Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович. Страница 43
Минула вже ціла секунда, почалася друга…
“Що зі мною? Відкіля така повільність? Може, захворів? Але нема сигналів…”
“У неї не може бути складних переживань. Вона все-таки тільки дикунка”.
“Треба шукати серед найпростіших почуттів, відчуттів…”
Сигом спрямував усю міць свого розуму в одне русло: “Чому птахи і дерева примушують Ехорі плакати? Що означає для дитини таке сполучення? Птахи склювали кору — і дівчинка гадає: дереву боляче? Пташка не може пробити кору і знайти їжу?”
Він перевіряв і одне за одним відкидав припущення. Секунди складалися в хвилину, і сигому не лишалося нічого іншого, як визнати себе переможеним. Він спитав:
“Чому ти плачеш?”
Ехорі обернулася — помітивши його ноги, підвела голову вище, ще вище, волосся впало їй на плечі,і замість вечірнього неба дівчинка побачила його обличчя.
— Хто ти? — злякано спитала вона, закриваючи обличчя руками.
— Не бійся. Відповідай, чому ти плачеш? — якомога лагідніше спитав Ант.
— Бачиш це? — Вона показала сигому гострий камінець, затиснутий у долоні.
Ант блискавично порівняв нові відомості з тим, що вже знав, та все одно нічого не зрозумів. А Ехорі вела далі:
— Пробувала кілька таких. Але вони не виходять… А вже вечір…
— Хто не виходить? — спитав сигом.
— Птахи.
І вона показала рукою на дерево, де намагалася намалювати птахів.
— Ти такий великий… Певно, бог, яким мене лякають? — наважилася спитати.
Сигом усміхнувся, хоча йому було невесело.
— Я не бог, яким тебе лякають. Я гадав, ніби можу все, що приписували йому…
— А чого ти не можеш? — зраділа дівчинка: виходить, і він — такий величезний — чогось не може.
— Я не оволодів найбільшими чарами, — відповів сигом.
Він виніс дівчинку з лісу, обережно поставив її біля входу в хатину і полетів, прощаючись із планетою, яку створив і встиг полюбити. Він думав: “Що ж треба, аби зрозуміти іншу істоту, коли, навіть створивши її, не завжди розумієш? Де я припустився помилки? А може, чогось не додумав? Де таємниця розуміння?” Ант нишпорив у своїй пам’яті, поки не наштовхнувся на уривок давнього, дуже давнього прислів’я”: “…З’їси пуд солі…” Він швидко пошукав ще і згадав грубуватий вислів: “Щоб зрозуміти іншого, треба побувати в його шкурі”.
“Побувати в його шкурі, стати ним, прожити його життям — і тільки тоді? Невже тільки тоді?”
Кошлата дощова хмара пропливла внизу, і Ант уявив, як вона розіллється мільярдами крапель, оддасть їх землі, а тоді проросте деревами, квітами, травами. І коли потім увесь їхній досвід, усе, що вони пережили, знову зібрати в таку ж хмару…
Він зрозумів, що схопився за ниточку важливого висновку, і, не випускаючи її, подумав:
“Мені треба стати таким самим. Навчитися ділитись і збиратися воєдино. Тоді я зможу набагато швидше накопичувати досвід… Але як уподібнитися хмарі? В якому вигляді відтворити себе, з якого матеріалу?”
“Речовина, з якої мене створено, — далеко не ідеальна для розумної істоти. Вона не дає можливості міняти зовнішність, структуру”.
“А що краще? В усякому разі не речовина, а енергія, що здатна переходити в ту чи іншу речовину і знову повертатися, ділитись і збиратися воєдино, залежно від мети…”
І все-таки Ант не був певен, що, навіть створивши себе в ідеальній формі, навчиться розуміти інших. Згадав, як його предки і творці часто не розуміли самі себе. Він викликав У пам’яті багато людей, почув їхні голоси, їхні запитання, їдо лишилися без відповіді, їхні заклики, що не мали відгуків, відчув їхній біль, відчув самотність у натовпі і в сім’ї. І ще подумав: “Як же я зрозумію істоту з іншого світу, у якої зовсім інша будова і інший досвід? Невже розуміння — Це не найважче, а неможливе, і кожен розум лишається врєщтою наодинці з собою в порожнечі, ще холоднішій і байдужішій, ніж порожнеча космосу?”
