Можливість відповіді - Росоховатский Игорь Маркович. Страница 50

— До побачення, Людмило Борисівно. Може, ще зустрінемось.

Тоді я не думав, що мої слова стануть пророчими — просто в ту хвилину спало на думку прислів’я про гори, які не зустрічаються, і про людей… До речі, гори теж можуть зустрічатися під час великих землетрусів…

— До побачення, — прошелестів її голос, і раптом мені здалося, що подібне зі мною вже бувало, що колись дуже давно я чув її голос з такими ж інтонаціями. Ввімкнув СВК: трикутник ідеально рівнобедрений — отже, серйозних аномалій немає. Але в пам’яті немає й інформації про зустріч з Людмилою Борисівною до відвідин підводного міста. Чи пов’язано це з таємницею, яку я не можу розгадати?

Раптом я спіймав себе на тому, що силкуюсь не думати про Людмилу Борисівну. Оце так новина? Виходить, мені хочеться думати про неї. ХОЧЕТЬСЯ ДУМАТИ ПРО НЕЇ? ЧОМУ? ЧОМУ? АДЖЕ РІВНОБЕДРЕНІСТЬ ТРИКУТНИКА НЕ ПОРУШЕНО…

Частина друга

ПЛЕМ’Я

Я продовжував свій шлях. Мене квапило вже не лише завдання Михайла Дмитровича і бажання розгадати таємницю. Виник інтерес — жагучий, нездоланний. Мене дуже цікавила історія, яку розповідали золоті таблички, знайдені в трюмі затонулого галеона: про бога Аамангуапу, про стародавній народ, — підтвердити а чи спростувати гіпотези, що виникли у мене. Для цього треба було передусім добратися до тих країв, про які розповідало послання царя. Але дорога туди була далекою, а та сама цікавість, яка підштовхувала й вела вперед, частенько затримувала мене в дорозі…

Зненацька здаля почувся шум, вереск, хрипке ревіння. На галявину, накульгуючи, вискочив шимпанзе. Шерсть звисала з нього жмутами, очі люто виблискували. Він жалібно вив. Його переслідувало кілька шимпанзе на чолі з величезним самцем, очевидно, ватажком. Вигляд у ватажка був страшний: у вищиреній пащеці жовтіли здоровенні ікла, волосся піднято сторч. Він тягнув за собою велику гілку, гатив нею по деревах. Час від часу він підбігав до якого-небудь дерева і розгойдував його, демонструючи свою силу.

А втім, це було зайвим, оскільки противник і не думав про опір. Однак згодом я зрозумів, що помилився, недооцінив утікача. Він раптом зупинився і повернувся до переслідувачів. Ні, він іще не здався! Наступної миті обхопив обіруч стовбур дерева і з погрозливим “у-хо-хо” став щосили його трясти.

Тепер зупинились переслідувачі. Втікач скористався цим, підскочив до одного із найслабших самців, що супроводжували ватажка, видер у нього з лап гілку. Мавпи сахнулися.

Я оцінив відчайдушну мужність одинака.

Ватажок розлютився ще більше. З пащі в нього потекла слина, він стрибнув на втікача, і той ледве встиг ухилитись. Решта мавп поспішили до місця сутички. Втікачеві нічого не лишалось, як визнати свою поразку. Він став присідати на місці, схилився перед ватажком аж до землі й притиснувся губами до його стегна. Але переможець не змилостився. Він вкусив переможеного, скочив на нього верхи і заходився щосили лупцювати його ногами.

Кепсько було б бідоласі, але, зібравши рештки сил, він вислизнув з-під свого розлюченого ворога і, накульгуючи, побіг геть від лісу по рівнині, вкритою високою травою.

Ватажок і решта мавп недовго переслідували його. Чи то вирішили, що достатньо провчили непокірливого, чи то не наважились відриватись від знайомих місць.

Тим часом утікач мчав усе далі й далі по рівнині. Я вже втратив його з очей, як раптом він з’явився знову. Він біг назад, до лісу, петляв, голосно кричав. Якісь звірі гналися за ним. Ось кілька переслідувачів забігли збоку, явно наміряючись відрізати йому дорогу до рятівної зеленої стіни.

Тепер уже було видно, що це зграя диких собак. Вони переслідували здобич за всіма правилами полювання. Тоді як одні з них виконували роль загоничів, інші намагались перехопити жертву. Собак було надто багато, вони оточили мавпу з усіх боків.

