Можливість відповіді - Росоховатский Игорь Маркович. Страница 19

— Справа не в них, а в нас, — сказав я. — Тільки в нас…

Сонце сходило над планетою, і світлі тіні бігли від його променів…

ХТО ВМІЄ РАХУВАТИ БІЛЬШЕ ЗА ТРИ…

Я знемігся значно раніше, аніж припускав. Тріщини танцювали й кружляли перед очима, серце завмирало, нога зависала в повітрі, не знаючи, куди опуститися, щоб не потрапити в пастку. Я почув хрипкий сміх одного з вождів:

— Ходити ні. Вмів. Раніше. Тепер — ні. Затримує нас. Візьми на руки. Неси.

Хтось із його прибічників підняв мене, закинув за спину. Я заплющив очі. Одразу полегшало. Млість трохи відлягла.

Я трусився на широкій спині прибічника.

В міру того, як минала млість, поверталось усвідомлення ганьби.

Коли нас проводжали, у людей були не лише великі сподівання на контакт із розумними істотами, але й побоювання. Побоювалися зони метеоритів і потужного магнітного поля Планети Трьох Сонць, огненних смерчів, які шаленіли у її атмосфері. Та хто міг передбачити, що нам судилося стати рабами в цих примітивних низьколобих істот, що вміють рахувати тільки до трьох?

Мене різко підкинуло. Я відчував м’язи могутньої спини.

— Втомився. Раб важкий. Опущу. Не зможе йти — з’їмо.

У відповідь почулося глухе бурчання. Я відкрив очі — хмари кружляли, роздвоювались і знову сходилися, падали на мене шматтям брудної вати. Гострі червоні стріли пронизували мозок. Нестерпна млість піднялася всередині, заполонила все тіло, скаламутила свідомість. Звідкись іздалеку долетіла відповідь вождя:

— Неси ще. Передаси іншому. М’ясо є. На два дні. Раб потрібен. Нападуть раби. Він — метати промінь.

“Аякже, ждіть! — подумав я. — Ви зуміли перетворити нас у рабів, у обчислювальні машини, ви примусите нас робити проекти ваших хатин і суденець. Але вбивати подібних до себе заради вас! Дзуськи!”

Ненависть була такою палючою, що я навіть забув про млість. Знову пролунав клекітливий голос верховного вождя.

Це ж він колись вийшов назустріч Аркадію.

Обличчя нашого командира сяяло радісною усмішкою. Втім, усі ми раділи не менше. Хоч аборигени були дуже непривабливі — одноокі, вкриті шерстю, приземкуваті, з довгими руками, низьким чолом і масивною нижньою щелепою, все ж таки це були розумні істоти.

Ми тоді ще не знали, що плем’я поділяється на касти.

Верховний вождь незворушно вислухав Аркадієве привітання, яке перекладав автомат-космолінгвіст, і запропонував, показуючи на п’ять кілків:

— Полічити.

Аркадій усе з тією ж радісною посмішкою знизав плечима і почав рахувати:

— Один, два, три, чотири…

Тільки він сказав “чотири”, як вираз волохатої вождевої пики різко змінився. Тоді ми не звернули на це увагу.

— …П’ять.

Аркадій обернувся, весело підморгнув мені і сказав вождю:

— Будь ласка, мені не важко. Якщо бажаєте, можу рахувати й інші предмети, наприклад, дерева он у тому гайку або твоїх прибічників. І нехай це буде першим переписом…

— Досить! — різко й зневажливо перервав його вождь. — Не годишся бути вождем. І прибічником теж. Умієш лічити багато. Більше за три — раб.

Спочатку ми сприйняли його слова як жарт. Та коли низьколобі спробували списами загнати нас у печеру, довелося поставитися до них серйозніше. І ми показали, що з нами слід поводитися чемніше. За сигналом верховного вождя низьколобі відступили. Вождь кілька разів озирнувся, доки не пересвідчився, що ми не думаємо його переслідувати. Тільки тоді він зупинився і грізно тупнув ногою. Ми розсміялись. А він звернувся до того, кого вважав нашим вождем:

— Нічого. Посутеніє. Тоді зрозумієш. Вмієш лічити багато. Більше за три…

Низьколобі пішли, а ми почали будувати станцію. Аборигени більше не з’являлися.

Ми вже поставили корпус із спальними кімнатами, де можна було сховатися від проміння трьох сонць. Тепер ми спали нормально, при зашторених вікнах, адже ночі тут не було.

