Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович. Страница 16

Я побачив Степ-Степановича востаннє… Власне кажучи, не його, а те, що від нього лишилося. Уламки апарата, на якому він літав, мерехтіли жовтогарячими цяточками.

Я терпляче чекав, доки закінчать обстеження, передбачав результати. Паличкою колупаючи землю, розбивав зліплені грудочки.

— Він вимкнув автопілот і перейшов на ручне управління, — сказав один із членів комісії. Інший злякано подивився на мене, штовхнув його ліктем, і вони перейшли на шепіт.

“Нічого іншого нам все одно не зоставалось”, — думав я. — Змив частини пам’яті або божевілля, божевілля або змив пам’яті”.

— Він загинув через власну необачність, але… — почав голова комісії.

Я урвав його!

— Не намагайтеся мене розсмішити. В такій ситуації це не вийде.

Він стомлено махнув рукою.

Степ-Степанович загинув тому, що з його пам’яті були змиті відомості, необхідні для управління гравільотом. Ми розвантажували нижні поверхи. Хіба могли ми знати, що викидаємо з кожної “комори”? Ми могли викинути навіть правила ходіння або відомості про власну особу. А в Степ-Степановича змили поняття “праворуч” і “ліворуч”, і один поворот рукоятки розбив його безсмертя, як крихку старовинну вазу.

Чому ми не можемо іноді передбачити найелементарніших причин? Наше бажання, як стовп густого туману, повільно розпливаючись, затуляє від нас усі валуни і прірви на шляху, який ми обираємо.

Моя логіка, напружившись, як тятива лука, випустила в серце отруєну стрілу, і я змушений був прихилитися До дерева, щоб не впасти. Але я вже не міг не думати про те, який це жах — загибель звичайної смертної людини: і для всі, і для оточуючих. Вона все одно повинна вмерти рано чи пізно. І як то страшно й безглуздо вмирати від випадковостей для безсмертного! І чи не смішно говорити про безсмертя старовинної порцелянової вази, якщо її не можна помістити під музейну пластмасу? Для тих, хто вирішив боротися проти смерті тендітного людського тіла, природа визначила лише один вихід — безумство. Будь вона проклята!

Я ладен був, як смертельно поранений воїн, тяжко підвестися з землі, випростатися на весь зріст, рвонути сорочку на грудях і вигукнути могутньому ворогу: “На, бий!”

Проте людина двадцять сьомого віку не мала права на красиві дурниці. Це був відгук минулого, вибух нестримної люті. Він допомагав людині колись, у хвилину смертельної небезпеки, вивільняючи непорушний запас енергії. Але тепер він нічим допомогти не міг. Та й смерті я більше не боявся. У моєму ставленні до неї не було ні страху, ні люті. І зараз я думав не про свою поразку, а про інших людей, які йдуть моїм шляхом.

Це я повів їх за собою. Вони одержали сотні років життя, але від цього розв’язка, що чекала їх в кінці, ставала ще страшнішою і безглуздішою. Адже вона забирала значно більше, ніж раніше. Я думав про людей, про мільярди моїх співвітчизників-землян, і ці думки допомогли мені навіть зараз. Я знову вхопив нитку, що вислизнула, здобув стрижень. Я повинен шукати продовження досліду.

Я дивився порожніми очима, як несли до гравільота останки мого друга, більше ніж друга, — одного з нас. Хтось торкнувся мого плеча. Я обернувся — і побачив ДАКСа: він теж був членом комісії.

— Друже мій, — сказав ДАКС, і його голос був голосом Артура Кіндратовича. — Ти забув, що природа не розраховує і не визначає. (Його спокійна думка була думкою Артура Кіндратовича). Це не пастка, а незнання мандрівника про все, що може трапитися на довгому шляху. Хіба ти почав би звинувачувати шлях чи мандрівника?

Він вільно читав мої думки якимись новими своїми органами. Він дивився водночас і на мене, і на інших, і на останки Степ-Степановича, і, мабуть, ще на десятки різних речей. Він міг бачити все, що хотів, а якщо не міг — добудовував собі нові органи. Він вирішив проблеми свого тіла дуже просто, адже вони залежали не від милості природи, а від могутності його розуму. Його мозок, основою якого була модель мозку Артура Кіндратовича, повністю гармоніював з тілом. І хіба не гармонійне таке поєднання: чим розумнішою стає істота, тим досконалішим створює вона свій організм. Хіба не край дурниці інший принцип: у нестримній юності згайнувати сили і здоров’я, а набравшись розуму, з гіркою посмішкою зауважити, що вже нічого не можна повернути? А хіба рідко трапляються нам здоровезні кретини і кволі тілом генії?

