Мертва голова - Бєляєв Александр Романович. Страница 61

— “Поговорю з слоном”! Де це видано? — розвів руками Штром.

— Такого слона, як Хойті-Тойті, взагалі ще ніхто не бачив. До речі, скоро він прибуде в Берлін?

— Сьогодні ввечері. Він, мабуть, дуже поспішає на побачення з вами, бо йде, як мені телеграфували, з швидкістю двадцять кілометрів на гадану.

Того ж вечора, після вистави, в цирку відбулося побачення Хойті-Тойті з професором Вагнером. Штром, Вагнер і його асистент Денисов стояли на арені, коли через прохід для артистів увійшов Хойті-Тойті ще й досі з Юнгом на шиї. Побачивши Вагнера, слон підбіг до нього, простягнув хобот, немов руку, і Вагнер потиснув цю “руку”. Потім слон зсадив із своєї спини Юнга і посадив на його місце Ватера. Професор підняв велике вухо слона і щось прошепотів у нього. Слон кивнув головою і почав швидко-швидко махати кінцем хобота перед обличчям Вагнера, який уважно стежив за цими рухами. Штрому не сподобалась ця таємничість.

— Так що ж вирішив слон? — спитав він нетерпляче.

— Слон висловив бажання взяти відпустку, щоб мати можливість розповісти дещо цікаве для мене. Після відпустки він погоджується вернутись у цирк, якщо тільки пан Юнг попросить у нього пробачення за грубощі і пообіцяє більш ніколи не вдаватись до заходів фізичного впливу. Слон не відчуває ударів, але він принципово не бажає переносити ніяких образ.

— Я… бив слона?.. — спитав Юнг з виразом здивування на обличчі.

— Держаком від мітли, — продовжив Вагнер. — Не відпирайтесь, Юнг, слон не бреше. Ви повинні бути ввічливі з слоном так само, як начебто він був…

— …президентом республіки?..

— …як начебто він був людиною, і не простою людиною, а сповненою почуття власної гідності.

— Як лорд? — в’їдливо спитав Юнг.

— Досить! — крикнув ІІІтром. — Ви в усьому винні, Юнг, і будете за це покарані. Коли ж думає.. пан Хойті-Тойті піти у відпустку і куди?

— Ми з ним вирушимо у пішохідну мандрівку, — відповів Вагнер. — Це буде дуже приємно. Ми з асистентом Денисовим сядемо на широку спину слона, і він повезе нас на південь. Слон виявив бажання попастись на швейцарських лугах.

Денисову було лише двадцять три раки, та, незважаючи на свою молодість, він уже зробив кілька наукових відкриттів у галузі біології. “З вас будуть люди”, — сказав Вагнер і запросив його працювати в своїй лабораторії. Молодий учений був невимовно радий цьому. Професор теж був задоволений своїм помічником і всюди брав його з собою.

— “Денисов”, “Яким Іванович”, усе це дуже довге, — сказав Вагнер у перший день їх спільної роботи. — Якщо я буду щоразу звертатися до вас: “Якиме Івановичу”, то на це за рік витрачу сорок вісім хвилин. А за сорок вісім хвилин багато можна зробити. І тому я взагалі уникатиму називати вас. Коли ж треба буде вас покликати, то я говоритиму: “Ден!” — коротко і ясно. А ви можете називати мене “Ваг”. — Вагнер умів ущільнювати час.

На ранок усе було готове. На широкій спині Хойті-Тойті вільно розмістилися Вагнер і Денисов. З речей узяли тільки необхідне.

Штром, незважаючи на ранню пору, проводжав їх.

— А як харчуватиметься слон? — спитав директор.

— У містах і селах ми показуватимемо вистави, — сказав Вагнер, — а глядачі за це годуватимуть слона. Сапієнс прогодує не тільки себе, а й нас. До побачення!

Слон повільно йшов вулицями. Та коли проминули останні будівлі міста і перед мандрівниками простяглася смуга шосе, слон пішов швидше, хоч його й не підганяло. Він проходив не менше дванадцяти кілометрів за годину.

— Ден, вам тепер доведеться мати справу з слоном. І щоб краще зрозуміти Хойті-Тойті, вам треба ознайомитися з його не зовсім звичайним минулим. Ось візьміть оцей зошит. Це дорожній щоденник, його написав ваш попередник Пєсков, з яким я подорожував у Конго. З Пєсковим вийшла одна трагікомічна історія, про яку я коли-небудь розповім вам. А поки що — читайте.

