У промінні двох сонць - Бережной Василий Павлович. Страница 15

— Негативні емоції руйнують нервову систему… Заждіть, я ще не докінчив. Коли я кажу, щоб ви щадили свою нервову систему, я маю на увазі період одужання.

— Ну, хіба що… — усміхнулась Марта.

Повернулися до будинку в сутінках. Незабаром і Аніта прийшла.

Тільки переступивши поріг, ніяково усміхнулась:

— Вчора я забула сумку…

Марта кивнула на етажерку:

— Онде я її повісила, щоб ці бешкетники не дістали. — І посварилась пальцем на звіряток, що розкошували посеред кімнати на килимі.

Туо стояв, склавши руки на грудях.

Аніта взяла сумку, розкрила, заглянула, як це вона робила й раніше, і… мовчки клацнула замком, наче нічого й не сталося. Туо зблід. Не мав сумніву, що бачила “жучка”… Бачила і промовчала! Це було неймовірно. Його Аніта… його люба Аніта… Ні, ні, думав Туо, це вона не скрикнула, стрималася, щоб там не взнали, ще їхнє Вухо виставилось…

Але Аніта почала розмову без ніякої обережності. Тримаючи в руках сумку, голосно спитала:

— Ну, як ви тут без мене? Добре попрацював, Туо?

За нього відповіла Марта:

— Сушить собі голову над тією клятою формулою…

— Якою? — прохопилась Аніта.

— Формулою збагачення! — засміялася Марта і по-змовницькому зиркнула на Туо. — Певне, хоче стати мільйонером.

Аніта запитливо подивилась на свого нареченого.

— Вона має на увазі формулу синтезу… — сказав, переступаючи з ноги на ногу. В його скронях ніби гуділи дроги високої напруги. Ах, Аніто, Аніто… Значить, вони вже знають про його прилад з діамантом…

— Ах, ті формули! — удавано весело вигукнула Марта. — Казав у нас один у коледжі: формула — як синя щука, її важко впіймати.

— Енергетика на Філії ґрунтується саме на реакції кварків, — продовжив Туо. — Принцип, звичайно, мені відомий, а от…

— Що “а от”? — Аніта аж сіпнулася до нього.

— Формулу вивести важко… — холодно проронив Туо і додав: — Особливо в таких умовах в такій атмосфері.

Певне, якісь нотки в його стриманому голосі стривожили Аніту. Білі пальці її безладно заворушилися на чорній сумці. Кинула кілька насторожених поглядів на Туо, потім на Марту. Відчула щось неприродне, удаване, якусь холодну стіну… Її наче струмом ударило: дізналися! Викрили! Жбурнула сумку на канапу і, важко дихаючи, схиливши голову, мовчки пішла до виходу. Туо постояв трохи, вагаючись, а тоді пішов слідом. А Марта підвелася, взяла тигреня на руки і безтурботно загомоніла до нього:

— Бач, капосне!.. Хіба ти знаєш, що таке любов? А чому ж ти соваєш свого носа куди й не слід? А ти, халамиднику, чого так позираєш? — легенько штовхнула ногою левика.

Пішла до другої кімнати і ввімкнула музику.

Туо наздогнав Аніту на темній алеї поблизу ведмежого павільйону. Почувши його кроки, дівчина зупинилась, злягла грудьми на металеву загорожу і заплакала. Тишу проймали найрізноманітніші звуки — похрипування звірів, їхнє важке сопіння, якісь скрипи, кавкання і пирхання. Плач людини, її натужне схлипування дисонувало з тими звуками, здавалося чужим, невластивим оцій тиші.

“Невже звірі щасливіші за людей? — подумав Туо, наближаючись до дівчини. Плечі її сіпались — неначе вона впала на високовольтні дроти, і її трясе струмом. — Що з нею сталося?”

Поклав долоню їй на плече — сіпнулося, затихло. Стояли мовчки, але вона не міняла пози, і Туо бачив її білу шию. Погладив плечі.

— Аніто…

Вимовив її ім’я пошепки, ледве чутно, але вона стрепенулася, наче її кольнули. Обернулась до нього лицем, стріпнула головою, закидаючи назад волосся, і заговорила, давлячись словами:

— Так, то я принесла! Можеш ненавидіти мене, можеш убити. Або кинь мене в клітку до звірів — краще в них, ніж між людьми! О, будь вони прокляті, такі люди… Вони вислідили, залякали мене, примусили. Але тепер я нічого-не боюсь, нікого й нічого! Бо нащо мені жити, коли… коли ти…

— Аніто…

— Я не хотіла тобі зла… Вони запевнили… О, я не знала, як палить сором! Навіть не здогадувалась, який він ядучий, отруйний… Ні, ні, одвернися од мене, я підла й нечесна… Хотіла зберегти тебе і втрачаю…

Знову повернулась до нього спиною, схилилась на огорожу і заплакала. Туо взяв обома руками за плечі, обернув до себе і притис до грудей. Тримав, аж доки вона не перестала схлипувати і не затихла. Руки її несміливо піднялися, — може, хотіла обняти, але не наважилась, тільки доторкнулась до його ліктів.

— Скажи… ти мене зненавидів, так? Ну, чого ти мовчиш? Зненавидів?

— Ні, Аніто, ні.

— Так ти… простиш? Простиш, любий? — прошепотіла, ледве ворушачи губами.

Пригадалось: розповідав, як у них на Філії одна жінка пробачила своєму кривдникові. А невже ж він…

— Ні, ні, не прощай, не треба, — гаряче шепотіла. — Тільки ж не думай, ніби я… хотіла тобі зла. Ну, що я могла зробити, коли навколо хижі звірі?

В її голосі виливався біль, гіркий розпач. Туо гладив її плечі, а вона все шепотіла пошерхлими губами, наче виймала з свого тіла колючі якірці страху, приниження і образи.

— Знаєш, Фрага я не так боялася. Але його виставили на вулицю. А цей… ну, бульдог. Підводиться з-за столу і наче от-от загарчить і вчепиться мені в шию! Я як уявила, що ти потрапиш йому до рук… Казав: їм потрібна твоя розповідь про кварки. І тоді випустять… Тому й погодилась занести ту кляту штуку — аби якось виплутатись. А, бач, заплуталась ще гірше…

— Заспокойся, Аніто, дай же мені хоч слово сказати.

Хотіла покласти долоню на його губи, вже й рука сіпнулася, але чомусь не наважилась. Туо вловив цей жест, сам узяв її руку і поцілував.

— Я боявся, що ти… перемінилась, стала чужою. Душа в тебе чиста — я щасливий.

— Так ти прощаєш? Прощаєш мою слабість? Ну, скажи, благаю!

— Прощаю, заспокойся. То хвилинне. Ти міцна…

— Спасибі, любий… Спасибі, що віриш… Бо… я…

— “Жучок” нас не розлучить, Аніто.

Вона мовчки припала до нього, вхопила обома руками за голову, нахилила і, ставши навшпиньки, почала цілувати його обличчя. Щось шептали її вуста, дихання їхнє змішалось, і обоє сп’яніли до нестями. Ішли темною алеєю, серця їхні стугоніли, вони вже не чули дихання звірів навколо і нічого не чули, бо їх наповнювало щось хвилююче і прекрасне. Ішли оглушені, здивовані і трохи налякані. Озеро. Темні верби. Копичка сіна. Трава. І тиша, первозданна тиша — певне, така була в раю, коли Адамовим очам відкрилася Євина краса.

— Я хочу дитину… — прошепотіла Аніта, опускаючись на сіно. — Любий мій, єдиний…

Археолог, чоловік середніх років з обвітреним лицем і рідким волоссям на голові, зустрів Лаконтра і Туо з належною чемністю.

— Прошу, заходьте.

Передпокій завалений всякою всячиною. На підлозі попід стінами — якесь каміння, уламки потемнілого посуду, сірі побиті постаті не то якихось богів, не то казкових тварин; широке підвіконня теж заставлене примітивними виробами зі скла і ще якихось кольорових матеріалів; на стінах — черепи і роги тварин.

Туо ступав обережно, щоб нічого не зачепити, і на ходу поглядав на ці експонати.

— Дещо тут в стані обробки, — сказав господар, помітивши його зацікавлення, — а є й просто сувеніри, що нагадують про експедиції. Не встиг усього впорядкувати: недавно прибув.

В кабінеті висіли картини; великий робочий стіл завалений паперами та різним канцелярським начинням.

Лаконтр познайомив господаря з Туо, сказавши тільки, що “ось цей юнак цікавиться археологією і має оригінальні ідеї”. Господар привітно поглянув на Туо і запросив сідати. Йому цікаво послухати ентузіаста, дізнатися про ті “оригінальні ідеї”, бо тепер дуже рідко трапляється в їхній науці щось нове, свіже.

Розташувалися біля круглого столика поміж двома високими стрілчастими вікнами — археолог І Туо навпроти один одного, Лаконтр посередині.

— Ну що ж у вас цікавого, юначе? — Господар поклав руки на столика і зчепив пальці.

Туо не знав, з чого починати, і поглянув на Лаконтра, наче шукаючи поради.