Якось я роздумував: “Хто сильніший — той, хто знає межу своїх можливостей, чи той, хто не знає її?” А тепер я запитав себе: “Хто сильніший — сильний, що не знає про свою силу, чи слабкий, що знає про свою слабкість?”

Якби тієї хвилини я згадав про моє ставлення до ДАКСа багато століть тому… Але я не згадав про це. Адже тоді довелося б згадати і про себе — про такого, яким я був, як боявся смерті і гнівався на неї. Тепер я бачив поле бою не як солдат у залитій кров’ю траншеї, а як полководець, який оглядає його здалеку, в масштабі, який менше відчуває і більше бачить… ї я розрізнив свої резерви…

ДАКС сам нагадав мені про минуле:

— Колись ти не любив мене.

Навіщо він згадує про це?

І мені здається, що я знав причини. Ти вважав мене досконалішим, ніж ти сам, ніж людина.

Він говорив правду, але я все ще не знав: навіщо?

— А коли я кращий за людину, чесніший, правдивіший, коли в мені немає болючих протиріч, то це говорить на користь людини.

ДАКС зробив несподіваний висновок. Я з цікавістю чекав, як він пояснить свої слова.

— Що ж, людина була створена сліпою і байдужою природою. Є багато речей, які їй важко в собі змінити. Вона витрачає надто багато часу і сил на добування їжі, одягу, на влаштування домашнього затишку. Це колись спонукало вас боротися одне з одним, ненавидіти. Ви і зараз неспроможні повністю керувати своїми почуттями, і це іноді робить вас слабкими і нещасними.

Він подивився на мене співчутливо. Невже він знає про мої роздуми, про нерішучість?

— Я досконаліший за людину саме тому, що створений людиною, а не природою. Тому, що в мені людина спробувала втілити свою мрію про досконалість і могутність. Хіба це не свідчить про сміливість людини, про її духовну красу і могутність? — В його голосі вчувалося щире захоплення. І не собою — людиною. Я зрозумів: він хоче прискорити рішення, яке визріває в мені. І я подумав: а чому, власне кажучи, ми вважаємо за краще бути створеним сліпою стихійною силою, ніж самому створити себе, використовуючи досвід розуму? Чому мені здавалося, що слабке тіло, створене природою тільки для якихось певних умов існування, — речовина найвищої якості? Хіба я знав — чому? Хіба це не просто зашкарублість мислення?

Все вирішується значно простіше, коли минає страх. Я майже спокійно думав про те, на що раніше навряд чи зважився б. Продовження досліду — крихка ваза, відтворена у безсмертному сплаві… Але хіба тільки один шлях веде до цього? Я згадав про нову тканину, синтезовану за моїми формулами в Науковому центрі. Якщо використати її…

— У нас зостається лише один вихід, — сказав я, і Юрко на слові “вихід” підвів голову. Його неспокійні очі на мить зупинилися на мені:

— Ти хочеш сказати — двійники? — запитав він, тим самим довівши, що ще не втратив ясності розуму.

— Двійники нового типу, — відповів я. — Вони володітимуть і нашою спадковою пам’яттю. Ми візьмемо ДНК у себе і тільки трохи змінимо її, щоб одержати пластбілок. Так утворимо стрижні наладки. Двійники одержать наші генетичні ланцюжки, наше “я”, всі переваги наших організмів. Ми позбавимо їх тільки наших, недоліків. Мозок двійників матиме місця для підключення додаткових блоків, він не лімітуватиметься ні в обсязі, ні в можливостях розвитку. Ми перепишемо на нього нашу пам’ять. А потім…

— Ти сказав — потім…

— Вони, напевно, самі продовжать вдосконалення своїх організмів, добираючи найкращу оболонку…

Я помовчав і відповів на німе запитання Юрка, тим самим відповівши і на свої сумніви:

— Наше “я” в них буде все зменшуватись у порівнянні з їх власним досвідом. Але воно збережеться.

Наші погляди зустрілись, і в його очах я прочитав те, що він за мить сказав словами: