Крок вікінга - Околитенко Наталья Ивановна. Страница 40

В тяжку хвилину я часом думаю, чому дитину непорочного зачаття народила вкрай порочна жінка, що все те означає, яке зерно майбутніх бід несе в собі й чим воно проросте в майбутньому? Адже в цьому світі нічого випадкового немає…

Маргарита ніколи не цікавиться, як живеться хлопчику, якого вона так героїчно виносила в обмін на вигідне заміжжя. Чи можна її за це звинувачувати? Вона Тутті не мати, жоден її ген не повторився у хлопчику. І Валерій — не батько: він просто директор інституту, де вершиться великий експеримент, людина визначна і дуже завантажена. Валерій відповідає за нормальне функціонування великої установи й не має змоги особисто приділяти увагу малюку; ним займаюся тільки я, Ірина Тесля, що має ставку молодшого наукового, бо й досі не захистилася. Я не можу собі купити ні машини пристойної моделі, ні дорогого вбрання, та й навіщо вони мені, коли я з дня у день поділяю з цим маленьким страдником його в’язницю.

«Навіщо ж ти отак розпорядилася своїм життям, Ірино? — питаю я себе. — Навіщо вибрала для себе гіркоту невідомості, лишивши іншим радощі успіху й всілякого добробуту? Що тебе змусило до того?»

— Так ми гуляти підемо? — знову тягне мене за руку Тутті.

— Поглянь на годинник, мій зайчику, — тобі час спати. Ти маєш багато спати, аби швидше набратися сил.

— Так, справді… Ти поцілуєш мене?

— Ось так.

Я притискаюся пластиком свого мікрофільтра до пластику дитячих вуст і зазираю в хлопчикові очі. Мова поглядів — найкраще з того, що є у нас. І як же добре ми її опанували!

— Ти проведеш мене?

— Не треба, Тутті. Ти добре знаєш, що я повинна не менше години готуватися, аби зайти до тебе в спальню, якщо ти знімеш скафандрйка, А ти ж захочеш заснути вільним, правда?

— Ага. Без скафандра так приємно спати.

— Ну от. До того ж мені треба піти на пошту й спитати листа від дядька Валентина.

— Він допоможе мені стати, як інші?

Очі хлопчика пожвавлюються^ в них спалахують яскраві вогники.

«Таким, як інші» — ось у тебе й вирвалося це зізнання. Над усе ти прагнеш нічим не різнитися від інших».

— Так, Тутті.

— То я піду.

— Хай тобі сняться хороші сни.

— Червоненька квіточка.

— Звичайно, Тутті.

Я беру хлопчика на руки й несу до маленького підйомника. Тутті так довго махає мені ручкою перед розсунутими дверцятами, що я лякаюся^

— Стривай, щось зіпсувалося? Вийди!

Але тієї ж миті ліфт провалюються, везучи хлопчика в його таємничий світ — світ тиші, бактерицидних ламп І самотності.

Години зо дві я належатиму собі.

Під непроникним пластиком шкіра спітніла, й Ірина з огидою здирає шолом, немов жаб’ячу шкіру, що вже почала приростати. Ну, вже й вона — людина, як усі, й може собі дещо дозволити. Може спуститися вниз і пообідати в спільній їдальні, може навести модний макіяж і, переконавшись, що має вигляд незгірший за декого, гордо й суворо пройтися інститутськими коридорами, повз пальми та магнолії, під захопленими поглядами молоденьких аспірантів… повз вікна директорського кабінету, які виходять у літній сад, і, коли за ними майне злякане обличчя Валерія, відчути злостиву втіху. Чого він боїться її, безвідмовної жриці маленького божества? Які сили тримає вона в своїх руках?

От би зайти до приймальні й покласти на стіл секретарки заяву про звільнення. «ГодіІ Я висококваліфікований фахівець, я молода жінка, якій належить подумати про власну долю, не можу я закопувати себе живцем у цій комфортабельній могилі з пишною назвою «Сектор максимальної уваги». Весь сектор з тією максимальною увагою — це я, молодший науковий співробітник Ірина Тесля, котра носить на руках зачатого тисячоліття тому хлопчика, пестить його поглядом, цілує крізь мікробонепроникний пластик, розповідає казки й думає, ніколи не перестає думати, як розірвати кайдани часу, що скували життя дитини. «Ви так пишно розквітли з усіма своїми ступенями й преміями на житті маленького фараончика, а в мені звикли бачити звичайну няньку. А я ж не менш за вас талановита…»

Після заяви директор, звісно, викличе її до себе і… що скаже? Нагадає про святість материнських почуттів, про обов’язок перед тією безпорадною істотою, котра з’явилася на світ? То хай би він частував такими сентенціями свою Маргариту, котра тричі на день міняє туалети, й ніщо більше її не обходить.

Як же вони люблять моралізувати, ті, що самі так легко топчуть мораль! Ну справді, що він скаже? От. вона заходить до директорського кабінету, сідає в крісло і…

І раптом Ірина усвідомлює, що нічого особливого не станеться. Директор — щоб була чиста совість — трохи її вмовлятиме, а потім, скрушно зітхнувши, таки ж підпише заяву, ще й подбає про те, щоб спровадити молодшого співробітника Ірину Теслю якомога далі від містечка цитогенетиків: нехай колишня наречена ніколи не трапляється на його дорозі. Тутті помре від туги й некваліфікованого догляду? То й що? За шість років його життя в інституті нагромаджено такий капітал цікавих проблем та оригінальних тем, що його стачить до самої пенсії шановного директора. Та й що таке смерть хлопчика для таких учених, як Валерій? Ще одне гідне уваги явище, й воно, звичайно ж, буде зазначено в перспективних планах. Тут ніхто нікого не квапить, ніхто ні від кого не вимагає конкретної віддачі: в інституті давно вже панує блаженна атмосфера, коли працюють тільки ті, хто хоче працювати, а хто не хоче, може собі на втіху збавляти час за приятельськими розмовами у затишних кафе на поверхах, за грою в шахи й читанням журналів: сам факт перебування в такому престижному закладі забезпечує високу зарплату й безліч привілеїв — ускладнювати життя роботою шемає жодної потреби.

«Всі вони потроху стають науковими рантьє, що живуть на проценти від зухвалого експерименту, — думає Ірина. — Ось чому я не можу домогтися від них нічого конкретного, нічого такого, що б дало якусь надію на те, що Тутті вирветься із зачарованого кола. Для них важливий пошук, але не результат, їм байдужа доля хлопчика. Я та ще мій братик Валентин — ось і все, що в нього є. І ми таки знайдемо спосіб врятувати його!»

Жалість до цієї заблуклої в тисячоліттях маленької душі так гостро проймає Ірину, що вона жахається своїх недавніх думок. Звідки в ній ця слабкість, ці ганебні сумніви; нехай навколо панує атмосфера гонитви за успіхом і радощами життя, але як вона могла піддатися їй?

Ніколи вона не зрадить Тутті! Хай світле диво непорочного зачаття в епоху науково-технічного прогресу обернулося на гротеск, але ж лишилося диво непорочної любові жінки до маленької дитини, диво самозречення задля того, хто приходить у світ таким безпорадним. Як же тяжко людство доходить простої істини, що над наукою, над благами цивілізації стоїть любов…

То байдуже, що не вона народила Тутті. Вона щаслива піднестися до вищої любові, така щаслива, що навіть знайде в собі сили не зненавидіти Валерія, Та й кого їй, власне, ненавидіти? її наречений помер, а мертвим належить усе прощати. Друге народження в образі директора інституту? Але ж цього іне було. Вдруге можна народитися лише тоді, коли «слово», занотоване в подвійній спіралі ДНК, втілиться у «діло» білків, що творять живу плоть. Нічого такого з Валерієм не сталося, він просто упир, що вийшов з духовної могили, аби тягнути із суспільства живу кров, а упирів мучить невтоленна спрага. «Він не боїться — він заздрить тобі, Ірино, бо ти жива. В твоїй душі нічого не всохло після вашого розлучення».

Ірина з насолодою вмивається холодною водою й розчісує своє пишне волосся: за ті роки, що вона замкнула себе заради Тутті, у неї відросла коса й строга зачіска їй личить. Вона цвіте на самоті, сама для себе, занадто горда, щоб чимось хизуватися перед іншими. Хіба що усміхнеться своєму відображенню у дзеркалі… От ви всі ведете розмови про те, що треба до Тутті пристосувати світ, але ж простіше пристосувати хлопчика до світу — адаптувати його за допомогою Древньої мікрофлори. Вона йому не зашкодить: він народився й виріс серед неї. Віруси, які тисячоліттями спали у надрах пірамід, зроблять живим повітря наших стерильних кімнат, а якщо в горщечок з пропеченою землею кинути зерно із стародавньої амфори, тоді… виросте колосочок жита, квітка конюшини, волошки, маку— бодай одна травинка, лише було б зроблено перший крок назустріч волі, суспільству, нормальному життю.