Можливість відповіді - Росоховатский Игорь Маркович. Страница 39

Петро відчув, як починає страшенно боліти голова від зусиль, яких він докладав, аби не згадувати те, що не хотів згадувати. І все ж він зрозумів: його опір марний. Дві літери — АС — вистукував у мозку невидимий телеграфний ключ: АС, АС, АС…

Петро міг би й не під’єднувати апарат безпосередньо до свого мозку — в цьому не було крайньої потреби. Більше того, це було суворо заборонено правилами безпеки Першої і Другої інструкцій, Кодексом командирів і всіма іншими правилами. Але якби Петро виконував їх, то менше знав би про атмосферу Арса. Ні, не менше. Він просто не знав би головного: Арс дихає, вдихаючи один газ, а видихаючі інший. Вдих планети Арс триває рівно шість земних годин, а видих — вісім. За цей час в атмосфері відбувається переродження мікроорганізмів.

Під’єднавши апарат, Петро смертельно ризикував. Потім, коли він його від’єднає, може не повернутися свідомість. В ім’я чого він так ризикував? Заради того, щоб зробити одне з найбільших відкриттів космобіології?

Він багато разів питав себе про те, але певної відповіді не знаходив. Звичайно, справа тут зовсім не в славі. Просто він хотів взнати про Арс більше, ніж це могли визначити прилади. Знати, просто знати те, чого ще не знала жодна людина. Він і в дитинстві був упертим диваком. Завжди хотів знати те, чого не знали інші.

“…Не можна гратися на вулиці під час грози. Блискавка може вбити…” Бушувала гроза, а він, ще зовсім хлоп’я, сидів на колінах у бабусі. Ну навіщо вона казала про блискавку? Що відбулося перед цим?

“Теж мені Коперник знайшовся…” Коли він уперше почув ці слова? Так сказав староста гуртка юних ракетників Василь Сидоряк, коли Петро почав доводити, що систему управління ракетами треба будувати за іншими принципами, їхня суперечка закінчилася бійкою, а прізвисько Коперник назавжди прилипло до Петра.

З тим прізвиськом було зв’язано стільки синців і ґуль, які він діставав, коли ліз у бійку проти цілих ватаг хлопчаків, і згодом, коли йшов напролом там, де простіше було піти в обхід, щось втративши на обхідній покрученій дорозі…

“Ох і дурненький же ти у мене, синку. Як можна одному битися з чотирма?” — дорікала мати, прикладаючи примочки до подряпин та ґуль.

Згодом, коли син підріс, закінчив уже школу та інститут, мати звикла до думки, що його не зміниш, а проте намагалася повчати: “Ну добре, якщо ти вважаєш, що має бути інакше, вислухай, не заперечуй, а зроби по-своєму. Нащо тобі лізти напролом, нерозумна твоя голівонька? Все одно словами нічого не доведеш. Пожалій свої нерви, своє здоров’я…”

“Безумство сміливих? — запитала якось красива дівчинка, в яку він був закоханий аж до дев’ятого класу. — Безумство й мудрість. Це парадоксально. Безумство сміливих. — це прекрасно, оригінально, це можна назвати подвигом. Але яка ж мудрість у безумстві? Різні слова, різні поняття, протилежні по значенню. “Безумство сміливих — ось мудрість життя!” — вона засміялася грайливо, в голосі дзвеніли срібні дзвіночки. На її устах з’явилися ледь помітні зморшки. Отоді Петро й розлюбив її…

Він відчув холодний дотик до ніг, інстинктивно відсмикнув їх, схопився. До нього повзли дві зелені змії. Перша думка — знищити… Але він ніколи не робив так, як підказувала йому перша думка. Через кілька секунд він уже ладен був посміятися з себе. Зелені змії виявилися двома довгими рослинами — ліанами, що вилися по стінах печери. Втім, Петро не помітив однієї суттєвої деталі — кожна змія мала на кінці кілька чашечок-присосок…

Космонавт відкинув рослини і знову ліг. І одразу йому хтось наказав: “Пригадуй!”

“Хто ти?” — подумки запитав Петро і почув відповідь:

“Навіщо тобі це знати? Добре тобі, приємно, затишно, — от і прекрасно”.

“Якщо не скажеш, хто ти — я не пригадуватиму”, — роздратовано заперечив Петро.

“Дурненький, ти знову стаєш упертим”.

Слова були лагідні, в них вчувалися знайомі материнські інтонації. Будь-хто підкорився б їм, заспокоївся. Будь-хто, але не Коперник. Петро напружив усю свою силу волі і наказав пам’яті: “Не пригадуй!” Здалося, він відчув свої нервові волокна, що напружилися, як м’язи. Так минуло кілька секунд. Знову пролунав той самий голос: “Не знаю, як відповісти на твоє запитання. Мене ніхто не питав про це. Чи можна чорним і білим показати різнобарвність?”

