Претенденти на папаху - Чорногуз Олег. Страница 45

— Натягуйте на вуха шапку, коли мислите. Тоді більше думок залишається під шапкою. Вона для того й носиться, щоб не вивітрювалися думки…

— Й-йди ти-и зз-з-з-наєш ку-ди?

— Знаю. Я здогадливий. Хоч у мене й вища незакінчена. Двічі не перенапружуйтесь, Кириле Гавриловичу… Запобіжники перегорять.

Заїкання Кнюха було не наслідком природженого дефекту, а справді наслідком високої перенапруги, від якої у нього десь перегоряли певні елементи і тимчасово виходили з ладу, а куди треба було вставляти запобіжники— він не знав. Витративши всю енергію на письмову творчість, він, як старий акумулятор, слабко подавав біоструми на власні голосові зв'язки. Для цього йому потрібно було випити дві склянки портвейну таврійського або хересу херсонського. Інших вин Кнюх не визнавав, а сухі вважав просто за кобилячий кумис. Тільки після двох склянок вина його словесний апарат вирівнював свою роботу.

Повертаючи Кнюхові виконане завдання, Стратон Стратонович неодмінно накладав резолюцію: «Негайно переробіть і доповніть! Зрозуміло?» Кнюх, детально ознайомившись із цим написом, рвучко підхоплювався з місця, козиряв і трохи нижче дописував: «Так точно!»

Допрацьовувати матеріал Кнюхові допомагав (по доброті душевній) Октавіан Мамуня, і тоді Сідалковський, проходячи повз напіввідчинені двері Кирила Гавриловича, подавав репліку:

— Октавіан! Я щасливий вас бачити тут. Ви перший у «Фіндіпоші» перейшли на широку зону обслуговування.

Кирило Гаврилович кидав у відповідь десь вичитане чи почуте:

— Людина без захоплення — неповноцінна людина. Таким чином.

Яке захоплення було в Кнюха — ніхто не знав. Принаймні так думав сам Кирило Гаврилович. А мав він аж два захоплення. Власне, одне, але перше, як пишуть у задачниках, витікало з другого. Любив Кнюх лазити по фіндіпошівських шухлядах. Не те щоб він там щось брав чи привласнював — цього за ним не помічалося, але таке захоплення мав. Знав слабкості кожного фіндіпошівця. Якщо у когось було хобі, наприклад, футбол, то він, лізучи до його столу, завжди тримав напоготові дешеві футбольні календарики, вирізки із спортивних газет, фотознімки футболістів, і, коли його заставали біля чужого столу, Кнюх не розгублювався, а спокійно казав:

— А я тобі саме хотів покласти в шухляду футбольний календарик. Таким чином. Вибач, що без твого дозволу відкрив стола.

У його кишенях завжди дзвеніли ключі, й усі вони, як правило, підходили до фіндіпошівських столів. Коли фіндіпошівці заставали Кнюха з «подарунками» біля своїх столів, кожному хотілося затопити в його плескату пику.

Але все це було ніщо у порівнянні з його основним захопленням: на кожного фіндіпошівця він з власної ініціативи потай завів «персональне досьє». Якщо про перше його хобі знали чи принаймні здогадувалися, то про друге — ніхто. Переховував Кнюх своє досьє вдома, під диваном, хоч і у фіндіпошівському сейфі, що колись «загубив» свій інвентаризаційний номер, як Кнюх — свідоцтво про народження, і випав з реєстраційної книги Бубона. Одного щасливого вечора Кнюх дав Антоші троячку і перевіз той сейф додому.

Це була справжня скриня Пандори. Кнюх не міг намилуватися нею. Щовечора, повертаючись з роботи, відчиняв її, навіть тоді, коли вона не поповнювалася новими даними, і, смакуючи, перечитував усі записи… Ключ від сейфа вішав собі на шию замість талісмана. Не зводячи зі скрині зачарованих очей, часто повторював: «Таким чином. Усі вони в мене ось тут сидять». — І тикав пальцем у залізний ящик, пофарбований колись Чигиренком-Репнінським у темно-коричневий колір…

У «Фіндіпоші» Кнюха не любили, називали його «людиною для галочки». Хто знає, звідки проникали сюди його біографічні подробиці, але всі говорили, що він з'явився на світ цілком випадково — через одного чиновника із райжитлоуправління, який сказав татові Кирила Гавриловича: «Буде дитина — буде двокімнатна квартира. А так, що толку, що ви вчений, як і ваша жінка…» Батьки Кнюха жили тоді тільки для себе та Для великого англійського дога, якого водили в школу Для вчених. Але бажання мати гарну квартиру примусило їх серйозно задуматися. Одне слово, начебто саме так Кнюх прийшов на цю планету, а згодом і в «Фіндіпош». Через 46 років з дня його появи на світ це дало Сідалковському підставу сказати про Кирила Гавриловича: «Жертва життєвої необхідності!»

