Можливість відповіді - Росоховатский Игорь Маркович. Страница 68

Мені хочеться заперечити йому. Я думаю: “Мабуть, він не дуже любить дітей, дивиться на них, як на заваду”.

Розставляючи фігурки на столику, я міркую, як би непомітно дати йому фору. На восьмому ходу підставляю під удар слона. Максим не проминув скористатися моєю “помилкою”. Потім даю йому можливість утворити прохідного пішака на правому фланзі.

Мені здається, що все йде, як задумано, але раптом зустрічаю його здивовано-глузливий погляд:

— Піддаєтеся? Навіщо?

Пожартував? Випадково спіймав мене на гарячому чи здогадався? Виходить, я недооцінив його.

— Ну, що ви! — махаю рукою, але він тільки хитає головою.

— Я не новачок у шахах. Ми граємо в різних стилях і категоріях. Могли б і попередити…

Таке зі мною трапляється часто: хочу зробити якомога делікатніше, а когось ображу.

— Бачите… — почав я, але йому очі звузились і мовби затверділи, вдивляючись у мене.

— Ви — сигом? — спитав він швидко.

Я ствердно киваю головою.

— Як це я відразу не здогадався, — каже він.

Тепер ображаюсь я:

— А що в мене такого… примітного?

Він не встигає згасити усмішку:

— Нічого особливого. Дрібні деталі. — І, може, щоб позбутися незручності, вигукує: — Оце пощастило мені!

Недовірливо дивлюся йому просто у вічі.

Він відводить погляд до ілюмінатора, де на темних хвилях спалахують відблиски. Його очі все ще примружені, ніби він і там щось розглядає. Догадуюсь: у нього визрів якийсь задум, якесь важливе питання до мене, і він буде обмірковувати його, тримати буквально на кінчику язика, поки не наважиться висловити.

— Я сказав вам правду. Стежив за всіма дискусіями в пресі ще до… Словом, коли вас тільки задумували і обговорювали проблему створення такої істоти… Одна думка засіла в мене, наче скіпка… А коли вас уже почали створювати, коли з’явився перший сигом Син, другий — Ант, третій — Юрій, — бачите, я пам’ятаю всіх поіменно, — я мріяв зустріти будь-кого з вас і спитати… І ось нарешті… Навіть не віриться…

Його рука потяглася до пішака, завмерла. Тільки пальці ледь тремтіли, погладжуючи фігурку.

“Про що він хоче спитати? — думав я. — Мабуть, це буде одне з банальних запитань: чи правду кажуть про такий ось дивний хист сигомів? Чи правда, що ви безсмертні? Як вам живеться серед людей? Одні з питань спрямовані на те, щоб з’ясувати що-небудь, просто задовольнити цікавість. Другі — щоб потім згадувати: ось саме це одного разу сказав мені сигом. Треті — щоб заглушити тривогу: а чи не криється небезпека в цих могутніх штучних істотах? Могли бути ще питання іншого гатунку, закликані пом’якшити, притамувати думки про власну недовершеність…”

Звичайно, я міг би просто заглянути в мозок, прочитати його думки. Але це означало б порушити заборону, без явної на те потреби проникати в душу людини.

— Так що ви хотіли спитати? Часу у нас зовсім обмаль — мені треба летіти своїм курсом…

Його темні невеликі очі, гострі, наче свердлики, пронизують мене.

— Тільки не ображайтеся, добре? Бачите, я за фахом шкільний учитель, а діти — це такі допитливі люди… Під час дискусій з ними багато над чим замислюєшся… — М’яка добра усмішка на мить змінює його. — Я читав про різні ваші переваги. Тут усе закономірно, адже вас створювали з наміром удосконалити, дати все, чим нас обділила природа. Але вступати в суперечку з природою, перехитрити її чи просто підправити надзвичайно складно. Видиме може обернутися зовсім іншим боком…

— У нас мало часу, — наважуюсь нагадати я.

— Так, так, вибачте. Хочу вас спитати…

Він пересмикує плечима і несподівано горбиться, наче зменшується, прикриває очі короткими віями й каже так тихо і роздумливо, мовби звертається не до мене, а до самого себе:

— У принципі безсмертя і всемогутність — це добре. Але чи добре бути безсмертним і могутнім? Чи подобається вам ваше безконечне життя?

Побоюючись, що я неправильно його зрозумію, він швидко додає:

— Життя людини коротке, а тому й неповторне. Це змушує цінувати кожну мить. Ось мене обсідають думки: чи встигну перевиховати Петра? Чи закінчить інститут Сергій? Чи завершу почату роботу? Я завжди поспішаю, розумієте? Гостріше відчуваю радість і біль. Я ніколи не нудьгую, розумієте?