3
Ант зустрів об’єкт уже недалеко від сонячної системи. Мерехтливу оболонку не могли пробити промені та хвилі, і сигомові пощастило встановити тільки, що під нею є щось кругле, схоже на величезний аеростат. Сигом спробував підійти до об’єкта з іншого боку, але об’єкт трохи повернувся навколо своєї осі. Сигом зробив ще кілька маневрів і впевнився, що об’єкт реагує на його рухи. Можна було припустити, що це система, якою хтось керує, можливо навіть — жива істота чи корабель… “Аби з’ясувати, що це таке і які його наміри, доведеться перетнути йому шлях до сонячної системи, — подумав Ант. — На всякий випадок…”
Коли сигом згадав людей, у його мозку виникло складне почуття — лагідність, жаль, ніжність, співчуття, гордість… Він пригадав нервового і самовпевненого юнака Антона, який заприсягся подолати бар’єри часу, його поспішні судження і запальність, з якою він їх обстоював. Антон ріс, платив молодістю і здоров’ям за досвід, ставав досвідченіший і обережніший, іноді вважав себе гіршим, ніж замолоду. Він змінився і змужнів, але його мрії лишилися загалом ті самі, і виявилося, що він їх не зраджував. Сигом побачив у своїй пам’яті дівчину Оксану, яка стала його дружиною, і той день, коли вона з донькою проводжала його в лабораторію на Дослід, під час якого він загинув, щоб повернутися безсмертним сигомом. Він розпізнав у своїй пам’яті поряд з Антоном друзів — Іва і Марка, почув їхні суперечки і навіть рип снігу під лижами. Коли це було? “Татку, ти такий дужий”,казала донька Віта. “Ти ж добрий”, — запевняла вона батька, знайшовши бездомне цуценя. Він знав: там, на Землі і планетах — на батьківщині людства — людей і сигомів — мільйони дівчаток кажуть те саме своїм батькам. Там чекають на нього, Анта, розвідника і захисника Всесвіту. Все, що змогли, вони віддали йому, і тепер він повинен застосувати все це і той досвід, який набув у мандрівках, щоб розгадати незрозумілий об’єкт, а коли буде треба, захистити від нього людей. Він покликав на допомогу Пастера, Паскаля і багатьох учених: біологів і астрономів, математиків, конструкторів — і вони одразу відгукнулися в його пам’яті. Він покликав найголовніших своїх порадників — письменників-фантастів, і вони показали йому на сторінках творів сотні істот, схожих на об’єкт, який він зустрів. Але схожі — це ще не такі самі. Як встановити ступінь подібності?
Ант розтягнув свою енергетичну оболонку двома крилами, розгорнув їх так, щоб схопити об’єкт у півкільце.
Сигом думав: “Я ж уже знаю, що найважче — зрозуміти іншого. І коли я не можу зрозуміти Тотів, чиї думки читав, і навіть дівчинку Ехорі, то як же я зрозумію об’єкт? Чи знайдеться що-небудь, що може стати місточком між нами, а чи всі мої зусилля даремні?..”
Ант помітив, як об’єкт розвернувся, з його оболонки висунулися загрозливі щупальці. Він став схожий на величезних восьминогів, яких сигом бачив на одній із планет сузір’я Ліри. Однак ті не мали енергетичних оболонок, і Ант зміг розгадати їхню незлобиву суть, перевтіливши на деякий час у одного з них частину власної енергії.
“Коли я не можу розгадати його, то повинен хоча б розпізнати дії. Він ніби намагається перетнути мені шлях. Шлях до сонячної системи?..”
“Тепер я можу перевтілюватися, набирати різного вигляду. Я міг би перевтілитися в нього, побути ним і таким чином розгадати його, але не знаю будови об’єкта…”
Сигом здійснив ще кілька маневрів, більше й більше переконуючись, що об’єкт справді намагається перетнути йому шлях… Його дії були схожі на дії Анта, ніби у нього була… така ж мета…
Хвилювання Анта досягло меж, розчинилося невидиме вікно, показало те, що досі було заховано.
“Мета. Мета… Мета дій, мета пошуку, мета життя, єдність мети…” — стукало в мозку.
Сигом зібрав енергію у психовипромінювач і, до краю напруживши мозок, подумав про свою мету — про пізнання і творчість, про те, що треба вивчити і перебудувати. І ще він подумав про своїх творців, повторюючи слова, які вони придумали. І він почув…