Можливість відповіді - Росоховатский Игорь Маркович. Страница 64

Його очі гостро блиснули:

— Передусім знищимо зрадників.

Він мав на увазі вождя, його сина й декотрих близьких до них людей.

— А потім?

— Ми підемо далеко в джунглі, до печер. Будемо жити, як раніше.

Я похитав головою.

— Минулого не можна повернути.

— Можна! — він тупнув ногою. — Можна! Ми скинемо одяг, який дали нам лихі боги, заборонимо нашим жінкам і дітям приймати дарунки. Повернемося до колишнього життя, будемо полювати.

Він дивився на мене запитально, але в його погляді був і виклик.

— Бажаю успіху! — сказав я і швидко почав підніматися по стежці. Я думав: “Бідний Тагір, ви можете знищити тих, кого називаєте зрадниками, скинути чужий одяг, повести плем’я на старі місця, та до минулого життя ви не повернетесь. Бо тільки-но вам не пощастить на полюванні або випаде засушливий рік, люди згадають час, коли вони не залежали від полювання, а продукти можна було купити в лавці. Сильніше будь-якої отрути діятимуть спогади про ковбасу, цукерки, морозиво, що їх ваші діти й ви самі покуштували колись. І жінки нудьгуватимуть за барвистими ганчірками і скляним намистом… Бідний Тагір”.

Частина третя

ПОВЕРНЕННЯ

Я прийшов до неї уві сні, під час нетривкого сну, коли повіки тремтять у такт сновидінням. Я попросив:

— Розкажи про мене.

— Нічого не знаю напевне. Хочу догадатися.

— Розкажи про свої здогадки.

— Вони туманні. Бачиш?

— Ти не хочеш допомогти мені?

— Хочу, але не можу. Дуже хочу. Допомогти тобі — допомогти самій собі.

— Тоді дозволь зазирнути до твого мозку, в твою пам’ять.

— Ти можеш зробити це й без мого дозволу.

— Не хочу.

Її істота — те, що люди називали в книгах душею або особистістю, — покірно розкрилася назустріч. Вона була бузково-голубою, м’якою, беззахисною, хоча і сама Людмила, і її друзі, і небіжчик-чоловік вважали її вольовою людиною. Те ж, що вони називали волею, виявилося побоюванням виказати свою беззахисність.

Я побачив у клітинах довготермінової пам’яті циркулюючий імпульс. Стимулював його променем і проявив зображення якоїсь людини. Наче створене із світної мозаїки, це зображення мінилося і миготіло. Воно когось нагадувало мені. Та перш ніж я встиг згадати кого саме, з’явився сигнал заборони. Я збагнув, ким було накладено заборону.

— Михайло Дмитрович?

Мовчання. Глухе, затяжне мовчання. Так буває, коли на другому кінці телефонного проводу трубку піднято, але абонент не хоче відповідати. Спробую пробитися крізь стіну мовчання:

— Вважаєте, що це не той шлях?

— Так.

І тиша наповнилась гудінням, наче зв’язок урвався.

— Забудь про нашу розмову, — сказав я Людмилі. — Забудь про те, що я приходив. Це був тільки сон.

Ще якісь частки секунди я бачив вигнуті тремтячі вії, мов крильця нічного метелика, сині тіні на повіках, краплинку слини, що тьмяно блистіла в ніжному куточку губ…

***

В дорозі мене застав смерч. Спочатку мої локатори сповістили мозок про зміну радіофону, за півгодини я відчув перепади тиску, а вже потім вуха вловили характерний гуркіт, начебто наближався поїзд. Я оглянув горизонт і помітив хмару із рваними зазубними на краях, неначе викувану із свинцю. Ось один її край почав швидко витягуватись і подовжуватись. Тиск у ньому різко понизився. Торкаючись землі, він виривав з корінням дерева і, немов шланг велетенського пилососа, все втягував у себе на своєму шляху: величезні брили каміння, рослини, тварин…

…Я миттю обчислив кут і швидкість руху смерчу. Ця “машина” йшла в потрібному мені напрямі і з пристойною швидкістю — близько чотирьохсот кілометрів за годину. Я заквапився навперейми смерчу. Ось уже відчувається його крижане дихання… Я притиснув руки до тіла, щоб не зачепити каміння і балки, що крутились у вирві, випустив кокон захисної оболонки.

