Крок вікінга - Околитенко Наталья Ивановна. Страница 32

Але коло берега гойдався старенький весельний човен, на його дні був простелений похідний надувний матрац, лежали дві вишиті подушки-думочки та пухнастий плед. Іншим разом Максима не на жарт насмішило б це поєднання претензії на старомодний затишок з не менш старомодним плавальним засобом, але тепер йому було все байдуже, хотілося одного: вкластися на дно цієї імпровізованої колиски і, віддавшись річковій течії, задрімати. Він так і вчинив, підмостивши під голову ті цятковані фіалками думочки та загорнувшись у теплий, пропахлий сіном плед.

І він таки дуже міцно спав, бо всіяне зорями небо якось враз вибухнуло над ним, засліпивши очі; лежав приголомшений тим блиском, аж поки згадав, чому він тут. Човен захряс на мілині; під дном вовтузились, немов звірятка в пастці, джерельця, й ледь дзуменіла в прибережних очеретах вода, напружуючись, мов линва. І все навколо було напруженим, перейнятим чеканням якогось таїнства — навіть відсвіти падучих зірок, що змигували попереду, здавалися відлунням його поспішливих кроків. На берегах замовкли коники, в кущах не озивалася жодна пташина.

Враз Максим відчув себе стрілою, покладеною разом із човном на тятиву часу, що аж дзвеніла від напруження, й поквапився заплющити очі, аби набратися сил перед незбагненним, що — відчував! — стрімко наближалося до нього. Йому здалося, наче заплющився лише на мить…

Щось гаряче торкнулося його щоки, і він схопився, гірко жалкуючи, що знову незчувся, як заснув й проґавив серпневу ніч під зорями — останній дарунок Марії Онки, можливо, найпрекрасніишй з усіх.

Сходило сонце, й перед Максимом розпростерлося озеро, оточене старими вербами, кущами барбарису й сосняком. Великий, блакитний, у срібних цяточках м’яч дрейфував біля одного берега, а на другому затиллям до води стояв двоповерховий котеджик: кілька жовтих троянд тріпотіли біля самого даху, мов полум’я свічок, що їх ось-ось мав згасити необережний порив вітру. В дротяній клітці, схожій на маленький палац, додивлялася свої пташині сни канарка.

Все роздивився Максим: і дерев’яні стіни кольору бірюзи на старовинній фресці, і тонку різьбу на двох віконницях…

Тримаючи на плечі миску, повну випраної білизни, з-за рогу будинку вийшла жінка. Вона мала по-сільському міцну й водночас струнку статуру й ступала босими ногами по мокрому піску з грацією меткого звіра, що заощаджує кожен рух. Її відкриті руки золотіли в ранкових променях.

Радісне полегшення перейняло Максима: нарешті він дістався місця, де йому давно належало бути, й тепер треба одного — вірити й почуватися щасливим. Надійно й неусвідомлено, як у дитинстві.

Як був, у одязі, він стрибнув з корми свого вистеленого пледом човника й поплив до берега.

— Це ти? — спитав, знімаючи з обличчя водяну кропивку. — Це справді ти? Я ж все одно дізнаюсь, коли не ти, то ніяке золотаве волосся чи свіжа шкіра тобі не допоможуть. Та я вже бачу, що це таки ж ти.

Вони жили довго й померли в один день. На тридцять років пережили працівника Інституту соціальної амурології та науково обгрунтованих шлюбів, котрий пропагував свою теорію суперефектів дзеркально-ідентичних біополів, створивши наукове підґрунтя давнього міфу про андрогінів, що не старіли й були сильними, як боги. Втім, перед своєю смертю він твердо став на офіційну позицію в питанні добору оптимальних подружніх пар і, як найбільший авторитет у цій галузі, скрізь запевняв, що випадок з Максимом Гичком — звичайна містифікація, що не має ніякого стосунку до науки: жінка, з якою він побрався, просто була онучкою Марії Онки, котра жила в будинку над озером у лісовому квадраті М-713, за п’ять кілометрів від своєї химерної бабусі.

Найважче доводити очевидне, й тому серйозні опоненти цьому науковцеві не траплялись. Та й яка, власне, була потреба з ним сперечатися?

У ЦЕНТРІ ЦИКЛОНУ

Наш старий добрий завідуючий боявся розширювати штати віддглу. «Візьму одного дурня чи пліткаря — і пересварить усю мою дружну сімку», — повторював. А тому, коли стало відомо: нам таки накидають ще одного молодшого наукового, «дружна сімка» не на жарт насторожилась, тим паче, що для новенького впорядкували бічну кімнатку біля інститутського музею. Ого! Це що за цяця має з’явитись?

