Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович. Страница 64

— Усе може бути, — прорік сакраментальну фразу полковник — улюблену фразу свого недруга. — А що за жінка?

Офіціант розповів, що жінка молода, років на двадцять п’ять, середня на зріст, середньої повноти. їсть небагато, воліє молочне перед м’ясом, солодке — перед кислим, правильно користується столовим прибором, граційно відставляючи при цьому мізинець. Обличчя приємне, довгасте. Волосся кольору кукурудзяних зерен. Постать божественна. Одягнена в барвисту сукню або сарафан. Подробиць туалету він не запам’ятав, і полковник пожалкував, що офіціантом у ресторані — мужчина.

І все-таки свідчення офіціанта давали Тарнову зачіпку для пошуків чоловіка і жінки. По-перше, саме місцезнаходження ресторану — не першорозрядного, на далекій околиці Ялти. Так що жінка, певне, мешкала десь поблизу. По-друге, виразний, хоча й дещо “гастрономічний” портрет дозволяв провести наочне розпізнання. І, нарешті, незвичайний ужиток біфштекса чоловіком, що можна було б витлумачити як ознаку шлункової хвороби, — ще одна додаткова прикмета.

У відповідності із своїми висновками полковник наказав провести опит в усіх сусідніх санаторіях певного профілю. Водночас почав пошуки жінки. Окрім того, на нараді опергрупи він намітив ще один напрям пошуку.

— У кожної людини є рідні, друзі. Напевно, є вони і в розшукуваного нами Юрія Юрійовича Степанова. “А цілком можна припустити, що він і так званий Великий Хазяїн — та ж сама особа”. — Другу фразу полковник мовив про себе і для себе. — У поведінці родичів та близьких є одна характерна і вельми цікава для нас риса. А саме: вони пишуть листи і особливо на курорти, дзвонять по телефону. Нам необхідно перевірити й ці канали.

Полковник Тарнов, як і багато людей його професії, здавна виробив для себе особливі форми роботи. Не тільки до, але й після напружених нарад у лихоманці діяльності він улаштовував обов’язкові п’ятнадцятихвилинні “вікна” — наради з самим собою. На них він підводив підсумки, згадував, чи не полишив чого поза увагою. І цим разом, порадившись сам з собою, Тарнов прийшов до висновку, що йому слід знову і якомога швидше зустрітися з Олександром Миколайовичем. Тоді він ще не в змозі був визначити всієї важливості цього рішення. А саме ж Олександр Миколайович міг передбачати, що останні заходи полковника по розшуку близьких та рідних Юрія Юрійовича нічого не дадуть з одної простої причини…

Повертаючись увечері до готелю, полковник зайшов у кафе повечеряти. Після свіжого повітря набережної в кафе було задушно, пахнуло шашликами й цибулею.

Полковник за старою звичкою влаштувався в дальньому кутку, з якого було добре видно всю залу і двері. Він замовив офіціантові шашлик, каву і став чекати.

Із свого затишного куточка Тарнов спостерігав за відвідувачами, роздивлявся одяг, химерні комбінації кольорів і візерунків, зачіски, вирази облич відвідувачів кафе. Ось увалився гурт молодиків. Послужлива пам’ять ніби ненароком проявила два-три фото, які він бачив колись на афішах, і Тарнов пригадав, що ці хлопці — артисти з відомого ансамблю.

На маленькій естраді заграв джаз, випурхнула кокетлива немолода співачка у блискучій сукні. Хлопці з ансамблю обмінялися кількома фразами. Тарнов зрозумів: говорять про місцевий джаз, хвалять. Джаз справді грав непогано, у співачки виявився досить приємний голос.

До кафе завітало ще кілька відвідувачів. Один із них був уже напідпитку. Він плюхнувся на стілець, закинув ногу на ногу так недбало, ніби це були ноги ганчіркової ляльки. Але в його руці, якою він обійняв свого товариша за плечі, вгадувалася сила. І цей його рух, і ця рука з короткими, товстими пальцями, темними обводами нігтів і витатуйованим якорем видалися Тарнову знайомими.

…Це трапилося в молодості. Семен Тарнов після закінчення школи міліції прийшов працювати в карний розшук. Кілька успішних поїздок у складі опергрупи створили йому авторитет перспективного працівника. Потім він заочно закінчив юридичний факультет університету і почав працювати слідчим. Скоро почали говорити, що йому таланить. І ще говорили: “прискіпливий”. Його наставник якось запитав: “Навіщо тобі знати про дитинство розшукуваного злодія? Доказів у його справі задосить. А ти копирсаєшся, ніби матеріал для роману збираєш. Тобі не слідчим, а письменником бути…”

З того часу поважне прізвисько “письменник” міцно приклеїлося до нього. Цікавість до незнайомих людей, яка звичайно з часом минає, у Тарнова з роками міцніла. Ця якість завдавала йому більше неприємностей, ніж втіхи. Він намагався перебороти себе, та марно.

Ось і того пам’ятного вечора зайшов до кафе “Мрія”. Кілька тижнів опергрупа намагалася натрапити на слід бандита на прізвисько Грошик. Тарнов не випадково завітав до “Мрії”. Він прямував в інше місце, та, коли проходив повз двері кафе, його, як інколи говорять, “ніби щось штурхнуло”. Він послухався внутрішнього поклику, навіть не намагався аналізувати, відшукувати в пам’яті випадкову інформацію про місце юнацьких зустрічей Грошика з другом дитинства. Це він зробив значно пізніше…

Коли Тарнов побачив у кафе гурт юнаків напідпитку і серед них хлопця з “ватяними” ногами, сірою шпаристою шкірою і наколкою на короткопалій руці, що владно лежала на чужому плечі, він шостим чуттям впізнав розшукуваного.

— Ша, фраєр, — говорив Грошик незнайомому громадянину, — цю дівчину буду танцювати я!

Тоді Тарнов підійшов до бандита і, дивлячись в його нахабні очі, мовив:

— Дівчина зайнята, зрозуміло?

В маленькому тісному дворику, куди вони вийшли на хвилинку “з’ясувати стосунки”, тривожно смикнулося серце бандита, коли “студент не здрейфив” і не “рвонув кігті”. Грошик побачив за парканом кількох людей і все зрозумів. Він спробував пробитися до воріт, та шлях йому заступив той самий “студент”. Грошик замахнувся. В останню мить Тарнов, який класично зробив підсічну, вгадав в його короткопалій руці ніж. Та було запізно, і бандитський ніж до самої набірної рукоятки увійшов у бік свого хазяїна.

Працівники карного розшуку ніяк не могли збагнути, чому Семен Антонович ледь не плаче, стоячи над важко пораненим бандитом. Вони ж бо нічого не знали про важке дитинство цього хлопця, про успадковану від батька-алкоголіка хворобу, про те, як одного разу він все ж таки спробував вирватись із кола, “зав’язати” з своїм минулим. Та черствість адміністратора, до якого Грошик прийшов улаштуватись на роботу, відкинула його назад на хибний шлях.

І ось сьогодні тут, у кафе, на набережній курортного міста, інтуїція знову підказала Тарнову: щось має трапитися. І хоча він уже закінчив вечерю і міг би піти, проте все сидів, дивлячись то на людей у залі, то на естраду, терпляче чекав.

До мікрофона знову наблизилася та ж сама співачка. Оплески публіки були рідкими, та вона не зважала, махнула рукою — і миттю в залі згасло світло, зосталися лише матові вогники бокових світильників. На естраді спалахнули очі металевої маски робота, пролунала мелодія електронних інструментів, артистка простягла руки до маски і заспівала:

Колись закохався робот

У жінку земну, звичайну…

Полковник напружився, він одразу згадав, де і коли чув цю пісню.

— Я — робот, могутній, сталевий…

Як хочеш — збудую замок,

Для тебе одної все…

На темній естраді яскраво спалахували в такт мелодії очі маски.

Тарнов упіймав за лікоть метрдотеля, коли той проходив повз його столик.

— Приємна пісня, — сказав полковник. — Чому не оголошують ім’я автора?

— Ми тут ні при чому, — метрдотель знизав плечима. — Автор пісні невідомий.

— Звідки ж узяли пісню ваші музиканти?

Метрдотель зніяковів, кинув на співбесідника пильний погляд:

— Даруйте, з ким маю честь?..

Через кілька хвилин керівник джазу, сорокарічний сухорлявий чорнявець, і молоденький музикант з обличчям херувима вже сиділи в маленькій артистичній вбиральні навпроти полковника Тарнова.

— Ми переписали пісню з його мага, — чорнявець кивнув на “херувима”. — Вона користується у наших відвідувачів неабияким успіхом. Ми зверталися у ВААП, щоб узнати ім’я автора, та пісня там не зареєстрована. Ви не подумайте чого, якщо автор з’явиться, ми готові сплатити належний гонорар…