Настали сутінки, спека вже не дошкуляла. Білясте небо затягувалося темними хмарами. Деякі хмари були схожі на дзеркала: в них відбивалися дерева й кущі, порізаний глибокими тріщинами грунт. Тріщини заважали нам досліджувати планету. Вони з’являлися раптово, шириною півтора метра і глибиною на кілометри.

Не додавали оптимізму й рухомі м’ясоїдні кущі. Одного разу я побачив, як гнучке гілля впіймало птаха, обплутало його дрібними галузками. На них ворушилося темно-червоне трикутне листя. Птах бився і кричав кілька секунд, затим гілки розійшлись і впустили на грунт легеньку сіру грудочку — шкурку з пір’ям.

Для нас кущі не становили великої небезпеки, бо пересувалися вони дуже повільно й хаотично. Проте перше знайомство з ними було досить неприємним. Відтоді ми досліджували тільки окремі кущі й не наближалися до заростей.

Всюдихід ми не використовували. Він годився лише як тимчасовий склад для апаратури та продуктів.

Хмари вкривали небо все густіше. Вони відкидали на грунт довгі, неясні, химерно переплетені тіні, які весь час рухалися, густішали, прибирали різноманітних форм, що нагадували птахів і павуків, метеликів і змій. Запали сутінки. Астрономи з обсерваторії Ю-1 — вона розташувалася на штучному супутнику за Юпітером — припускали, що ці сутінки тривають від одного до семи земних місяців.

Тріщини й кущі тепер зустрічались мало не на кожному кроці. Іноді хочеш переступити вузеньку тріщину, а вона раптом розгалузиться павутинням таких же тріщин, і ти завмираєш з піднятою ногою. Незабаром ми догадалися, що більшість тріщин — ілюзія, створена хмарами. Залишалося тільки визначити, які з них справжні. Одначе зробити це було не так-то й просто. З-поміж тріщин і кущів вирізнялися темніші. Ми думали, що вони і є справжніми, але помилилися. Виявити будь-яку закономірність в утворенні ілюзій не вдавалося. Ми зробили собі палиці-щупи, одначе пересувалися дуже повільно.

Зустрічі з літаючими ящерами, яких ми раніше легко вбивали з пістолетів, тепер стали смертельною небезпекою. Ми не знали, які з них реальні, а які — ілюзії. Це дуже діяло на психіку, почався нервовий розлад. Недуга мовби розчиняла силу волі. Хотілося лише одного — заплющити очі й нічого не бачити: ні кущів, ні тріщин, ні дзеркального неба.

Отоді-то дикуни появилися знову. їх було так багато, Що зброя вже не могла зарадити. Один за одним гинули під ударами ломак і списів наші товариші. А мені та ще чотирьом уцілілим дісталася доля рабів. Зараз дикуни несуть нас у свої південні селища, щоб використати у війні проти інших племен.

Дикун, який ніс мене, щось пробурчав, і я відчув, що падаю. Млість вивертала нутрощі. Мені було однаково, що зі мною станеться, і лише біль од удару об камінь на мить прояснив свідомість.

Почувся голос верховного вождя:

— Сам іди.

Він звертався до мене. Але я не рухався. Нехай убивають, аби тільки не відкривати очей і не бачити, як під ногами розбігаються тріщини, не бачити безлічі волосатих однооких дикунів, з яких одні реальні, а інші — марево.

— Не може. Неси. Втомишся ти. Нестиме він.

Серед дикунів зчинилася сварка. Вони зголодніли, наморилися. А тут іще почався дощ. Галасуючи і обмінюючись стусанами, низьколобі нарешті сховалися від негоди в ближніх печерах.

Настали години блаженства. Кам’яне склепіння відгороджувало небо й хмари. Запаморочення і млість минули. Я міг спокійно розплющити очі. У печері стояв нестерпний сморід від брудних тіл, та у порівнянні з тим, що я пережив просто неба, це були дрібниці.

Я нарахував вісімнадцять дикунів. У віддаленому кутку темніла ще одна нерухома постать. Ось вона ворухнулась — і від несподіванки у мене перехопило дихання. Це був Донат, другий штурман.

— Доне! — покликав я його і ступив назустріч.

Ми обнялись, але поговорити нам не дали. До нас по прямував верховний вождь, він пильно подивився спочатку на Дона, потім на мене.

— Один — сюди. Другий — туди. Разом два — ні.