Можливість відповіді - Росоховатский Игорь Маркович. Страница 44

Такі складні саморушні апарати винайшла природа вже на зорі еволюції. Тисячі років минули для них як одна хвилина. Коли порівняти ось цього краба, що зараз тікає від мене, з його первісним предком, то здається, це не різні краби, а один і той же, який прожив багато тисяч років. Його величність Краб. Невмирущий краб. Ця думка віддає гіркотою, в ній чується глум…

А ось ці невидимі людському оку створіння: гідри, променевики, радіолярії ще безсмертніші, ніж краб. Можливо, в природі існує закон: що примітивніше, то безсмертніше. Ось чому думка віддавала гіркотою.

Коли я повернуся, неодмінно поділюся цією думкою з вами, Михайле Дмитровичу. А якщо вона давно визріла у вас, запитаю: як ви могли змиритися з таким законом? Парадоксальним законом, смію вас запевнити… І що ви робили, щоб виправити його?..

А ви, напевне, подивитесь на мене із звичайною неуважною усмішкою і ледь іронічно пожуєте своїми товстими добрими губами… Бачите, як я чітко все собі уявляю на відстані… Одного не можу уявити чітко — що ж ви відповісте мені? Відповіді ваші завжди несподівані й часто неоднозначні…

Я пильно оглянув дно. В одному місці водорості прим’яті, їх запах змінився. Невже сліди? Пощастило? На самому початку пощастило?

Вдивляюся вдалину — чи не промайне там тінь істоти, яку я мушу розшукати? Запахи йоду і фтористих сполучень забивають усі інші запахи. Очевидно, в радіусі п’яти кілометрів нема ніяких живих об’єктів.

Та все-таки якась невиразна тривога, очікування біди, що раптом з’явилися, непокоять мене. Силкуюся визначити, з’ясувати її причини і не можу…

Як почалася моя подорож?

…Троє чоловіків супроводжували мене майже аж до краю прибою.

Один із них спитав у другого:

— Чи повернеться він?

— Не турбуйтеся, — сказав той, кого питали, той, кого я люблю більше за всіх людей. — Ви забули про керуючий імпульс.

“Що це за імпульс?” — подумав я тоді, виявивши, що в моїй пам’яті нема ніяких даних про нього. Я спитав про це Михайла Дмитровича. Він підняв руку, дотягнувся до мого плеча:

— Щасливої дороги! Коли повернешся, я відповім, якщо… — Він помовчав, роздумуючи: казати чи ні? — Якщо до того дня ти сам не будеш знати…

І я зайшов у воду, пронизану сонячним світлом. Я виразно побачив завислі в ній органічні часточки-планктон, крихітні шматочки водоростей. Вся товща води була сповнена життя, вода здавалася живою масою. Недарма колись, дуже давно, в подібному складі води виникло життя, спочатку найпримітивніше — часточки з кількох злитих великих молекул, здатних протистояти середовищу, зберігати внутрішню єдність. Так, з самого початку у життя була найнеобхідніша якість — протистояння. Народжене схожим за складом середовищем, життя водночас протистояло йому. І з часом навчилося це робити з таким успіхом, що почало пізнавати середовище, а разом з тим і само себе…

Раптом я відчув поколювання в потилиці, в ділянці Дельта-7, і почав старанно прослухувати бурі водорості, над якими пропливав. Мені здалося, що там, унизу, блищить якийсь предмет. Справді здалося. Шар намулу й піску був надто товстим, щоб під ним можна було щось розрізнити. Це радарні щупи виявили метал, сигнал від них пройшов неподалік від вузлів, пов’язаних з зоровими центрами, і збудив їх. Я побачив підвищення, і тієї ж миті на ньому, як на фотоплатівці, з’явилося зображення старовинного корабля, що лежав під масою придонного намулу та водоростей.