Шимпанзе зацьковано оглянувся на всі боки, поки не зустрівся поглядом зі мною. І тут же кинувся бігти до кущів, за якими я ховався. Чулося його уривчасте дихання — сили бідолахи вже кінчалися.

Він упав біля моїх ніг, і зграя з голосним гавканням оточила нас. Я з цікавістю розглядав собак. Зустрівши незнайомого противника, вони не зразу наважувались атакувати. Собаки мали жалюгідний вигляд, ребра ходили ходором, жадібно палали очі, слина летіла з розкритих пащек. Мені було шкода їх. Чи маю я право втручатися в природний процес, хоч би яким жорстоким він мені здавався? Адже нещасні звірі не винні в тому, що їм хочеться їсти…

Худий пес із жмутками розкиданої шерсті на загривку стрибнув на шимпанзе, але я встиг накрити мавпу своєю захисною енергетичною оболонкою. Відкинутий невідомою силою, пес закрутився дзиґою на місці, злякано виючи. Щоб запобігти подальшим безплідним атакам собак, я витягнув руку й послав кілька сигналів. І тут удруге оцінив не лише сміливість, а й кмітливість свого підзахисного. Побачивши, що собаки тікають, він теж витягнув свою руку, наслідуючи мене.

Зграї давно й слід прохолов, а він і не думав тікати від мене. Спершу насторожено стежив за мною маленькими сумними очима, потім схилився в покірливій позі. Він дозволив навіть торкнутися своєї голови, правда, при цьому весь тремтів. Мій дотик заспокоїв його. Невдовзі він освоївся до такої міри, що намагався наслідувати мої жести й ходу. Його увагу привернув футляр із складаним інструментом, що висів на моєму поясі. Він кілька разів обережно торкався його кінчиками пальців. Цікаво, чи зможе він сам знайти йому застосування?

Я відстебнув інструмент і простягнув йому разом з футляром:

— Бери, Ух.

Так я назвав його за сполучення звуків, які він часто повторював.

Ух не примусив себе вмовляти. Він схопив футляр і заходився його розглядати. Скоро він примудрився розстебнути кнопку і витягнути з футляра інструмент, що виблискував на сонці. Він розглядав його, повертаючи то так, то сяк, піднімав над головою, замахувався, ніби збирався кинути. Його очі то тьмяніли, то яскраво виблискували, і раптом він зірвався з місця і, розмахуючи інструментом, кинувся в гущавину лісу.

Я ледве встигав за ним, намагаючись не загубити з очей.

На невеличкій галявині кілька самців шимпанзе, в тому числі й ватажок, побачивши Уха, погрозливо загарчали. Ватажок потягнувся до великої гілки. Проте Ух випередив його. В кілька стрибків він опинився перед трьома самцями з почту ватажка і замахав інструментом. Налякані блиском металу, мавпи розбіглись.

Я лишався разом із стадом шимпанзе кілька днів, стежачи за Ухом. Він поступово, але наполегливо утверджував себе в ролі ватажка, щоразу вдаючись до залякування суперників блискучим інструментом, з яким не розлучався ні на хвилину. Коли ж я забрав у нього зброю, він пристосував для цієї мсти… самого мене. Так, він демонстрував своїм родичам дружбу зі мною і користувався такими прийомами, що я не переставав дивуватись. Іноді мені здавалося, що я бачу паростки людської поведінки, яка згодом, ускладнившись, стане майже несхожа на нинішню і не просто буде дошукатись першопричин.

Ось тоді вперше зародилась V мене думка про експеримент, з допомогою якого я спробую перекинути місток через прірву, що розгородила між собою різні види живих створінь.

Ух досить швидко запам’ятовував комбінації знаків — рухи пальцями, руками, головою, і вчився розбиратися в їхньому значенні.

Одного разу він прибіг до мене вкрай схвильований і показав знак — “людина”.

Я сказав:

— Покажи мені їх. Веди.

Слово “веди” Ух розрізняв безпомилково. Він махнув мені рукою зовсім по-людськи, запрошуючи йти за ним.

…Край великої галявини кілька десятків людей утворили коло. На них майже не було одягу, якщо не рахувати пов’язок з листя на стегнах у декотрих жінок. Згодом я дізнався, що цей “одяг” носять лише наречені. В центрі кола стояв літній чоловік. До ніг у нього були прив’язані великі мушлі. Він розхитувався і співав щось тужливе. Я постарався підійти поближче, щоб розібрати слова.