Вагнер підсунувся ближче до голови слона, розклав перед собою маленький столик і почав писати відразу в двох зошитах — правою і лівою руками. Вагнер завжди виконував одночасно не менше як дві роботи.

— Отже, розповідайте! — сказав він, звертаючись, очевидно, до слона. Слон протяг хобот майже до самого вуха Вагнера і почав дуже швидко шипіти з короткими перервами:

— Ф-фф-ффф-ф-фф-ффф.

“Точнісінько, як азбука Морзе”, — подумав Денисов, розкриваючи товстий зошит у клейончатій оправі.

Вагнер лівою рукою записував те, що диктував йому слон, а правою писав наукову роботу. Слон ішов розміреною ходою, і плавне погойдування майже не заважало писати. Денисов відкрив щоденник Пєскова і незабаром захопився читанням.

Ось що було написано в щоденнику.

V. “ЛЮДИНОЮ РИНГУ НЕ БУТИ…”

“27 березня. Мені здається, що я потрапив у кабінет Фауста. Лабораторія професора Вагнера дивовижна. Чого тільки тут нема! Фізика, хімія, біологія, електротехніка, мікробіологія, анатомія, фізіологія. Мабуть, немає такої галузі знання, якою не цікавився б Вагнер, або Ваг, як він просить себе називати. Мікроскопи, спектроскопи, електроскопи… всілякі “скопи”, які дають можливість бачити те, що недоступне неозброєному оку. Потім іде таке ж “озброєння” для вуха: вушні “мікроскопи”, з допомогою яких Вагнер чує тисячі нових звуків: “морських гадюк підводний хід й долинної лози зростання”. Скло, мідь, алюміній, каучук, фарфор, ебоніт, платина, золото, сталь — у найрізноманітніших формах і поєднаннях. Реторти, колби, змійовики, пробірки, лампи, котушки, спіралі, шнури, вимикачі, рубильники, кнопки… Чи не відображає все це складності мозку самого Вагнера? А в сусідній кімнаті цілий паноптикум: там Вагнер вирощує тканини людського тіла, живить відрізаний у людини палець, кроляче вухо, серце собаки, голову барана і… мозок людини. Живий, мислячий мозок! Мені доводиться доглядати його. Професор розмовляє з мозком, натискуючи пальцем на його поверхню. А живиться мозок особливим фізіологічним розчином, — я повинен пильнувати, щоб він завжди був свіжий. З деякого часу Вагнер змінив склад розчину, став “посилено живити мозок”, і — дивна річ! — мозок почав дуже швидко розростатись. Можна сказати, що цей мозок завбільшки з великий кавун — красиве видовище.

29 березня. Ваг про щось пильно радиться з мозком.

30 березня. Сьогодні ввечері Ваг сказав мені:

— Це мозок одного молодого німецького вченого, Рип-га. Людина загинула в Абіссінії, а її мозок, як бачите, живе і мислить. Але останнім часом мозок засумував. Око, яке я приробив мозкові, не задовольняє його. Він хоче не тільки бачити, а й чути, не тільки нерухомо лежати, а й рухатись. На жаль, він висловив це бажання трохи запізно. Коли б він сказав про це раніше, я б, можливо, й задовольнив його. Я зміг би знайти в анатомічному театрі труп відповідного розміру і пересадити мозок Ринга в його голову. Якщо тільки та людина померла від хвороби мозку, то, пересадивши новий, здоровий мозок, мені вдалося б оживити мерця. І мозок Ринга здобув би нове тіло і всю повноту життя. Але справа в тому, що я робив спробу розрощення тканин, і тепер, як бачите, мозок Ринга настільки збільшився, що не ввійде у жоден людський череп. Людиною Рингу вже не бути.

— Що ви хочете цим сказати? Що Ринг може бути кимсь іншим, крім людини?

— Авжеж. Він може бути ну хоча б слоном. Правда, до розміру слонового мозку його мозок ще не доріс, але це справа наживна. Треба тільки подбати про те, щоб мозок Ринга набрав потрібної форми. Мені скоро пришлють череп слона; я посаджу в нього мозок і нарощуватиму його тканини доти поки вони не заповнять усю порожнину черепа.

— Не хочете ж ви зробити з Ринга слона?

— А чому б і не зробити? Я вже говорив з Рингом. Вій так хоче бачити, чути, рухатись і дихати, що погодився б бути навіть свинею чи собакою. А слон — благородна тварина, сильна, довголітня. І він, тобто мозок Ринга, може прожити ще сто-двісті років. Хіба це погана перспектива? Ринг уже погодився…”

Денисов відірвав погляд від щоденника і звернувся до Вагнера: