Полювання на мустангів - Глушенок Дмитрий Иванович. Страница 15

Я не розповідатиму, Річарде, що коштувало батькові моє навчання. Але… В коледжі я тяжко захворів. Майже півроку пролежав у невідомій клініці, а коли вийшов звідти, дізнався: то була одна з найкращих і найдорожчих клінік у США. Вдома я пережив страшне сум’яття думок і почуттів. Постарілий батько, спорожнілий будинок… “Ти не журися, сину, — тихо втішав батько. — Ти одужаї, і хай буде хвала життю. Ми збідніли. Це так. Плата за твоє лікування забрала найдорожчі речі. І віллу…”

Річарде, я ніколи не забуду батькових очей, повних сліз. Ти не відаєш, що означало продати віллу, стареньку віллу на березі моря. Вона діставалася у спадщину не одному поколінню Гріффітів. Бо у Гріффітів колись теж був багатий родич… Вілли не стало. І ми — я, мама, троє менших братів, і ніхто з іменитих знайомих уже ніколи не почуємо від батька слів, мовлених з такою гордістю і ніжністю: “Наша сім’я проведе вихідний на віллі…”

— Ти вже дорослий, Стенлі Гріффіт, — продовжував батько. — Ти мусиш будь-якою ціною закінчити навчання. Я не помиляюся в тобі, мій сину. Тебе не обмине слава. Ти матимеш гроші, свою віллу, не одержану в спадщину. Ще красивішу, куплену тобою. О, я теж хотів би побачити, як зухвалі бізнесмени вважатимуть за честь познайомитися з тобою…

Бачиш, Річарде, батько справді не помилився. Мільйони доларів стояли за кожною рискою схеми, яку я креслив, працюючи в космічному центрі. Хто з мільйонерів міг порівнятися зі мною? У мене з’явилася фантастична сума, що не піддавалася рахунку. Машини, літаки, вілли — на берегах озер і річок… Я мав усе, лише одного неспроможний був повернути — батькового життя. Він загинув задовго до того, як я дістався вершини такої слави. Його вбили — дико й безглуздо… Захмеліла компанія молодиків під’їхала до гаража, де служив батько, і захотіла навести блиск на брудних машинах. Батько був звичайним автомеханіком, але людиною гордою. Він міг швидко розібрати і скласти машину, відремонтувати її, але чистити на догоду нахабам… Молодики виявилися садистами…

Ти гадаєш, Річарде, що убивці були покарані? Як би не так! їхні родичі — найбагатші особи штату — зуміли вплинути на суд. І ось я вперше поклявся пам’яттю батька…

Слава, як поняття абстрактне, мені не потрібна. Але вона має матеріальний вияв — дає гроші. Сьогодні моя слава потрібна дітям і внукам. Серед них, мабуть, не буде ще одного Стенлі Гріффіта. Я залишу їм свої мільйони і вілли…

Головний різко повернувся до мене, і його сива голова з блідим обличчям опинилася в чорній рамі вода. Мені знову стало моторошно: я побачив портрет генія у траурному обрамленні. Раптова жалість і співчуття до шефа охопили мене. Я ледве вловив нитку нашої розмови, яка вже було обірвалася після такого щиросердного зізнання Гріффіта.

— Але чи варто навіть усвідомленою смертю інших людей здобувати собі славу? — заперечив я.

— А я, друже мій, уже думаю не про славу — вона є, а про безсмертя. Безсмертя — варто. Прошу, не згадуй божевільного пращура Герострата. Руйнування не тотожне творенню. А тому ми свідомо йдемо на ризик. І на смерть…

— В ім’я чого?

— В ім’я людини. Не тільки заради особистої слави…

— В ім’я людини? Якої? Майбутньої? Жертвувати сучасниками…

— Досить. Демагогія завжди безплідна. У тебе є час. У твоїй згоді певен. Як певен і в тому, що про нас нащадки скажуть: “Вкрили себе космічною славою…”

— Так кажуть про померлих. А я ще хочу жити.

— І житимеш. З космічною славою… — Тут шеф, як здалося мені, зашарівся. Бо сумною іронією зазвучало таке поєднання слів. Він знав, що в стосунках зі Славою Плучек — моєю нареченою, не все було гаразд.

Я й зараз дотримуюся думки: Гріффіт був геніальною людиною. Можливо, через те я й вагався у виборі; “А якщо головний конструктор має рацію? Наш політ, безперечно, прискорить освоєння всесвіту. І потім, хіба з тисячі шансів немає одного рятівного?”

Тієї ночі я вирішив остаточно: в “Аскольді” полечу. Хоч би й тому, що на Землі залишатися буде безглуздям. Замість мене пошлють Віллі Бредфорда. Головний не відкриє йому всієї правди. А якби й відкрив, той не відмовився б від польоту. Вїн погодиться з шефом в основному: треба… Я не боявся за престиж, але моя відмова од польоту, звичайно ж, відштовхувала б друзів. Скажи їм про сумніви, про можливу аварію — не повірять, сміятимуться, мовляв, боягуз шукає об’єктивних причин. До того ж комісія все перевірила, дала згоду на політ. І Гріффіт, зрештою, був відвертим зі мною тому, що добре знав мене. Я не шкодую власного життя, ні. Докори сумління за неминучі жертви… Легше стало б, якби правду знали всі. Ах, комісія… Тоді б вона не дозволила нікому вилетіти на “Аскольді”. Я відчував таку безпорадність, що навіть не злякався майбутньої самотності там, на Даринії.

Ви розумієте, що вранці я дав згоду. Шеф вдячно тиснув руку, хотів щось додатково пояснити, але, зрозумівши мій стан, всунув невеличку інструкцію, сказавши: “Тут усе…”

Із супроводжуючих останнім прощався Гріффіт. Я нічого не чув і нічого не розумів з того, що говорили друзі і знайомі. Лише слова шефа і погляд з вологим відсвітом повернули мене до реального:

— Я нізащо б у світі не ризикував тобою даремно. Зі мною не залишається рівних тобі. Я теж переноситиму тяжку самотність, доки не почую звістки з Даринії. Гуд бай!..

У нього чомусь була батьківська прив’язаність до мене. Невже тому, що я не мав рідних, а людей поділяв тільки на добрих і злих?..

— Гріффіт не переніс катастрофи у космосі, — після довгої мовчанки глухо обізвався Майкл Роуз. — Тяжко хворий, він повторював одне: “Помилки не було. Бенкс залишився живим. Чому ж не сповістив про себе? Кому і за що він вирішив помститися своєю мовчанкою? Людям? Мені?” А справді, Бенкс, кому ви мстили?

— Це не помста. Повторюю: людина не має права йти на зближення з іншими цивілізаціями, доки в неї є хоч крихта того, що суперечить поняттю людяності.

— Але якби “Аскольд” повернувся на Землю, ви б простили головному все? Чи не так? Екіпаж залишився б живий…

— Можливо.

— Отже, наперед приготували два присуди одній людині — абсолютно протилежні. Дивний компроміс із власною совістю. І очевидна непослідовність. Зрештою я не можу бути суддею між вами і Гріффітом. Бо віра у вас обох і ваших загиблих друзів привела мене сюди. І ще я знаю — пращури наші відкривали світ, природу, вмирали за наукову істину в далеко не ідеальному суспільстві. Порівняно коротке життя людини не дає їй права чекати ідеальних умов для виявлення свого таланту чи генія.

— Друже, не забувайте, якого рівня розвитку досягло людство там, на Землі. А я знав правду про того, хто благословляв нас на політ. Тому й змушений був прийняти якесь остаточне рішення. Ще в дорозі я думав про те, що чекатиму тут, на чужій Даринії, інших, посланців Землі. Зі світлими помислами, без тіні марнославства. І, може, діждуся. Вони збудують ракету, яка виключатиме будь-яку небезпеку, навіть випадкову. Щоб космонавти жили радістю перемоги. Розумієте, жили цією радістю, а не вмирали з думкою про можливе безсмертя…

Майкловим думкам забракувало чіткості. Сповідь людини, чия доля стала загадковою для землян, була схожою на щире визнання запідозреного у злочині. Роуз розумів, що він не може і не має ніякого права робити присуд. Що ж хоче почути у відповідь Бенкс? Слова розради для самозаспокоєння чи аргументоване звинувачення? Тут не обійтися безапеляційними “так” чи “ні” в оцінці його вчинку. І Майкл, ніби сплачуючи за відвертість, почав розповідати:

— іНене запросили до наукової групи космічного центру після закінчення астрофізичного факультету. Ще в університеті я висунув гіпотезу про можливі причини катастрофи “Аскольда”. Тоді про це висловлювалися різні здогадки. Щоправда, ніхто не допускав думки про якусь похибку в конструкції ракети. Надто великим залишався авторитет уже покійного Гріффіта. І склад комісії по підготовці польоту був поза сумнівами. Але я звернув увагу на одне з останніх інтерв’ю головного, яке він дав кореспондентові уже в лікарні: “Політ на Даринію та ще віддаленіші планети вимагає досконалішого типу ракети. Я уявляю її. Проте в мене уже немає часу для реалізації задуму. Дуже багато сил віддано “Аскольдові”. Отже, Гріффіт сам наштовхував на певні висновки. Після його смерті у сейфах центру не виявилося ніяких матеріалів і робочих креслень, які б стосувалися конструкції “Аскольда”. Так чи інакше треба було починати майже з нуля, тобто розробляти новий тип корабля. Зрозуміло, ті матеріали зникли не випадково: головний діяв рішуче. Я перегорнув усі газети, що вийшли в перші дні польоту “Аскольда”. Портрети космонавтів… Я запам’ятав тоді їхні обличчя, тому й вас пізнав одразу. Коментарі вчених… Захоплення генієм Гріффіта і його найближчих помічників. І найважливіше для мене — схема ракети. Ви розумієте, це надто мізерні дані, аби дошукуватися причини катастрофи. Але я вчитувався у статті відомих науковців, співставляв їхні думки і висновки, переніс збільшену в кілька разів схему “Аскольда” на папір і довго просиджував над цим матеріалом… Інтуїтивно відчував, що причину катастрофи треба шукати не в невідомому космічному явищі, а в самій конструкції ракети. Певно, подібні міркування з’явилися і у відомих учених, бо моя гіпотеза не зустріла категоричного заперечення, хоч, признаюся, я чекав більшого — обурення. А невдовзі надійшло запрошення з центру, підписане самим Бредфордом. Так, так, Віллі Бредфорд очолив центр після Гріффіта.