— Синок якоїсь цяці! — уточнила Люся Чепурна. — Ну, ми йому влаштуємо життя. Головне, не забувати, хто ми є!

…З понеділка Валерій чекав на нас у єдиній нашій більш-менш пристойній кімнаті; потиснув усім руки, сказав, що займатиметься впливом сонячного випромінювання на утворення комплексних сполук, і, коли хто захоче підпрягтися до цієї теми, він буде радий. Вона у плані. Роботи непочатий край.

Коли він подався до себе, чомусь нікому не хотілось обурюватися, що йому, новенькому й навіть не доктору наук, дають окремий кабінет. «Вибив» — ну й дідько з ним, нехай працює. Хлопець, з усього видно, ініціативний, такому й «руки» не треба мати, щоб змусити з собою рахуватись.

Того дня ми як ніколи мало пили чай та перекурювали в коридорах, піддавшись інтуїтивному прагненню постати перед новеньким у найкращому світлі. Але він демонструвати чудеса наукової звитяги не збирався, в очі начальству не ліз, та й взагалі волів відсиджуватися в своєму закамарку над пробірочками з різнобарвним вмістом, — ми й перестали звертати на Валерія увагу.

Найбільше зазнайомився з ним я, бо другого дня під час перерви зустрів на вулиці. Мали з півгодини вільного часу, отож зайшли до сусіднього скверика, що трикутником врізався в площу, влаштувалися на лавочках навпроти сонця. Воно було вже нежарке, приборкане близькою осінню.

Раптом я відчув, що навколо мене навдивовижу тихо. Безгучно, мовби в німому кіно, ковзали автомобілі, сміючись і вистрибуючи, безгучно пробігли повз нас дітлахи; я насторожено дослухався до себе — ні, з моїми вухами не сталося нічого, чув, як весело ті хлопчики лементували, як голосно розмовляли за столиком під тентом дві тітоньки — все те було, однак воно мовби обминало мою свідомість, навколо мене все дихало блаженним спокоєм надвечір’я.

— Пора вертатися, — сказав Валерій, і я зблизька зазирнув у його очі. Вони в нього були, немов у врубелівського Пана, — сині, глибокі та відсторонено-спокійні. І справді сильний хлопець…

Дивовижний спокій Валерія помітив не я один, бо коли у зв’язку із змінами в колективі перерозподіляли громадські обов’язки, Люся Чепурна сказала:

— А Валерій у нас вестиме факультатив — спеціальний курс незворушності. О, це нам дуже корисно! Особливо перед захистом дисертацій. Справді, як вам вдається бути таким, — звернулася Люся безпосередньо до Валерія. — З вами що, ніколи й нічого не трапляється?

— Ніколи й нічого.

— А коли все ж таки трапиться?

— Не може трапитись.

Усі це сприйняли за жарт і відповіли на нього ввічливим сміхом.

— Стривайте, от ми вас виберемо головою місцевкому, тоді побачите.

Все ж таки він був не зовсім наш, бо ми так і не змогли перейти з ним на «ти». В ньому вчувалася врівноважена зрілість, поки що нам, учорашнім випускникам, і близько не властива,

Увечері я вистежив, коли Валерій почав збиратися додому, й на правах уже замало не приятеля підпрягся до нього в товариство. Деякий час ішли мовчки, потім я спитав:

— Слухайте, а ви все ж таки не жартували? Ви справді певні, що з вами не може трапитись чогось лихого?

Валерій уважно подивився на мене «очима Пана».

— Так.

— І звідки ж така певність?

Я гадав, що маю справу з фаталістом, та почув дещо несподіване.

— І сказала Холера падишаху: «Насправді я згубила тільки п’ять тисяч твоїх підданців. Сорок п’ять померло з переляку», — повільно мовив Валерій і, скоса на мене глянувши, пояснив: — Це із старовинної притчі… Що ж до мене, то я просто не дозволю, щоб зі мною сталося щось прикре… не пропущу. Наші думки, наша воля — цілком матеріальні явища, і їх можна концентрувати, тоді вони стають великою силою. Волею можна вбити й волею можна оборонитися. Волею можна побудувати навколо себе захисний бар’єр з електромагнітних випромінювань психіки, таке собі поле спокою, й тоді тебе ніщо не зачепить. Але треба щомиті стежити, щоб ніякі емоції, свої або чужі, не пошкодили його. Що-ми-ті.