Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович. Страница 47

Інженерове мовчання було достатньо красномовним. Чулося тонке дзижчання — це билася в шибку муха.

— Скільки співробітників залишалося того дня після роботи? — запитав полковник.

— Двоє. Завідувачка третім відділом архіву Степанова і я.

— Коли опечатали книгосховище?

— О двадцять першій. Все там було в порядку.

— А чому Степанова залишалася в бібліотеці?

— Точно не знаю. Мабуть, з дозволу директора… — Він поквапливо додав: — Степанова — стара працівниця бібліотеки…

— Вона знайома з будовою сигналізації?

— В загальних рисах.

Настав час для отого найнеприємнішого запитання. Полковник постарався, щоб його голос лунав невимушено:

— Ви книголюб? Колекціонер?

Хоч інженер готувався до цього запитання, він здригнувся, немов од удару. Всі заготовлені слова одразу вилетіли з голови.

— Книголюб. Ну то що? — з викликом запитав він. В очах-скельцях засвітилося обурення.

Саме зараз полковник повністю повірив у його неповинність.

— Не треба хвилюватися, — мовив Тарнов. — Пробачте. Зрозумійте мене. Адже хтось усе-таки пробрався до книгосховища.

— Мене це мучить не менше, ніж вас, — проговорив інженер. — Та й не тільки мене.

— До побачення, — сказав полковник, підводячись із-за стола на весь свій показний зріст.

Інженер пішов, а Тарнов довго й безуспішно намагався хоч на короткий час абстрагуватися від злочину в книгосховищі. За багато років служби таке трапилось уперше. Безглуздий, абсурдний злочин! Досвідчений зломщик з “кваліфікацією”, яка дозволяє безшумно, незважаючи на сигналізацію, проникати в запечатане приміщення, не зацікавився б книгосховищем, а вибрав би здобич у відповідності з ризиком. Абсурдність того, що сталося, зменшувалася тільки в тому разі, якби злодієм виявився колекціонер, збирач рідкісних книг… Але колекціонера, котрого він щойно бачив, полковник підозрювати не міг. Значить…

“Значить, я йду по фальшивому сліду, — подумав полковник. — Неможливе залишається неможливим, треба шукати можливе. Необхідно переглянути вихідні позиції”.

Він присунув до себе папери, став читати висновок експертів, але знову не знайшов у них жодної ниточки, за яку можна було б ухопитися. Тарнов уже збирався йти додому, коли задзвонив телефон.

— Товаришу полковник, — доповів лейтенант Марченко, — дзвоню з інституту експериментальної генетики. В лабораторії номер дев’ять — пограбування.

…Через кілька хвилин полковник увійшов у вестибюль інституту. Тут його зустрів молодий лаборант, високий і худорлявий. Його веснянкувате обличчя сповнювалося значущістю: пограбування явно врізноманітнило інститутське життя.

Лабораторія номер дев’ять була розташована на другому поверсі, так що ліфт не знадобився. Біля лабораторії юрмилися цікаві, котрих лейтенант Марченко, невисокий крем’язень, даремно переконував розійтися й не заважати міліції.

Помітивши полковника, лейтенант попрямував до нього, безцеремонно розштовхуючи зівак обома руками. Він зупинився перед своїм начальством і зробив різкий рух головою, мовби обтрушуючись після запливу. Полковник затаїв посмішку і запитав:

— Коли це сталося?

— Після обідньої перерви.

— Хто залишався під час перерви в лабораторії?

— Ніхто, товаришу полковник. Всі пішли обідати. Двері замкнули на електронний замок, як належить за інструкцією. Адже в них там були пробірки з мікробами та вірусами. А коли повернулися, двері виявилися відчиненими. Кілька пробірок зникло.

Лейтенант і далі доповідав про вжиті ним заходи, але полковник слухав його неуважно. Він зрештою зрозумів, чого не врахував, розслідуючи випадок у бібліотеці. Либонь, найголовнішого: що ж зникло з книгосховища? Втім, з’ясувати це можна буде лише тоді, коли в книгосховищі наведуть сякий-такий порядок. А поки що залишається ждати і не робити передчасних висновків…

— Товаришу полковник, ось професор, керівник лабораторії.

