Таємниця жовтої валізи - Романчук Олег Константинович. Страница 34

“Все, про що тут мовиться, правильне. Істинне і справедливе!”

Церква та інквізиція твердять, що чаклунство і магія — одне й те саме, тобто справа рук диявола. Тенденційно-традиційна помилка! І це ми доведемо.

Тільки чорнокнижники володіють єдиним, справжнім і перевіреним засобом перетворення хаосу в досконалість. Тільки магія — цариця всіх наук. Тільки вона спроможна відкрити дива тому, хто пізнав основи астрології. Тільки вона спроможна посвятити в таємниці Часу, Буття і Смерті. Той, хто впіймає провидіння мить, стане славнозвіснішим за знаменитого оракула із Дельфів чи навіть премудрого Марона. [24] Sik probo! [25]

Отож бери мерщій рухоме природне тіло і чини над ним усе що завгодно. Per inaequalem matum respectu totius!..”. [26]

Все далі і далі Ігнацій Бімбароніус заглиблювався в плетиво чужих думок. І воно дедалі більше поглинало єство магістра космічної магії та чаклунства…

Отець-настоятель монастиря францісканців усе своє свідоме життя присвятив нещадній боротьбі з відьмами і чорнокнижниками. Він міг не тільки виганяти диявола з людей, а ще й розвінчувати богопротивні теорії.

Його превелебність Корнелій-старший, генерал ордену святого Франціска Асізького, власноручно освятив богоугодне починання брата Алоїза.

Свята обитель, схожа більше на рицарський замок, ніж на пристановище господніх слуг, знаходилась поблизу невеличкого міста Ле Ман. Господарям монастиря жилося зовсім непогано. Проте останнім часом диявол почав чинити їм всілякі капості…

На прохання отця-настоятеля бургомістр містечка відрядив особистого хронікера Жана Дюклерка у повне розпорядження брата Алоїза. Жан мав допомогти скласти для монастирів єпископства методичні поради, як виганяти диявола з грішників. Богобоязний хронікер з радістю погодився, бо отець Алоїз пообіцяв задурно відпустити йому па десять років наперед усі його гріхи.

І от однієї ночі, сопучи від напруження і повторюючи про себе мудровані висловлювання отця-настоятеля, Жад старанно виводив на пергаменті літери.

“Існування диявола абсолютно доведено. В багатьох випадках я сам був очевидцем цього факту. Чорти — це безплотні духи, які вселяються в людину, щоб заявити про себе. Я особисто розрізняю п’ять демонів…”

Закінчити думку братові Алоїзу не дали розпачливі крики, що долинули через заґратоване вікно.

Хронікер і отець-настоятель не змовляючись вибігли на подвір’я.

Було далеко за північ, однак довкола сновигали наполохані монахи. Скрізь горіли смолоскипи. Отець-настоятель нерозуміюче глянув на Жана. Той кліпав очима і мовчав.

— Брате Себастіане, — підкликав до себе опецькуватого молодого монаха отець Алоїз. — Що сталося? Чому всі такі налякані? Чому ніхто не спить?

— Диявол, — нашорошено роззираючись, прошепотів брат Себастіан. — Диявол подає знаки. Погляньте вгору…

Отець-настоятель звів очі до всіяного зорями неба і отетерів. Над лісом рухався вогняний предмет.

— Sanctus! Misericordia pro nobis! [27] — вигукнув отець Алоїз і впав навколішки. За ним попадали монахи. Всі почали несамовито молитися.

Схояїє, господь почув рабів своїх, бо за чверть години видіння зникло.

Знесилений од молитов і поклонів отець Алоїз ледве підвівся. Його підхопили під руки брат Себастіан і хронікер.

— Неодмінно запиши про нашу перемогу над підступами диявола, — мовив Алоїз.

Жан розуміюче кивнув.