Я уважно оглянув, перевірив локаторами і прослухав корабель. Це був галеон, і віз він золото — м’який метал з деякими корисними й навіть лікувальними властивостями, які то відкривала, то забувала медицина. Стародавні люди надавали золоту надмірне значення як загальному еквіваленту цінностей. Воно уособлювало для них багатство, впевненість в своєму добробуті, у своєму майбутньому, владу над іншими людьми…

Отак міркуючи і згадуючи, я продовжував обстежувати галеон. Налічив у його трюмі двадцять три ящики, набитих золотими брусками, браслетами, фігурками звірів і птахів, богів і людей. Кожна фігурка мала цінність незрівняно більшу, ніж матеріал, з якого була виготовлена. Та ця, справжня цінність виробів зникла б, розчинилася безслідно, якби галеон щасливо дійшов до берегів Іспанії і ці вироби стародавніх майстрів потрапили до рук володарів та сановників. їх би просто переплавили в золоті зливки. Однак море розсудило інакше — воно поглинуло корабель з його екіпажем —і таким чином зберегло для людства залишки стародавнього мистецтва. Вкотре вже я пересвідчувався в тому, що історія людства буквально зіткана з парадоксів.

Тепер мені треба було взяти зразки. Я заходився розчищати корму корабля від намулу та черепашок. Минуло не менше півгодини, поки я зміг проникнути всередину галеона. З темряви каюти на мене вилетіло кілька живих торпед. Шалено пульсували воронки, виштовхуючи воду. Це спрути, що окупували було каюту, тікали, склавши щупальці й залишаючи після себе маскувальні хмари з пахучих часточок.

Я поліз у ящики і вибрав кілька десятків фігурок. Тут були птахи з розкішними хвостами і мечеподібними крилами, змії з людськими головами, воїни з томагавками.

Я акуратно склав фігурки у великий пакет. Важкі бруски мене не цікавили, я запам’ятаю лише місцезнаходження затонулого галеона.

Вже збираючись іти, я побачив серед брусків диск, помережаний безліччю фігурок і знаків. Безперечно, це був не просто орнамент. Ось дві розставлені ноги — в стародавньому письмі вони відповідали слову “ходити”. Потім зображення пташиної пір’їни. Може, це пір’їна страуса? В Стародавньому Єгипті таким знаком зображували слово “справедливість”, бо єгиптяни вважали, що все пір’я в крилах страуса однакового розміру.

Два кружальця. Вони можуть зображати очі, і тоді це слово — “бачити”. Але якщо переді мною письмо не стародавніх єгиптян, а, приміром, ацтеків, то два кружальця означають кількість пішоходів, наприклад, двох мисливців на птахів.

Далі — зображення крокодила. В Стародавньому Єгипті воно означало слово “жадібність”. Отже, фразу можна прочитати так: “Тим, хто йде до справедливості й бачить (навколо себе) жадібність…”

Та далі йдуть знаки, які не відповідають моєму припущенню про стародавню єгипетську мову. Ось ніж вістрям униз, а поряд — вістрям угору. У деяких народів перше зображення означало сите життя, друге — голод…

Я перебрав сотні варіантів різних значень побачених мною комбінацій знаків.

Зрештою мою впертість було винагороджено. Я помітив, що деякі групи знаків повторюються в одній і тій самій послідовності. На заняттях з математичної лінгвістики я вже зустрічався з подібною послідовністю, коли безперервні ланцюжки знаків нагадували частини орнаменту. Деякі сполучення мені знайомі… Дякую вам, Михайле Дмитровичу, дякую!

Я напружував свою пам’ять, посилаючи в неї активні імпульси. І пригадав!

Подібні елементи, схожі на орнамент, були в інків. Особливе значення надавалося кольору. В залежності від забарвлення знак набував того чи іншого значення.

Але тут знаки не пофарбовані, до того ж їх сполучення складніші, ніж ті, що я зустрічав у письмі інків. Чому ж мені спали на думку інки? Саме інки…

Згадав! Це плем’я також з’явилося в Америці невідомо звідки, як і інки. Його представники стали у місцевих племен жерцями. їх називали синами могутнього і доброго бога Амангуапи. Він не вимагав людських жертв.

Одразу все стало на свої місця, пам’ять запрацювала чітко й швидко. Ось ці групи символів, які повторюються, означають “бог Аамангуапа”. А ці групи, одна з яких міститься у верхній частині диска, на самому початку послання, очевидно, ім’я жерця або володаря.

Я спробував читати текст згідно із своїми здогадками. Знаки вкладалися в струнку систему.

Ось що в мене вийшло: “Я, цар і верховний жрець Катопчукон, оголошую себе улюбленим сином і спадкоємцем бога Аамангуапи, що живе на дні моря. І я наказав жерцю викарбувати на цих табличках усе, що сталося вчора на березі. Нехай люди, які живуть у всьому світі, знають про волю істинного бога.