У промінні двох сонць - Бережной Василий Павлович. Страница 10

На щастя, хвірточка була незамкнена.

Почувши рикання лева, Туо пожартував:

— Може, хоч серед звірів буде спокійно.

Аніта затулила йому рота долонею і, відчувши поцілунок, одсмикнула руку. Ішли тихо, не розмовляючи. Чути було, як вовтузяться звірі у вольєрах, зрідка озивався лев, кілька разів пронизливо верескнув якийсь птах. Доріжка звернула до тихого озера, над яким уже вставав туман, понад берегом повела ліворуч, де в гущавині саду подекуди світилися вікна.

Вони зайшли до Марти саме тоді, коли на екрані телевізора красувався сержант Жак Жаннель і молода гарненька брюнетка, ледве стримуючи посмішку, розпитувала його про біоробота.

Марта напівлежала у ліжку-колясці, бліда, змучена хворобою. Біля коляски на килимку лежали, поклавши мордочки на лапи, двоє звірят — левеня і тигреня. Мартині темні очі зблиснули радістю, коли вона побачила подругу.

— Ой, коли б ти знала, яка сенсація! — вигукнула, подаючи сухорляву руку.

Поглянувши на екран, Туо спитав:

— Цікаво?

— Авжеж! Дуже дотепно вигадали!..

— Чому ж вигадали? — спокійно заперечив Туо. — Робот, про якого він розказує, — це я.

— Справді? — Великі Мартині очі ще побільшали. Вона дивилася то на Туо, то на Аніту.

— Так, він про нього каже, той неотеса, — ствердила Аніта. — Тільки Туо ніякий не робот, а людина.

— Ой, як цікаво! — сплеснула долонями Марта. Заворушилася, неначе хотіла встати з своєї коляски. — От добре, що ви прийшли, я дуже рада! Справді, це про вас, он і на фото ви…

Вона раділа, наче дитина, для якої казка переплелася з дійсністю.

Марта, її батько Робер Лаконтр та мати Луїза, як і сподівалась Аніта, охоче погодились переховати в себе Туо. Вечорами, коли люди давали спокій звірам, Туо — або сам, або з Анітою — блукав алеями парку, слухаючи голоси звірів і милуючись блиском їхніх очей. У темряві вони спалахували, як монокришталі. Якось Туо переліз через металеву огорожу і підійшов до клітки, в якій меланхолійно дрімали два розкішні тигри.

— Обережно! — вжахнулася Аніта.

А він просунув руку поміж товстим залізним пруттям і погладив звірові голову. Тигр позіхнув, поклав голову на лапи, і Туо кілька разів погладив його по шиї.

— Це ж хижі звірі! — хвилювалась Аніта. — Хіба ти не бачив, не знаєш…

— А де ж би я їх бачив? На нашій планеті звірів нема, а таких ніколи й не було.

— Тигри дуже небезпечні!

— Не бійся, Аніто, — заспокоював свою подругу, — з тигром легше встановити контакт, ніж із Фрагом.

— Так, — замислилась Аніта, — Земля переповнена злом, а воно наче на дріжджах сходить.

— Це ти влучно сказала, — Туо кинув на неї блискавичний погляд. — 3 усього видно: наростає катастрофа…

— У Сполучених Штатах опубліковано якийсь секретний документ про становище в світі. “Доповідь з Айрон-Маунтен [2] про можливість і бажаність миру”. Так знаєш, що вважається найстрашнішою загрозою? Мир! Там так і сказано, що якщо на Землі коли-небудь запанує мир, то людство опиниться на грані найжахливішої катастрофи.

— Оце вже справді хтось божевільний склав ту доповідь. Знаєш, Аніто, я зробив стрибок через космос, щоб ознайомитися з Археоскриптом — стародавнім документом людства. Але на тому місці уже пустеля… В цій ситуації мені не залишається нічого іншого, як з трибуни Організації Об’єднаних Націй застерегти усе людство — щоб воно не скотилося до ще страшнішої прірви. Деякий час переховаюся тут і буду пробиратися до Нью-Йорка. Не знаю тільки, за який кошт…

— Якщо продати той діамант — вистачило б не те що… Ти купався б у розкоші все життя!

— То, Аніто, не просто діамант… я не віддам його ні за які багатства… А якщо я загину… та не будемо про це зараз, потім я тобі все розповім.

Аніта зупинилась. Прихилившись до нього плечем, прошепотіла:

— Я боюся, Туо, мені часом стає так страшно, так страшно…

— А я гадав: знайшов собі помічницю — сміливу, мужню!

