Таємниця жовтої валізи - Романчук Олег Константинович. Страница 7

Настав час втрутитися і нам…

Далі події розгорталися за планом. Ще до того, як Манфеса і його відвідувача одвели в тюрму, останній виказав своїх спільників. То була добре озброєна і технічно оснащена зграя грабіжників, які мали широкі зв’язки з антикварними ділками Західної Європи й Америки.

Наша експедиція, по суті, не вдалася. Всі роботи, пов’язані з розкопками, довелося згорнути.

Зникла загадкова плита. Куди? Невідомо. В усякому разі, не думаю, щоб тепер хто міг відповісти, де вона.

А тоді незвичайну знахідку вирішили негайно передати в руки спеціалістам. Здавалося, передбачили всі можливі несподіванки. Але турбореактивний літак, який віз загадкову плиту, розбився в горах Тібесті. Про якусь диверсію не могло бути й мови. Зв’язок з екіпажем перервався через Двадцять хвилин після вильоту, хоча атмосферних перешкод не було і погода того дня стояла чудова.

Споряджена авіакомпанією рятувальна експедиція не дала майже ніяких наслідків. Окрім уламків літака, нічого знайти не вдалося, не кажучи вже про дивовижну плиту. Я вже втратив усяку надію почути щось про неї, коли несподівано одержав від Робера листа, в якому він розповів дещо цікаве. Як виявилося, неподалік од місця аварії знайшли магнітні стрічки запису розмови льотчиків під час польоту. Вдалося розібрати уривки розмови, з них випливало, що обидва пілоти стали свідками якогось незрозумілого явища, котре зрештою і призвело до касастрофи.

З тої миті, як вони втратили з нами зв’язок, їх супроводжувала дивна куля молочно-білого кольору діаметром близько сорока метрів. Потім вона несподівано зупинилася просто по курсу літака…

Що можна сказати про дивне видіння, яке я бачив на стіні Манфесового будинку? Деякі фізики вважають, що загадкова плита — своєрідна голограма невідомих науці міст, споруд тощо. Але хто ж зашифрував цю фазову і амплітудну інформацію? Незрозумілою лишається й винятково велика концентрація інформації на такій відносно малій площі.

А куля, яка поглинула літак? “Чи не забагато?” — скажете ви.

Гм… Що поробиш, факти — річ уперта. Але все-таки ми, певно, зможемо розгадати цей дивовижний феномен. Найближчим часом намічено здійснити експедицію в той район, де було знайдено плиту. Зандер признався, де він її вкрав. Можливо, саме там і криється розгадка таємниці…

Таємниця жовтої валізи - doc2fb_image_03000006.png

Художник

“Алегро”, “Анданте”, “Соната зірок” — перші космічні пейзажі, створені литовським художником і композитором М. К. Чурльонісом за півстоліття до польоту Гагаріна.

Відомі факти

Жінка, увінчана дорогоцінною короною, подавала мені сонце. Очі красуні іскрилися щастям, уст ледь торкалася загадкова усмішка. Одяг, здавалося, був витканий з променів світла, що прямовисними потоками струменіли додолу. Сповнений дивовижної внутрішньої сили і кришталевої чистоти, цей образ не міг не схвилювати.

Еоліана? Але звідки? Невже тут, на Землі, хтось, окрім мене, міг бачити прекрасну галлеянку — жительку далекої планети Галлеї? Як Художник, котрий жив на початку двадцятого століття, міг передбачити зустріч землянина з речницею — представницею цивілізації, що загубилася в просторах всесвіту, серед міріад інших світів? Я розгублено дивився на картину…

Коли рухаєшся з гіперсвітловою швидкістю, усвідомлення того, що земний час не встигає за тобою, підтюпцем біжить за кораблем і… ганебно відстає, робить астронавта особливо вразливим до всього, що нагадує рідну домівку. Так було й зі мною, коли я побачив Галлею на екрані обсерватора. Серце моє відразу полонив казковий світ цього куточка космосу, напрочуд схожого на земний.