Тієї ж ночі Жан Дюклерк занотував у своїй хроніці: “Вночі близько чверті години спостерігали вогняну балку завтовшки з половину Місяця…”

З віконця під самісіньким дахом каплиці святого Боніфація лилося тремтливе світло. У невеличкій кімнатці, що належала місцевому абатству, мешкав молодий теолог Ігнацій Бімбароніус. Книга “Великих заклять” справді була магічна, і магістр космічного чаклунства у незрозумілий для жителя Країни Чарівників спосіб перенісся сюди. За мить він уже нічим не відрізнявся від жителів чужої планети. Ніби все життя жив і працював з ними. Закінчував квадривіум, [28] працював над магістерською дисертацією з теології. Вивчав астрологію та алхімію. Потай од настоятеля вивчав чорну магію, намагаючись відкрити секрет чудесного переміщення у просторі і часі. Він ні на мить не забував свого істинного походження. Якби вдалося осягнути таємницю, Ігнацій міг би щасливо повернутись додому, легко захистити докторську дисертацію, стати Великим Магом. Жодного із своїх чаклунських засобів застосувати на цій планеті він не міг. Магія Системи Високоіндетермінованих Цивілізацій тут була безсила. Отож доводилося сушити голову над підручником чорної магії. А працювати в жахливих умовах інквізиції не просто. Чого доброго, попадеш на вогнище.

У каміні весело потріскували букові поліна. Відблиски полум’я химерно витанцьовували на закіптявілих стінах, на заставленому колбами, ретортами, тиглями, ступками дубовому столі, за яким сидів у високому кріслі екс-магістр космічного чаклунства і, щосили напружуючи зір, виписував постулати з “Incantatoria Magna”. Час од часу він зйодив очі до опудала невеликого крокодильчика, ніби хотів відшукати потрібну думку.

Раптом Ігнацій почув гупання у двері каплиці. Він тільки встиг подумати, що не зможе сховати книгу, як двері затріщали і до кімнати ввірвались охоронці магістрату, їх було шестеро.

— Чорнокнижник?! — не то питаючи, не то стверджуючи, вигукнув один з озброєних.

Ігнацій мовчки знизав плечима.

— Так і є! — вгледівши заборонену книгу, переможно крикнув молодик, який стояв найближче до Ігнація.

Він підбіг до столу і гнівно тицьнув мечем у розкритий манускрипт.

— Настоятель вчасно помітив, чим займається майбутній магістр теології, — зловтішно докинув чолов’яга з здоровенним черевом, якого не могла прикрити кольчуга, не кажучи вже про лати.

Командир загону стражників поважно, не без хизування перед своїми людьми поправив на голові шолома і сказав:

— Збирайся! Пан бургомістр тебе ждуть. Вони вирішать, що з тобою робити. Візьми й диявольську книгу. А ви, — наказав підлеглим, — стежте, щоб чорнокнижник не розгортав її.

Відтоді, як над монастирем францісканців проплив якийсь вогняний предмет, минуло трохи більше місяця. Витівка диявола якось сама собою забулась, та одного дня мешканці божої обителі згадали про підступність Люцифера.

Ніч перед тим отець-настоятель спав неспокійно. Мучили жахливі сновидіння. Він раз у раз прокидався, обливаючись холодним потом. Помолившись, знову впадав у зрадливий сон.

Над ранок прокинувся від того, що почув, як хтось гамселить в окуту залізом браму монастиря. Тяжко зітхаючи, він підійшов до вікна опочивальні. Навкруги стелився туман. Мала бути гожа днина. Отець Алоїз відхилив віконницю. В браму справді стукали, чути було, як хтось лається. Алоїз перехрестився. Кого це принесло в таку рань? Гукнув брата Симона, що з ночі стояв на чатах.

— Хто це там гамселить?

— Схоже, варта магістрату, — чухаючи потилицю, пробурмотів той.

— Піди довідайся, що їм треба. В разі чого — відчини браму.

Невдовзі брат Симон вів жваві переговори з прибулими. Впевнившись, що це справді охорона магістрату, він почав крутити корбу підйомного моста.

Протяжно заскрипіли блоки, завищав-загримів ланцюг. Повільно опустився важкий дубовий міст. Нарешті брат Симон відчинив браму, і на вимощене камінням подвір’я монастиря вкотився закритий візок.

Подув вітерцю доніс до отця Алоїза сморід гнилої води, якою був заповнений глибокий рів довкола монастиря. Отець-настоятель, гукнувши брата Симона, щоб той мерщій зачинив браму, став надівати добряче заяложену рясу. Може, зрозуміє нарешті бургомістр, в якій скруті живуть брати во Христі. Щодо містифікацій отець Алоїз був неперевершений мастак. Повісивши на шию срібного хреста — подарунок самого папи, — вийшов з кімнати. На порозі послизнувся і мало не впав. Чудом утримався.