У школі Кнюх вчився погано. Може, тому, що англійського дога в домі на той час не стало і батьки всю свою любов спрямували на маленького Кирика. Кирикові довелося закінчувати вечірню школу, бо денна засліплювала його своєю блискавичною програмою, у вечірню ж його взяли «для плану», а випустили «для галочки».

Одружився Кирило Гаврилович, а точніше — одружилися з Кирилом Гавриловичем теж, можна сказати, для галочки. Його дружина — колишня перша красуня на Шулявці — почала перецвітати, перебираючи женихами, як кавунами на ярмарку, і, відчувши, що може залишитися в старих дівках, хутко вискочила за Кнюха. Вона ніколи не любила чоловіка, не ревнувала, хоч Ковбик частенько співчував їй заочно: «А хтось же його оце й любить…»

У «Фіндіпош» Кирило Гаврилович теж потрапив випадково. І теж «для галочки». Узяв його Стратон Стратонович поспішно, аби раптом через суд не повернулися на свої місця Арій Федорович Нещадим та Варфоломій Чадюк….

Ось саме цю маленьку людину «Фіндіпошу» — «людину для галочки» — того дня і запросив до себе Стратон Стратонович: вирішив говорити з ним тет-а-тет, як сказав би Хлівнюк.

Виструнчившись по-військовому, Кнюх приготувався рапортувати. Перша премія за весь період роботи у «Фіндіпоші» налякала його більше, ніж ревізор Благоуханний Ковбика. Хто-то, а Кнюх із власної практики знав, що оголошена подяка за сумлінну працю — це чергове вигнання із установи.

— Сідайте, — звелів Ковбик, не зводячи свого пронизливо-гіпнотизуючого погляду з Кирила Гавриловича. — Премію отримали?

— Достеменно так! — схопившись, відрапортував Кнюх.

— І скільки ж вам отой скупердяй виділив? — поцікавився Ковбик, маючи на увазі Бубона. — Звичайно, якщо не секрет…

— Дозвольте доповісти! Тридцять карбованців, Стратоне Стратоновичу! — знову підхопився з стільця Кнюх. — Таким чином.

— Ви після кожного мого запитання отак підстрибуватимете? — Ковбик і собі підвівся, взяв у лівий куточок губ мундштука і, попихкуючи, як довоєнний паровоз клубочками диму, вийшов з-за столу.

— Стара звичка, Стратоне Стратоновичу!

— «Фіндіпош» — це вам не казарма, а Стратон Стратонович, як ви вже знаєте, не генерал. Так що сидіть і слухайте… Скажіть тільки Віоріці, щоб нікого не впускала. Хай скаже, що ми зайняті планом на другий квартал поточного року…

— Так от, дорогий Кириле Гавриловичу, — почав Стратон Стратонович, коли Кнюх повернувся. — Запросив я вас, бо достеменно знаю, що ви один з небагатьох фіндіпошівців, хто не претендує… Ну, скажемо образно, на папаху!

— Так точно, не претендую…

— Саме тому я й узяв вас на пікнік, коли приїхав отой… ревізорчик… Забув його прізвище… Божественний, здається?..

— Благоуханний, — підказав Кнюх.

— Угу, Благоуханний! Ну, а ім'я й по батькові, хоч до стінки ставте, не пригадаю…

— Едуард Кайтанович! Таким чином!

— У вас, я бачу, чудова пам'ять… З такою пам'яттю, Кириле Гавриловичу, можна…

Ковбик не договорив. Хтось рвався до кабінету, але Віоріка цього разу стояла, точніше, сиділа, на посту недремно.

— Мабуть, вам гроші потрібні, Стратоне Стратоновичу? — пішов Кнюх напряму, без дипломатії, з якою ніколи й близько знайомий не був. — Ви так багато витратилися… Та й мені ця премія… Таким чином… Я не розумію навіть… за що!

— Ви мене, Кириле Гавриловичу, ображаєте! Як це ви не розумієте «за що»? За службу, дорогий ви наш, за службу!

— Але я найменше користі приношу у «Фіндіпоші». Робота не за моїм профілем. Я вам чесно признаюсь, мені з цими шапками важко… Таким чином.

— Я вас викликав не для цього, Кириле Гавриловичу. Тепер усім нелегко. Мені особливо. Ви це знаєте, як ніхто. — Слова «як ніхто» Ковбик підкреслив, ніби виділив їх жирним шрифтом. — Я хочу з вами порадитися. Ви людина бувала, загартована, здається, в боях…