Я киваю головою: що ж, звичайне питання з категорії так званих філософських.

— Зрозумів вас. Ви хочете знати, чи не нудно, чи не обтяжливо бути безсмертним, чи є в безсмерті не лише зміст, а й приємність?

Його шия напружується, борлак рухається, засмаглі щелепи рожевіють. Моє контрзапитання влучає в ціль.

— Ні, не нудно, не обтяжливо. Час життя залежить від мети життя…

Максим морщить лоба, згадує читане й чуте…

— У цьому відношенні все досить просто й однозначно. Природа створювала людину для тієї ж мети, що й інших тварин: для боротьби за існування в умовах обмеженого простору однієї планети. На цьому шляху в процесі еволюції мали з’явитись і викристалізуватися найдосконаліші варіанти інформаційних систем — живих організмів. Звідси й короткий строк життя, що рятує від перенаселення застарілими формами, необхідний для швидкого вибору варіантів. Але все це ви знаєте краще за мене, — я вирішив йому підлестити, — нема потреби говорити про це докладно. А мене та інших сигомів ви, люди, створювали з іншою метою: пізнання і вдосконалення навколишнього світу. Світ цей величезний, складний, і щоб з успіхом пізнавати його, потрібен інший організм і інші строки. А пізнання і творчість, як нам відомо, не можуть набриднути.

Зустрічаю його колючий погляд з-під кошлатих брів, і мені стає соромно. Так, так, я сказав зовсім не те, що йому потрібно. Ця моя клята прямолінійність зовсім недоречна в розмовах з людьми. Адже він питав не просто для того, щоб одержати інформацію. Максима, як і інших людей, лякає короткочасність життя, йому треба весь час якось виправдовувати це життя, прикрашати, знаходити виграшні сторони, щоб утішити себе. Він і до мене звернувся по втіху. А я створений такими самими істотами, як він, я, втілення їхньої мрії про всемогутність і безсмертя, зобов’язаний був зарадити цьому. Таким чином я віддав би хоч крихту боргу…

— А втім, — кажу я, — бувають і в мене тяжкі хвилини, години, коли…

І знову я недооцінив Максима. Він м’яко всміхається, як тоді, коли говорив про дітей…

— Дякую. Ви дали вичерпну відповідь, хоча… — він не втримався від випаду, як мені тоді здавалося, — є на світі речі важливіші від безсмертя…

Дивна ця фраза засіла в моїй пам’яті, хоча я розумів, як нелегко йому жити, пам’ятаючи про близьку смерть, яких гірких роздумів, страждань, мук, мужності це коштує. Адже йому, шкільному вчителеві, ще треба втішати й інших, роз’яснювати, вселяти віру. Чи міг би я так?..

Сигнал наздогнав мене, коли я вже був у місті, де жив Михайло Дмитрович. Я впізнав сигнал — його посилала істота, яка назвалася моїм братом. Інформація надходила з перервами, в інтервалах я вловлював шумові модуляції, відчував, як важко зараз тому, хто передає. Однак він зумів відтворити в зоровій і радіолокаційній ділянках мого мозку цілу картину — вируючу хмару часточок, схожих на часточки плазми. Температура хмари досягла трильйонів градусів, щільність мала виражатись дуже великим числом. Хмара часточок безперервно змінювала свої обриси, продавлюючи простір, і тому правильніше було б сказати, що вона взагалі не має обрисів. А втім, і інші її характеристики змінювалися стрибкоподібно і неймовірно швидко. Я відчув нестерпний біль у лівій частині голови й подумав: а як же тому, хто перебуває там? Мабуть, я б не міг уявити себе на його місці й не розумів, що могло спонукати цю споріднену зі мною істоту бути там, звідки вона веде передачу. Що їй потрібно?

Мобілізувавши всі відділи мозку і настроївшись на хвилю-виклик, я все-таки зміг розібрати: “Передай Михайлові Дмитровичу”. Далі йшло те саме рівняння і кілька його варіацій. Рівняння, яке описувало тактову частоту в живих істотах і явищах неживої природи… Я вже здогадувався, що воно означає, але мені треба було одержати ще одне підтвердження. Я спитав, вкладаючи в сигнал всю енергію акумуляторів: що ж описує рівняння і його варіації? І майже не здивувався, почувши у відповідь: “ПУЛЬСАЦІЮ ВСЕСВІТУ”.