Мертва голова - Бєляєв Александр Романович. Страница 66

— Прекрасно. Тепер у слона, якщо він благополучно виживе, залишаться тільки рубці на шкірі. Але я думаю, що Ринг простить мене за це.

“Ринг простить!” Так, тепер слон став Рингом, або, вірніше, Ринг став слоном. Я підійшов до слона, в голові якого був людський мозок, і з цікавістю подивився в його відкриті очі. Вони здавались такими ж застиглими, як і були.

— Чому це так? — спитав я. — Адже мозок Ринга має бути притомним, а тим часом очі… його (я не міг сказати ні слона, ні Ринга) начебто оскліли.

— Дуже просто, — відповів Ваг. — Нерви, що йдуть від мозку, зшиті, але ще не зрослись. Я попередив Ринга, щоб він не намагався робити якихось рухів, поки нерви остаточно не зростуться. Я вжив заходів, щоб це сталося якнайскоріше.

Сонце вже котилось до заходу. Фани сиділи на березі, смажили на багатті кабаняче м’ясо і з задоволенням їли його. Дехто вважав за краще їсти сире м’ясо. Раптом один з п’яних слонів гучно затрубив. Цей різкий закличний звук розбудив решту слонів. Вони почали зводитись на ноги. Ваг, я і фани встигли сховатись у кущах. Слони, ще й досі похитуючись, підійшли до оперованого вожака, довго общупували і обнюхували його хоботами і щось говорили своєю мовою. Уявляю, як почував себе Ринг, якщо тільки він міг уже бачити й чути. Нарешті слони пішли. Ми знову підійшли до нашого пацієнта.

— Мовчіть, нічого не відповідайте, — звернувся Ваг до слона, наче той міг говорити. — Єдине, що я можу вам дозволити, — це кліпнути повікою, якщо ви вже здужаєте це зробити. Так от, коли ви розумієте, що я кажу, кліпніть двічі.

Слон кліпнув.

— Дуже добре! — похвалив Вагнер. — Сьогодні вам доведеться полежати нерухомо, а завтра я, можливо, дозволю вам встати. Щоб слони та інші тварини не турбували вас, ми перегородимо слонову стежку, а вночі розкладемо багаття.

24 липня. Сьогодні слон вперше підвівся.

— Вітаю! — вигукнув Ваг. — Як же вас тепер звати? Ми ж не можемо перед сторонніми розголошувати свою таємницю. Я називатиму вас Сапієнс. Згода?

Слон кивнув головою.

— Розмовлятимемо, — вів далі Ваг, — мімічно, з допомогою азбуки Морзе. Ви можете махати кінчиком хобота: вгору — крапка, вбік — тире. А якщо вам здаватиметься зручнішим, можете сигналізувати звуками. Помахайте хоботом.

Слон почав махати, але якось дивно: хобот повертався у всі боки, немов вивихнутий суглоб.

— Це ви ще не звикли. У вас же ніколи не було хобота, Ринг. А ходити ви вмієте?

Слон почав ходити, причому задні ноги слухались його, видно, краще, ніж передні.

— Еге, вам таки доведеться навчитись бути слоном, — сказав Ваг. — У вашому мозку немає багато чого такого, що є в слоновому. Рухати ногами, хоботом, вухами ви навчитесь досить швидко. Але в мозку слона є ще природні інстинкти — квінтесенція досвіду сотень тисяч слонових поколінь. Справжній слон знає, чого йому боятися, як захищатись від різних ворогів, де знайти їжу й воду. Ви нічого цього не знаєте. Вам довелося б учитись на власному досвіді. А цей досвід коштував життя немалій кількості слонів. Та ви не хвилюйтесь і не бійтеся, Сапієнс. Ви будете з нами. Як тільки остаточно поправитесь, ми з вами поїдемо в Європу. Якщо захочете, можете жити на батьківщині — в Німеччині, а можете поїхати зі мною і в СРСР. Там ви житимете в зоопарку. А як ви себе почуваєте?

Сапієнсу—Рингу, очевидно, легше було сигналізувати сопінням, ніж рухати хоботом. Він почав видавати хоботом короткі й довгі звуки. Ваг слухав (тоді я ще не знав азбуки Морзе) і перекладав мені:

— Бачу я ніби трохи гірше. Щоправда, з висоти свого зросту бачу далі, але поле зору досить обмежене. Зате мої слух і нюх надзвичайно витончені й гострі. Я ніколи не міг уявити, що в світі так багато звуків і запахів. Я відчуваю тисячі нових незвичних запахів і їх відтінків; чую страшенно багато звуків, щоб їх передати, мабуть, не знайдеться слів у людській мові. Свист, шум, тріск, писк, скрекотіння, виск, стогін, гавкання, крик, гуркотіння, рокіт, брязкіт, хрускіт, шльопання, ляскання… ще, може, з десяток слів, і людський лексикон, що передає світ звуків, вичерпався. Та ось жуки і хробаки точать кору дерев. Як передати цей різноголосий концерт, який я так виразно чую? А шуми!

