телефону.

— Інженере, я прийшла. Тут вимагають перепустку, — долинув з трубки знайомий голос.

Ми зустрілися на прохідній. Анна була в яскравому платті. Напевне, сьогдні вона приділила особливу увагу своєму туалету, сподіваючись, що від цього залежатиме її майбутній образ. Ми йшли по території заводу, а з відчиненого вікна нас з цікавістю роздивлялися мої колеги. Анна була привітна й радісна. Я злегка підтримував її під руку і відчував якусь гордість, що йду поряд з такою вродливою жінкою. Анна поглядала у вікна цехів, де тягліїся величезні автоматичні лінії, і вражено похитувала головою:

— Самі механізми! Чим же тут люди займаються?

— Думають. Працюють. Творять…

Певно, пригадавши вчорашню нашу розмову, спитала:

— Невже ваша машина за даними в картках зможе визначити, якою я стану за кілька років?

В її очах було недовір’я і водночас цікавість.

— Навіщо мені вас обманювати? Я проводжу наукову роботу. Головна її проблема — якнайдовше зберегти молодість і силу людини. Дослідимо і ваші фізіологічні дані, спосіб життя, вивчимо фотопортрети. У лабораторії проведемо об’єктивне медичне обстеження. Через кілька років порівняєте виданий машиною образ з реальним зображенням і перевірите схожість. Кілька років — строк невеликий.

— Схожість? Ой, мені смішно! Хбчете пожартувати з мене. Гадаєте, якщо я не фахівець, то нічого і не розумію?

За півгодини після докладного обстеження і реєстрації всіх даних” ми зайшли до кімнати, де розмістився апаратурний комплекс.

— Ого, яка величезна машина! — здивовано вигукнула Анна, побачивши обчислювально-керуючий комплекс.

Мені так не здавалося, бо я працював на машині постійно. Звичайний комплекс з розвиненою пам’яттю. Ми використовували його для складання технологій, розробки устаткування, виготовлення креслень пристроїв, за моїм проектом він був трохи вдосконалений: зроблено спеціальні пристрої введення і реєстрації даних. Але від цього він не став більшим. Щоправда, тепер уже випускалися мікромоделі. Але нас задовольняв і цей обчислювальний комплекс, бо він працював швидко і безвідмовно,

Коли було закладено програму, я запропонував Анні зручно стати.

— Зараз почнемо вводити ваше зображення.

Я переключив машину на “запис”. На екрані виникло зображення. Поки машина вводила дані, Анна цокотіла, розповідаючи, як її колись фотографували для реклами кольорових телевізорів.

Вона, як виявилося, була дуже цікавою до всього. Оглянула прилади, які їй здавалися просто чудодійними. Тож була певна, що фотографії їй буде зроблено одразу ж, і дуже розчарувалася, коли довідалась, що всі дані про неї спочатку має опрацювати машина.

Ми попрощалися.

ЕОМ поглинула інформацію, якийсь час розмірковувала і стала вимальовувати зображення. Керований машиною лазерний пучок прокреслював на широкій фотографічній стрічці довгі лінії, які зливалися в один малюнок. Зображення дублювалося на екрані дисплея. Фотопапір із зафіксованим зображенням повільно виповзав із щілини. Що там? Потворне, розпливчасте обличчя, брезкле тіло?..

Спочатку з’явилося пишне волосся, гладеньке, без жодної зморшки чоло, тонкий ніс і гарні, випнуті губи. На мене дивилися напрочуд молоді очі. Я затаїв подих і з хвилюванням чекав, як же змінить їх вікова динаміка? Збігали секунди. І ось виникло зображення стрункої вродливої жінки. Навіть вродливішої і витонченішої, ніж тепер. Мене це вразило. Кажуть, роки не красять… А тут вони, навпаки, прикрасили випробовувану модель. Але чому?

Вже була пізня година, і я не став шукати відповіді. Тим більше, що результат тішив мене. Я відрізав від рулону фотокартки і одразу ж поїхав додому. Мені хотілося скоріше порадувати Анну. Я постукав у двері її кімнати і мовчки простяг фотокартки. Вона взяла, мигцем глянула на них, зразу ж зачинила двері й більше не виходила.

Зустрівся з нею наступного ранку, коли йшов на роботу, й був вражений: гарна зачіска, елегантне, модне вбрання, щасливий вираз обличчя.

Анна привітно усміхнулася мені й кивнула головою. Я зрозумів: вона повірила в прогнозування машини.

Відтоді Анна дуже змінилася, стала виявляти особливу увагу до своєї зовнішності. Я вже ніколи більше не бачив її в брудному халаті і стоптаних хатніх туфлях.