“Ще й як! — відповів Петро. — Не тягни!”

“Якби все спростити, то можна сказати, що я складаюсь із мільйонів живих істот, як і ти. З клітин. Вони доповнюють одна одну й потребують колективного захисту. Чи досить того, що ти взнав? А тепер пригадуй… Ну, пригадуй!”

Петрові привидівся в темряві якийсь рух, здалося, що він тут не один. Але це відчуття не злякало його, а навіть заспокоїло. Пригадав свій дім на Землі. Затишний будинок на колесах, з могутнім двигуном, який може за короткий час доставити його з лісу на узбережжя моря. Шкода, що сюди не можна перенести той дім, що був ніби його панциром. У важку хвилину Петро завжди міг сховатися в ньому. Ні, не завжди, тільки до позаминулого року, точніше — до 17 квітня, коли він побачив у своєму домі Віктора. Петро пішов тоді з дому, хоч міг би й лишитися. Піти могли вони. їм побудували б на замовлення інше гніздечко. Але дім, у якому пахне зрадою, — це вже не його дім. Петро не вимовив тоді слова “зрада”, хоч подумав саме так. Звичайно, Наталка могла вибрати іншого, покохати іншого. Вона мала діяти так, як хотіла. Більше того: він знав, що це станеться. її захоплення ним, його подвигами і славою не могли тривати безконечно. Але чому вона вибрала саме Віктора? Повну протилежність йому, Петрові? Штукаря й прилипалу, лицеміра й пристосуванця? “А може, ти упереджено думаєш про нього, старий? Ану, забудь свою образу і придивися до Віктора ще раз. Так, ще раз. Ні, на жаль, я достатньо досвідчений. У кожного в житті своя позиція. Досить зайняти її, а далі вона, ця позиція, вже пристосовує людину до себе, формує характер. А позиція Віктора проста, її можна викласти кількома словами: жити легко й безтурботно. Головне — легко. По-іншому не виходить. Чому ж вона вибрала Віктора? Набридли складності, труднощі зі мною? Набридла моя незвичайність? Теж захотілося легкого життя?

Ти знову все ускладнюєш, старий. Все було набагато простіше і безсоромніше. Тобі образливо й гірко це визнати, бо тоді довелося б інакше думати про жінку, з якою прожив стільки років. Ти довго жив самотньо на пустельній планеті з оранжевими пісками. Всі ті роки ти створював в своїй уяві образ жінки, з якою б тобі не було самотньо в чорному, порожньому космосі, всіяному дірками. їх ще називали зірками, бо крізь них линуло світло. Тобі пощастило створити жаданий образ, тобі стало не так самотньо. Коли ти прилетів на Землю і зустрів дівчину, то спочатку викликав із своєї пам’яті образ, а потім уже подивився на неї й швиденько відвів очі. Якби ти зробив це не так швидко, то помітив би, що вона зовсім не відповідає образові, створеному твоєю уявою. А тобі не хотілося цього помічати. І ти навчився вчасно переводити погляд з реальної жінки на уявну. Ти робив це кілька років і будував дім, за стінами якого ховався від самотності. Але коли прийшов Віктор, ти побачив, якою була ця жінка насправді. То хто ж тебе зрадив — Наталка чи власна уява? Вона зраджувала тебе багато разів і рятувала теж багато разів. Вона побудувала і той дім. Вона рятувала тебе насамперед од найгіркішого, що переслідує людину, — від самотності. Вона була твоїм найпершим другом і заклятим ворогом. Ти повинен був оволодіти найрідкіснішим і найважчим умінням — вчасно кликати її і вчасно проганяти. Якби ти навчився цього, твій дім лишився б твоїм. Пам’ятаєш його?”

Петрові здалося, що голос пролунав насправді. Здалося? Кому треба, щоб він пригадував свій дім? Що тут може бути пов’язане з домом? І що саме треба згадувати, адже дім — це не просто кімнати, письмовий стіл, стереокартина із шматочком моря…

Петро простягнув руку. Здалося, що він у себе вдома і може доторкнутися до стіни, на якій висить картина. Він справді торкнувся стіни — гладенької, теплої, схожої на стіни його будинку. Петро відчув себе впевнено, затишно, випростався на своєму ложі й задрімав. Він пригадав худого, сердитого чоловіка в сірій формі космічних метеослужб. То був Зам — заступник начальника управління. Ще до того, як переступити поріг його кабінету, Петро постарався зібрати якнайбільше інформації про цю людину. Він дізнався, що Зам не дуже розумний, дуже впертий і надзвичайно не любить хвальків. Тому Петро почав своє прохання з вихвалянь. Ретельно перерахував заслуги й не забув підкреслити, що терпіти не може чиновників із управлінь. Він бачив, як червоніє обличчя Зама, і задоволено всміхався.