Претенденти на папаху - Чорногуз Олег. Страница 24

Ковбик згадав торішній серпневий, уже по-осінньому холодний і похмурий день. Стратон Стратонович сидів на стільчику на березі й шмагав довгим телескопічним вудлищем по тихій поверхні ставка. Обабіч нього сиділи — Антоша Климко, Масік Панчішка, а десь віддалік куняв під кущем глоду Євмен Миколайович Грак. На високому, далеко висунутому вперед трикутнику берега Ковбик почував себе, як король на троні. Бухточка зліва, бухточка справа, а попереду — безмежне плесо радгоспівського ставу. Ловилось добре і закидалось зручно. Та ось Панчішка раптом помітив, як виступ, на якому сидів Стратон Стратонович, дав тріщину. З кожним, як казав Ковбик, закидоном вудочки тріщина розширювалася і відокремлювалася від берега, як крижина від основної маси льоду. Помітив це й Антоша і хотів уже був попередити «хазяїна», але Панчішка, приклавши палець до вуст, прошепотів: «Ша». Ковбик продовжував махати, як він казав, «телескопом», а виступ все далі й далі відходив у воду. Що першим у воду шубовснуло — тепер цього не можуть сказати й очевидці: чи Стратон Стратонович, а потім брила, чи спочатку брила, а тоді вже Стратон Стратонович.

Поки Антоша і Масік корчили співчутливі гримаси на своїх лицях, ледве стримуючись від реготу, Грак, неплаваючий Грак, хутко пірнув за Ковбиком, хоча нічим не міг допомогти йому, — видно, для солідарності. Ковбик це оцінив і тоді вперше переглянув свою формулу: «Бачу, що сволота, але приємно», призначивши Євмена Миколайовича завідуючим відділом.

Вони довго бігали довколо розкладеного Антошею вогнища, сушилися. Обидва маленькі, обидва в чорних сімейних, по коліна, трусах. Тільки один товстий, а другий сухоребрий.

Тепер ось нового коника викинув Грак. «Що ж він хоче від мене?»—вгадував Стратон Стратонович. Адже цей жест і справді гідний уваги.

— А що ж від мене вимагається? — вийшов на рівну пряму Стратон Стратонович. — Ви часом не претендуєте на папаху Хлівнюка?

Грак, нахиливши голову на один бік, заперечливо похитав нею.

— Ні, Стратоне Стратоновичу. Мене цілком задовольняє моя посада. Мені аби тільки під вашим керівництвом…

— Ну-ну! — застеріг його Ковбик. — Ви вже переграєте!

— Не переграю, Стратоне Стратоновичу. Я цілком серйозно.

— Тоді от що. Йдіть і працюйте. Але без оцих вибриків! Я, знаєте, цього не терплю!

— Яких вибриків, Стратоне Стратоновичу?

— А отих, що за вами останнім часом водяться. Прогули, запізнення. Так ви мені всю дисципліну у «Фіндіпоші» розвалите.

— Більше не буду, Стратоне Стратоновичу. Можна йти?

— Йдіть уже. Тільки змініть, прошу вас, голос. Бо ви ніби на той світ проситесь.

Як тільки Грак вийшов, у кабінет без попередження зайшло двоє і мовчки поклали перед Стратоном Стратоновичем свої посвідчення. Ковбик похолов. Перед очима в одну хвилину пробігла вся його діяльність: начебто не було в ній нічого такого, аби ним зацікавились.

— Ми з міліції! — сказав високий у цивільному з військовою поставою.

— Я вже бачу! — кивнув на посвідчення Стратон Стратонович. — Чим можу служити?

— Євмен Миколайович Грак у вас працює?

— Так. Оце щойно він від мене вийшов! А що воно там уже накоїло? — ожив Ковбик, коли почув, що цей візит безпосередньо його не стосується.

— Ми його змушені заарештувати! — сказав той самий високий, що вже двічі приходив у «Фіндіпош».

Стратон Стратонович важко сів на стілець:

— Он воно що! Знає котяра, чиє сало з'їв!

РОЗДІЛ IX,

Вставши з постелі вранці (а втім, ранком цей час можна було б назвати тільки десь на берегах Атлантики — поблизу Ліссабона чи Гібралтара, куди мріями не раз сягав Сідалковський), Євграф любив походити по кімнаті у міні-трусиках червоного кольору з синіми мікролампасами та білою шовковою поворозочкою на поясі, що, звисаючи ажурною дужкою, нагадувала аксельбант. Ще зовсім недавно, а точніше, до прийому на честь приїзду Осмоловського, він, як той периферійний актор, котрий несподівано вискочив на столичну сцену та ще й з відеозаписом по телебаченню, дуже хотів, щоб у цю хвилину його хтось побачив, притому неодмінно з близьких. У Сідалковського близькі були, але переважно жіночої статі. Втім, отой «хтось» мав конкретний образ: йому найбільше кортіло показатися в усій своїй ранковій красі саме її, котру він, здається, трохи любив, трохи хотів (до Антонії), хоча пов'язати своє життя віднині мріяв тільки з Ядвігою, залишивши і Ію, й Антонію в резерві, щоб віддати данину патріотичним почуттям.

Євграф не любив повторюватися, і кожний його ранок був неповторний, таким і залишався для майбутнього. Якщо раніше, щоб зберегти зачіску непорушною, він лягав на ніч у шапці, то сьогодні Євграф уперше перейшов від чуба до носа, зробивши ще один рішучий крок до власного удосконалення. До цього його спонукало насмішкувате зауваження Веніаміна Олександровича Жереха, висловлене в присутності Ядвіги Капітульської:

— У вас, Сідалковський, все аристократичне: і одяг, і манери, і каліграфія… Ось тільки ніс трохи м'ясистий. Такого носа аристократи уже давно не носять. Зробіть пластичну операцію. Ніс повинен бути тонким і рівним, а він у вас…

— Не треба повторюватися, — зупинив його Сідалковський. — Ви втрачаєте від цього свою оригінальність. Розумному досить!

Слова були круглі, але засіли в серці Сідалковського терновими колючками.

Хміль, що гуляв, як козак, по душі, враз вивітрився й дав простір думкам.

— Прищепки! — вимовив він, зупинившись під густим каштаном біля Золотих воріт на Ярославовому Валу. — Прищепки. Звичайні прищепки для білизни…

Те слово прозвучало так, як колись славнозвісне «еврика!» в устах ученого.

І ось тепер, вставши з постелі, важко дихаючи ротом (носом не мав змоги), Сідалковський підійшов до дзеркала. Дві чорні прищепки, як дві морські причепи, вп'ялися в нижню половину носа Сідалковського, щосили стискуючи його. Євграф спочатку зняв одну і співчутливо глянув на свій ніс, на якому залишилися чіткі сліди з червоно-синіми переливами, немов од мініатюрного гусеничного трактора.

— Форма та сама, а змісту ніякого, — сказав своєму двійникові у дзеркалі Сідалковський і зняв другу прищепку. — Бути аристократом — отже, належати не собі, а…

Він не договорив — у двері постукали.

«Ія», — шпигонув його свідомість здогад. Сьогодні він чи не вперше подумав про неї: «Океан вивчено вздовж і впоперек — жодного невідомого острівця… Кохання — це завжди цікавий роман, але не завжди із щасливим фіналом».

Він підійшов до дверей, нехотя відчинив їх. На голі ноги в яскравих шкарпетках війнуло тихою памороззю, давніми знайомими культторгівськими духами й дівочими косами, що пахли річковими верболозами, зеленавою духмяною водою літнього Дніпра і такою несподіваною приємністю, від якої у Сідалковського раптом підкосилися ноги, а голос затремтів, як у Грака після ґрунтовного перепою.

На порозі стояла Айстра, його маленька культторгівська «Школярочка» (він так прозвав її за те, що Айстра завжди торгувала якимись дефіцитними товарами біля магазину «Школяр»).

«Школярочка» належала до стовідсоткових, за визначенням Сідалковського, красунь. Дівчина мала такі контрастні й збуджуючі форми, що Сідалковському страшенно хотілося взяти її на своє утримання — якщо не на постійне, то бодай тимчасове. Маленький, ледь-ледь кирпатенький носик, маленька кругла голівка з русявою зачіскою й кучериками, з напівсонними, на перший погляд, голубими очима… А ротик такий яскраво пелюстковий, що Сідалковському завжди здавалося, ніби він створений тільки для того, аби їсти тістечкові трубочки з мигдальним кремом і родзинками. «У кожної своя родзинка», — подумав Сідалковський, розгублено дивлячись на «Школярочку», а тоді несміливо (навіть як на нього) цмокнув її в гарячу від морозу щічку й відчув, що в його серце зайшли зашпори.