Усе це було давно. Дуже давно. Я виконував програму пошуку цивілізації в далекій системі. Після тривалих спроб мені нарешті пощастило зафіксувати штучне випромінювання однією з планет системи.

І я взяв курс на оранжево-голубу зірку. Припущення справдилось. Я був безмірно щасливий, що мені першому випало зустріти носіїв інтелекту, подібних до нас, землян. Еоліана — жриця Часу, показувала планету чужинцеві — брату по розуму. Світна куля в руках красуні являла собою символ життя (у галлейців був звичай дарувати дорогим гостям кристал — щось на зразок нашого хліба-солі на вишитому рушнику).

Згодом я дізнався, що промені, які випромінювала ку ля, могли розтинати пелену часу. Але як це зробити — знала тільки Еоліана. Тільки в її руках казка перетворювалася в реальність…

Я на рідній планеті. Знову вдихаю пахощі свіжої, щойно скошеної трави, аромат бузку і хвої, польових квітів. Милуюся річками й озерами, зеленаво-голубими хвилями морів і океанів. Наді мною чисте, безхмарне небо. Яке щастя бути вдома!

І ось ця зустріч з Еоліаною, точніше — з її образом, у невеличкому музеї — картинній галереї. Нічим не примітний будиночок, зведений десь наприкінці дев’ятнадцятого століття, а в ньому — диво. Справжнє мистецтво!

Я знову побачив дивовижні світи, космічні пейзажі, природу далеких планет, де мені довелось побувати. Звідки цей злет фантазії, зверненої в далеке майбутнє? Хто цей Художник, що зумів так точно передати реальний світ прийдешнього, побачити який не мав змоги?..

Надходив вечір. Тихий серпневий вечір. Я вийшов з музею і побрів стежкою у глиб лісу. Підкоряючись невідомій силі, несподівано для самого себе звернув убік і незабаром уже йшов по місячній доріжці, що стелилася по траві. Я йшов далі і далі, в гущавину незнайомого лісу, повз мовчазні, ніби зачудовані сосни, увінчані казковими кронами, такими самими, як на картинах Художника. На мене поблажливо дивилися далекі цивілізації. Там, у глибинах всесвіту, народжувалось і вмирало невідоме мені життя.

Та ось настала мить, коли я відчув, що заблукав. Мовчазні зірки, немов розсіяні чиєюсь невмілою рукою по нічному небу, співчутливо дивилися на мене, не в силі допомогти. Мені стало лячно. Не від того, що я заблукав, а від усвідомлення, що лишився наодинці з безмежним простором. Дивне відчуття! Все моє єство зробилося напрочуд чутливим і вразливим. Кожна клітинка немовби силкувалася вловити хоч який поклик нескінченно далеких світів, відчути, що десь там є жива істота.

Я підвів голову і тієї ж миті побачив, як спочатку одна, потім дві, а далі більше й більше — вже ціла лавина — зірок посипалася на ліс. Серпневий зорепад… У старих книгах писалося, що в таку мить треба щось загадати і бажання неодмінно збудеться. Про що я тоді подумав? Про Художника? Можливо.

Раптом удалині блимнув вогник. Спочатку тьмяний, він поволі розгорявся, і ось уже поміж дерев попливла світна куля. Я зачудовано стежив за польотом. Коли до мене лишалося метрів п’ять, куля нерухомо зависла в повітрі.

Тільки тепер я розгледів її. Як і тоді, на Галлеї, переді мною постала прекрасна жінка — речниця далекої цивілізації, котру намалював Художник. На якусь мить я завмер.

Не вірячи власним очам, пильно вдивлявся у видіння, не знаючи — реальність переді мною чи ні?

Жінка мовчки підняла кулю над головою і поклала на корону. Коштовні камені, що її оздоблювали, враз засяяли різнобарвними вогнями. Один спалахнув яскраво-червоним полум’ям, тонкий світловий пучок прорізав темряву і загубився серед дерев.

— Тримайся його, — мовила жінка. — Промінь приведе тебе до Художника.

І я пішов туди, куди вела ця своєрідна, незвичайна нитка Аріадни. Дедалі швидше розмотувався в глиб часу чарівний клубок…