Мужчина в білому халаті, з могутніми плечима й довгими руками, трохи сутулий, нагадував ведмедя, що підвівся на задні лапи. Маленькі, глибоко посаджені очі дивилися добродушно й допитливо. Велика біла рука полковника потонула в його лапиську.

— У вас траплялося що-небудь схоже? — запитав полковник.

— Та що ви?! — здивувався професор і відмахнувся своїм лаписьком.

— Зниклі пробірки небезпечні?

— Надзвичайно! Одної з них досить, аби інфікувати все місто. А протиотрута є тільки тут, у нас, та й у невеликих про… я хотів сказати — в недостатній кількості.

— Розкажіть докладніше про те, чим займається лабораторія, — попрохав полковник.

— Для нас мікроби й віруси — експериментальні моделі. На них ми з’ясовуємо деякі деталі спадкового коду. Ми викликаємо у наших моделей спрямовані мутації і таким чином створюємо нові штами мікробів. Проте наслідок мутації не завжди можна передбачити. Іноді отримуються небезпечні штами. Наприклад, украдений штам паратифозної палички 617С викликав так званий лихоманковий паратиф. Ми одержали антиштам і створили препарат, котрий ліквідує звичайний паратиф за кілька годин, лихоманковий — за два-три дні. Однак цей предмет с поки що тільки в нас. Культура вірусу в украденій пробірці ще небезпечніша. Пробачте, але про неї я можу розповісти лише з дозволу керівництва інституту.

Тарнов ніяк не реагував на останні слова професора, наче й не чув їх. Він запитав:

— Ці пробірки лежали на видноті чи їх треба було розшукувати?

— Скоріше, мабуть, як ви висловилися, на видноті. Адже ми зараз працюємо з ними.

В цей час лейтенант Марченко покликав полковника до телефону. Тарнов пройшов у кабінет керівника лабораторії, підняв трубку, що лежала на столі.

— Слухаю. Полковник Тарнов.

— Семене Антоновичу, з книгосховища нічого не пропало, — доповів його помічник, який залишався в бібліотеці.

— Зовсім нічого? Жодної книжки? — перепитав полковник таким тоном, немов йому дуже було потрібно, аби там щось пропало, і додав: — Перевірте ще раз.

— Перевіряли декілька разів, СеменеАнтоновичу, — струмився голос помічника. — Всі книжки на місці.

— Спасибі, можете йти додому обідати.

Коли Тарнов повернувся до лабораторії, там уже з’явилися експерти. Полковник звернувся до професора:

— Дозвольте нашим співробітникам оглянути лабораторію.

Професор мовив “будь ласка”, повів усю групу за собою. Лейтенант Марченко, позбувшись цікавих, приєднався до Тарнова та експертів.

Огляд зайняв небагато часу, Було знято відбитки пальців з електронного замка, з посуду і приладів, переглянуто все сміття, кожний клаптик паперу. Професор скоса позирав на полковника. Вузьке обличчя Тарнова з чітко окресленими губами робилося дедалі смутнішим і похмурішим, наче йому хотілося спати.

Прощаючись, він сказав професорові:

— Залишаю номер домашнього телефону. Прошу вас викликати всіх співробітників і ще раз ретельно оглянути лабораторію, всі шафи й термостати. Можливо, пробірки просто не туди поставили.

— Ми вже… — почав професор, одначе полковник був наполегливим:

— Будь ласка, виконайте моє прохання.

Професор подзвонив полковникові через три з гаком години. Його голос лунав глухо й нерішуче, ніби він збирався вибачитися. Полковник стрепенувся:

— Знайшли?

Голос професора змінився, тепер у ньому з’явилося здивування:

— Ми оглянули все, але пробірок, на жаль, немає…

Полковник ще деякий час потримав трубку біля вуха, роздумуючи, потім повільно, начебто знехотя, поклав її на важелі.

На початку робочого дня полковникові Тарнову принесли акт дактилоскопічного дослідження. На електронному замку було виявлено відбитки пальців, серед яких — абсолютно незвичайні. По-перше, сліди були дуже слабкі, по-друге, характерного дактилоскопічного малюнка не було взагалі. При багаторазовому збільшенні на фотознімках можна було розібрати схрещені лінії, схожі на знаки множення.

Полковник допитливо подивився на довготелесого начальника лабораторії, який приніс матеріали.

— У вас є коментарі, Леве Іллічу?