— Ви досягли успіхів, Сапієнс, — сказав Ваг.

— А запахи! — продовжував Ринг описувати свої нові відчуття. — Тут я остаточно розгублююсь і не можу передати вам хоч приблизно того, що я відчуваю. Ви можете зрозуміти тільки одно: кожне дерево, кожна річ мас свій специфічний запах. — Слон опустив хобот до землі, понюхав і вів далі: — Ось пахне землею. І пахне травою, яка лежала тут: можливо, її впустила якась травоїдна тварина, що йшла пити воду. Потім пахне кабаном, буйволом, міддю… не розумію звідки. Ось! Тут валяється обрізок мідного дроту, який ви, мабуть, викинули, Вагнер.

— Як же це може бути? — спитав я. — Адже тонкість відчуттів обумовлюється не тільки тонкістю сприймаючих периферичних органів, але й відповідним розвитком мозку.

— Так, — відповів Ваг. — Коли мозок Ринга пристосується, він відчуватиме все не гірше від слона. Тепер він відчуває, мабуть, набагато гірше від справжнього слона. Але тонкість слухового і нюхового апаратів дає Рингу вже тепер величезну перевагу перед нами. — Потім він звернувся до слона: — Сподіваюсь, Сапієнс, вас не дуже обтяжить, якщо ми повернемось до нашої стоянки на горбі, сидячи на вашій спині?

Сапієнс милостиво погодився, кивнувши головою. Ми навантажили на спину слона частину багажу. Він підняв хоботом мене й Вага, — фани йшли пішки, — і ми вирушили в дорогу.

— Я думаю, — сказав Ваг, — через два тижні Сапієнс буде цілком здоровий, і тоді він доставить нас у Бому, а звідти морем доберемось додому.

Коли ми отаборилися на горбі, Ваг сказав Сапієнсу:

— Корму тут аж надто багато. Але я прошу вас далеко не відходити від нашого табору, особливо вночі. Вам можуть загрожувати різні небезпеки, з якими справжні слони справилися б дуже легко.

Слон кивнув головою і почав обламувати хоботом гілки з сусідніх дерев.

Раптом він якось писнув і, відсмикнувши хобот, підбіг до Вага.

— Що трапилося? — спитав Ваг. Слон протягнув хобот майже до його обличчя.

— Ай-ай-ай! — вигукнув Ваг з докором. — Ідіть сюди, — звернувся він до мене, показуючи на пальцеподібний відросток хобота. — Чутливість цього “пальчика” перевищує чутливість пальців сліпих. Це найніжніший орган слона. І дивіться, наш Сапієнс умудрився поранити свій “пальчик” колючкою.

Ваг обережно витяг колючку з хобота.

— Будьте обачні, — сказав він слонові повчально. — Слон з пораненим хоботом — інвалід. Ви не зможете навіть води напитись, і вам доведеться щоразу входити в річку або озеро й пити пащею, замість того, щоб, як звичайно роблять слони, всмоктувати воду в хобот, а з хобота виливати в пащу. Тут багато колючих рослин. Пройдіть трохи далі. Навчіться розрізняти породи.

Слон зітхнув, помахав хоботом і пішов у ліс.

27 липня. Все благополучно. Слон їсть неймовірно багато. Спочатку він перебирав їжею і намагався відправляти в пащу тільки траву, листя і найтонші ніжні гілочки. Але оскільки так він не наїдався, то незабаром, немовби й справжній слон, почав ламати й засувати собі в пащу гілки мало не такі завтовшки, як рука.

Дерева навколо нашого табору мають жалюгідний вигляд, наче тут упав метеорит або пролетіла всепожираюча сарана. На кущах підліску і на нижніх гілках великих дерев — жодного листочка. Сучки поламані, оголені. Кора зідрана. На землі — сміття, кізяк, галуззя, стовбури повалених дерев. Сапієнс дуже вибачається за ці руйнування, але… “становище зобов’язує”, як сказав він Вагу з допомогою своїх звукових сигналів.

1 серпня. Сьогодні вранці Сапієнс не повернувся до табору. Спочатку Вагнер не турбувався.

— Не голка, — знайдеться. Що з ним трапиться? Жоден звір не наважиться напасти на нього. Очевидно, за ніч далеко зайшов.

Проте час минав, а Сапієнс не приходив. Нарешті ми вирішили йти шукати його. Фани — чудові слідопити, скоро натрапили на слід. Ми пішли за ними. Старий фан, розглядаючи сліди, швидко читав уголос ці письмена, залишені слоном.