— Помічницю… Ти мене не любиш, Туо… Він усміхнувся:

— Може, сказати віршами? Усі ліричні збірники, які ти мені приносила, навіть недоладні, я запам’ятав. “Море в твоїх очах, вулкан у моєму серці…”

Аніта грайливо притулила долоню до його губів, бо вже помітила, що йому це подобається. Ледве чутно прошепотіла:

— Ти ж мене ні разу не поцілував…

Туо розгубився. Їй просто смішно було бачити, як він опустив очі, ніби розглядаючи свої черевики.

— Розумієш, Аніто… У нас це зовсім по-іншому… У нас там… дівчата вибирають собі юнаків, чи жінки — чоловіків. Мабуть, це пішло від того, що коли перші люди висадились на планету, жінок було менше, і, природно, вирішальне слово мали вони. Тепер це традиція, освячена десятками тисячоліть…

— Ох і гарно ж, — враз повеселіла Аніта, підскочила і повисла в нього на шиї. — Я за таку традицію! Ти будеш мій, мій… — За кожним словом цілувала його то в щоки, то в губи.

Туо вхопив її на руки і легко поніс поміж вольєрами, притискуючи до себе, немов дитину.

— Тепер ти піймалася! Тепер не вирвешся!

Та вона вирвалася з рук, побігла сміючись. Туо наздогнав, обійняв. Обличчя їй розчервонілось, зачіска розкуйовдилась, і дівчина ще погарнішала.

— Годі, годі, любий!.. — прошепотіла, тривожно озираючись навколо. — Ми про все забули…

— А хіба це погано — забути про все, скинути увесь психологічний вантаж? Може, саме тоді проявляється оте, глибоко заховане в нас, істинно людське?

— Угадай, що я зараз подумала.

— Ти подумала… про Марту. Так? Я тебе розумію, Аніто, я як тільки її побачив… Це дуже тяжкий випадок.

— Я знаю, любий. Але ж ти примусив сержанта… переборов Фрага… навіть мага здолав! Що як спробувати, га?

— Якщо нема незворотних змін…

Звичайно, Туо спробує, але треба взяти до уваги важливий психічний момент: Марта вже звикла до думки, що хвороба її невиліковна, вжилася в своє становище, пристосувалася і — знайшла певну рівновагу. Якщо ж обнадіяти, а позитивних наслідків не добитися — значить, нанести їй травму. До того ж він, Туо, не спеціалізувався з медицини…

Коли вони вернулися до Марти, Аніта присіла навпочіпки перед її ліжком-кріслом і повідомила:

— А ти знаєш, що ми вирішили з Туо? Будемо лікуватись!

Марта видивилась на неї великими очима:

— Ви ж… он які здорові!

— Та ні, тебе почнемо лікувати. Пора вже…

— Мене?

— Так, тебе. Я хочу, щоб ти потанцювала у нас на весіллі!

Марта похитала головою, кволо ворухнулася її бліда рука:

— Хіба ти не знаєш, Аніто, що тато привозив найвідоміших професорів? Усе, він усе віддав, що мав…

— Туо лікуватиме безплатно. І я допомагатиму.

— Так, — обізвався Туо, — спочатку проведемо курс вітамінотерапії. Гіпноз мобілізує центральну нервову систему, але щоб відновити вражені ділянки — директив із центру замало, організмові потрібні енергетичні ресурси, будівельні матеріали… Ми з Анітою підготуємось — вона завтра ж піде до медичної наукової бібліотеки…

Марта мовчала, слухала і мовчала. Тільки по її обличчю можна було здогадатися, як вона починає хвилюватися. На блідих щоках поволі виступили червоні рум’янці, очі набрали вологого блиску.

Робер Лаконтр в душі не вірив, що з цього щось може вийти, але кивав лисою головою на знак згоди. А чому б і не спробувати? Зайвий шанс…

Лагідна, як тихе літо, Луїза стиха промовила:

— Якби то дав бог…

Туо взяв сухорляву Мартину долоню в свою і, дивлячись їй у вічі, спокійно сказав:

— Ви мусите вірити, Марто, що одужаєте. Цим ви допоможете нам з Анітою.

Рука її потепліла, голос хоч і дрижав, але вже пробивалися бадьорі нотки:

— І ще одній особі допоможу… Собі!

На вечорах Філії, як їх охрестила Марта, бувало все її товариство: батько — лисоголовий зоолог Робер Лаконтр; бистроока мавпочка Жюлі, яка вмощувалась у нього на колінах і з цікавістю позирала на Туо; мама, що завжди забувала скинути свого фартушка; Аніта, що кожного разу перевіряла свою сумочку: чи не підкинули на роботі “жучка”? Тигреня на руках у Туо і левеня на килимку біля коляски. Окинувши присутніх поглядом своїх великих, таких промовистих очей і удавано суворо посварившись на Жюлі — щоб та не товклася, — Марта відкривала вечір: