Претенденти на папаху - Чорногуз Олег. Страница 37

Сідалковський не дочитав. Двері камери попереднього слідства несподівано відчинилися, і молодший сержант Квочка голосом диктора повідомив:

— Ваш час закінчився. На все добре!

— Грак! — несподівано, очевидно, за асоціацією з диктором республіканського телебачення, згадав Сідалковський Айстру — свою маленьку Айстру з відточеними на особливому верстаті ногами і дивовижними формами. — Грак, у вас коли-небудь з'являлося почуття безконечного щастя? Щастя без розчарувань? Ви знаєте, що це таке?

Євмен Миколайович розцінив це по-своєму. Він подумав про характеристику, про волю, що, як вродлива жінка, ходить десь поза цією камерою… І в ту ж мить Грак відчув, що таке воля: це й справді безмежне щастя без розчарувань…

— Тепер, Сідалковський, знаю!

— Грак! А ви коли-небудь бачили людину, яка заплющує очі і спраглим ротом ловить дощ? Отак і Айстра! Коли вона прагне поцілунків…

При слові «поцілунки» сержант Квочка обсмикнув свою гімнастерку, загадково знизав погонами і повторив:

— Ваш час закінчився! На все добре!

Сідалковський виструнчився, різко повернувся на каблуках і попрямував до виходу, думаючи, що у Квочки десь усе-таки вмонтований магнітофон: як би він ще зумів так точно двічі повторити одну й ту ж фразу?..

РОЗДІЛ XIV,

Покинута й забута, як кішка на дачі, дерев'яна альтанка сиротливо стояла на невеличкій галявині з добре утоптаною сніговою стежкою. Осторонь бовваніли рудий, аж чорний від часу й випаленого вугілля кимось забутий мангал для шашликів, кілька пеньків (для екзотики), напередодні очищені від снігу чиєюсь дбайливою рукою. Довга дубова лавка під кущами вкрита товстим, як біла пастила, шаром снігу. Відчувалося, що зовсім недавно тут гуляла невелика, але дружна компанія, бо кількість пеньків зовсім не відповідала кількості порожніх пляшок, розкиданих по галявині…

Над Стратоновим яром повис тихий морозний день. Настільки тихий і морозний, що навіть пляшки і ті видзвонювали якось по-особливому, металево. Яскраво світило сонце, хоч не приносило, на думку фіндіпошівців, ніякої користі, бо було холодне і таке сліпуче, що Ховрашкевич начепив темні окуляри.

Зайшли в альтанку. Пахло трухлявим деревом, мохом і чимось таким ледь уловимим, що навіювало на роздуми і нагадувало підвальні приміщення при гастрономах, звідки навіть по великому знайомству ні горілки, ні вин виносити не дозволяють.

— Вчора тут, по всьому видать, хтось добре покубрячив! — заворушив ніздрями Стратон Стратонович. — Дошки й кора вже горілчаним духом наскрізь просякли. Тепер їм навіть короїди не страшні…

Коли зібралися всі, навіть переляканий Мамуня, Стратон Стратонович окинув усіх директорським оком:

— Ну що, почнемо?

Панчішка, як завжди, потираючи руки, приступив до розкорковування пляшок, але одразу ж отримав незначну, але суттєву вказівку:

— Тільки не всі одразу, Масік. Правильно я кажу, Едуарде Кайтановичу?

— Як я помітив, ви, — на цьому займеннику Благоуханний зробив наголос, — завжди все правильно кажете.

— Ле вен е тіре іль фо ле буар, — раптом випалив Хлівнюк.

Стратон Стратонович глянув на нього так, ніби хотів сказати: «Я вам, Клавдію Миколайовичу, співчуваю…» Але стримався. Натомість підкликав до себе Мамуню і лагідно назвав його на ім'я (це у нього дуже рідко траплялося— тільки в хвилини душевного розладу), і фіндіпошівці зрозуміли, що таке звернення обіцяє Октавіану або преміальні, або, якщо в касі грошей не буде, фіндіпошівську грамоту з ондатрою і їжаком. Мамуня похитав головою і мовчки з усім погодився. Він був щасливий тим маленьким щастям, що дається лише на мить, але геть засліплює очі. Потім настає каяття, прокидається тверезий глузд, але то вже пізно…

Фіндіпошівці працювали чітко і синхронно, як єдиний злагоджений колектив, що постійно виконує план і дає продукцію тільки найвищої якості. Благоуханний заздрісно дивився на них і думав якусь свою думу. Ковбик перехопив його погляд і не стримався, щоб не кинути чергової репліки:

— Отак би вони на роботі працювали, Едуарде Кайтановичу!

— Мда-а! — тільки протягнув Благоуханний і похитав головою, ніби погоджуючись, що більшість із фіндіпошівців працюють не за призначенням.

Панчішка майстерно витирав чарки і фужери, Хлівнюк насиляв м'ясо на шампури, Мамуня робив бутерброди з ікрою, Кнюх розкладав виделки та ножі, Бубон — серветки, а Понюхно, перекинувши через плече рушника, шліфував тарілочки й тарілки. І все це робилося з таким ентузіазмом, з такою майстерністю, начебто всі вони позакінчували один і той же технікум — кулінарний, а зараз проходять переддипломну практику. Один Ховрашкевич, щоб підкреслити свою наближеність до Стратона Стратоновича, взагалі нічого не робив. Інколи, щоправда, подавав якісь поради або вносив суто філологічні поправки у діалоги своїх колег, але цим самим тільки поглиблював їхню неприязнь до себе.

— То ви даремно ображаєтесь. То ви краще слухайте і навчайтесь, поки я живу. Я ж ці знання передаю безкоштовно. Про ці факти ви ніде не прочитаєте. Я — те першоджерело, можна сказати…

— Кожне норовить на твоє місце сісти, — скаржився тим часом Ковбик Едуардові Кайтановичу. — Ще ведмідь не вбитий, а воно вже ту шкуру ділить. Не дадуть спокійно до пенсії дожити. Оця анонімка звідки, думаєте? Від моїх?!

Благоуханний мовчав, як карась під кригою. Він дивився на Стратона Стратоновича і думав, що той і справді створений для «Фіндіпошу», як писали в анонімці, а «Фіндіпош» спеціально створили для нього.

У мангалі так апетитно смажилися шашлики, що в Едуарда Кайтановича від їхніх запахів час від часу підкошувалися ноги і паморочилась голова. Він про всяк випадок по-дружньому сперся на Бубона, але, очевидно, не відчув у його постаті надійної опори, тому присів на лаву, вкриту густим шаром снігу, і звідти спостерігав за процесом приготування шашликів. Цим він ніби дав зрозуміти Стратонові Стратоновичу, що автора скарги (якщо це справді скарга, а не анонімка) не викаже, тож нехай Ковбик дякує йому хоч за те, що погодився на обід у зимових умовах…

Антоша витягнув з багажника улюблений стільчик Стратона Стратоновича, накрив його шматком гуцульського ліжника і поставив позаду Ковбика. Стратон

Стратонович, навіть не оглядаючись, поважно сів, дістав мундштук, цигарку і запалив від головешки, поданої Антошею. На ньому була гарна і, очевидно, тепла двобортна французька куртка з двома рядами ґудзиків, щедро, як гусарський мундир, розшита галунами кольору пригорілої відбивної, яку облили томатним соусом з борошном. Принаймні саме такі асоціації викликав у Стратона Стратоновича її колір.

— Славна погода, — показав на сніг і сонце Понюхно, який ніколи не знав, що в тих чи інших випадках говорити, а якщо говорив, то зовсім не в лад.

— Непогана, — погодився Едуард Кайтанович, пробуючи ікру. — А стає ще кращою, коли ти вмістиш у себе півпляшки доброго коньяку і стільки ж сухого червоного вина типу «Хванчкара» чи «Твіші».

— Дивлячись на вас, Едуарде Кайтановичу, — мовив Стратон Стратонович, — я дійшов висновку, що наші ревізори — найбільш компанійські люди…

— Так сказать, толерантні,— на правах заступника підтримав розмову Хлівнюк. — І я б ще сказав — комунікабельні.

— Чи не пора вже приступити до операції? — нетерпляче сказав Ковбик, наповнюючи кожне своє слово глибоким, як склянка, змістом. Він підійшов до столу і взяв пузатенький зеленавий келишок. — Дозвольте, товариші, два слова. На правах господаря… За нашого дорогого гостя! — Ковбик подумки прикинув, в яку суму обійшлася йому ця ревізія. — І, як кажуть, най вони виздихають!