Легко, наче бавлячись, мене за вісімдесят метрів підняло над землею і хотіло було опустити, бо тиск у вирві підвищився. Але я доклав зусиль і пересунувся в “нішу”, де тиск лишався досить низьким. Мені довелося кілька разів міняти місце всередині цього велетенського хобота завтовшки в сімсот тридцять метрів і довжиною в півтора кілометра. Я ввімкнув ІСЕУ, аналізуючи стан різних ділянок смерчу — тиск, температуру, складав рівняння, виводив формулу мого “експреса”.

Незабаром я зрозумів, чому завчасно відчував зародження і наближення смерчу: передвісниками його служили ультразвуки, викликані перепадами тиску. Проста формула дала б можливість людям з допомогою нескладних приладів передбачати смерч за кілька годин до його появи над тим чи іншим місцем, а це врятувало б життя тисячам. Нехай така формула і схема приладу буде одним з невеликих подарунків, які я вручу Михайлу Дмитровичу.

Мандруючи в смерчі, я зробив ще одне відкриття. У світі, зітканому з парадоксів, навіть таке незаперечне лихо, як смерч, викликало не тільки страждання й руїни. Я виявив у ньому хмари, які складалися з мікроорганізмів і насіння рослин… Я уявив, яку роботу здійснили за мільйони років легіони таких “листонош”, заселивши нові землі перенесеними рослинами і мікроорганізмами…

Я промандрував у смерчі мало не дві тисячі кілометрів і, опинившись над потрібним мені місцем, вибрався з “ніші”. Кілька хвилин я відпочивав від перевантажень, потім продовжив складати загальну формулу-модель смерчу. Уявіть собі моє здивування, коли, розташувавши всі дані в єдину систему, я виявив у її центрі те саме рівняння, яким описувався вірус. І коли я зрозумів значення цього явища, в мене захопило дух і вперше захотілося погладити себе по голові…

***

Обличчя вождя з вискубаними й підфарбованими бровами було велично незворушним. Він розповідав мені історію свого народу, яка складалася з коротких періодів миру й нескінчених війн…

Я непомітно спрямував розповідь вождя в інше русло — до давніх часів, коли з моря приходив, як говориться в легенді, бог Аамангуапа.

— Великий вождь, чи відомо тобі те місце на березі, куди бог Аамангуапа виходив до твоїх шанованих предків?

Він з доктором глянув на мене:

— Якби ми забули те місце, то нашого народу вже не. було б на світі. Мов вічний спомин, там стоїть священна біла скеля з двома зрізаними вершинами…

…Священну скелю я знайшов нескоро. Вона виявилася набагато нижчою, ніж у розповіді вождя. Берег тут був крутий, стрімкий, хвилі хлюпали метрів за сім унизу і здавалися чорними. Я пройшов берегом, уважно обстежив скелю. Мене здивувало, що біля її підніжжя не було слідів жертвопринесення…

Я стрибнув у воду і швидко досяг дна. Далі натрапив на якусь подібність підводної бруківки: кругляки лежали щільно один при одному, і спершу я подумав, що тут попрацювала розумна істота. Але аналіз показав мені, що це поклади залізомарганцевих руд, а створили їх бактерії. Марганець і залізо вони добували з морської води. Іноді в кругляках попадалися вкраплення золота, урану, молібдену…

Потім я надибав на велике скупчення мушлів, серед яких були й перлові скойки.

Однак усі ці скарби зараз мало цікавили мене. А от слідів істоти, яку називали богом Аамангуапою, не було ніде.

Через кілька годин напружених пошуків почала відчуватися втома, акумулятори частково розрядилися, позначався тиск морської товщі на мозок. Слід було піднятися на поверхню і трохи відпочити. І тільки-но я виліз на берег, як почув сигнал: “Брате мій. — кликав мене хтось. — Брате мій!..” У сигналі було прохання про допомогу. Потім пішла цифрова інформація…

Спочатку здалося, що сигнал іде з моря. Я націлив антени локаторів і визначив, що сигнал тільки відбивається від води, а джерело його перебуває десь дуже далеко, певно, в космічному просторі… Однак найдивовижнішою була власне сама інформація, яку посилав мені (саме мені, в цьому я вже не мав сумніву) невідомий суб’єкт. Колонки цифр швидко з’являлися в мозку, шикувалися в чіткі рядки.

Так, це було те саме рівняння, яке входило у формули кристалізованого й активного вірусу, у формулу-модель смерчу, в психологічні характеристики й біовипромінювання людського мозку…