Претенденти на папаху - Чорногуз Олег. Страница 52
— Не називай мене так, — геть втративши почуття гумору, попросив Сідалковський. — Я не з Борщагівки!
— Звідки ж ти? А втім, це для мене не має ні найменшого значення… Ти був милий зі мною. Жаль, що ти в душі тремтів від моєї загадковості. Чоловіки в таких пікантних ситуаціях усі боягузи… Ось і ти виявився звичайнісіньким психологічним штампом… Вартий поцілунку, але тільки в чоло.
— В чоло тільки мертвяків цілують…
— А ти для мене і є мертвяк, борщагівський графчику, — і випхнула його за двері.
Сідалковський вискочив у темінь, навіть забувши сказати своє «Аріведерчі, мадам!». Він борсався ув обіймах сиво-гнітючої хурделиці, що, присвистуючи, витанцьовувала навколо нього, засліплювала йому очі снігом і не давала зрозуміти, де він, на якій вулиці і в якому напрямку треба йти. Якби й захотів повернутися назад, то, був певний, уже не втрапив би. Не помітив ні номера будинку, ні назви вулиці: все було заліплене снігом, засипане хуртовиною, що весь час кидалась сніжками, відскакувала од нього й нахабно реготала в обличчя, то хапаючи його за щоки, то за ніс, а то заповзаючи аж під саму сорочку, зимно лоскочучи груди.
Сідалковський згадував загадкову Тасю-Раю і справді кляв її, хоч не міг не визнати, що йому було з нею весело й приємно. І все ж у ньому прокинулось якесь дивне передчуття страху. «Щось має трапитись. Щось має трапитися!» — бухкало його серце. Цей страх він відчув ще у неї в квартирі. Чекав, що ось-ось хтось має з'явитися. Але ніхто так і не з'явився. Він брів засніженими передсвітанковими вулицями і оглядався: здавалося, що його зараз хтось наздожене і вдарить у лице, як били в дитинстві… Але ніхто не йшов за ним назирці. Лиш весело й безтурботно гуляв з метелицею вітер, свистів на всі свої могутні легені й реготав прямо в обличчя Сідалковському, боляче б'ючи його колючим снігом по щоках.
«Досі я любив до першого розчарування. До першого пізнання, а цю… Хоч і порожньо на душі, покохав би й ще колись, якби не оця чортова загадковість та не страх. Цікаве створіннячко! Романтичка, божевільна романтичка… — передражнив він її.— Я теж романтик. І теж, мабуть, божевільний…»
Згадалась Антонія. Ще, здається, вчора вона посідала чільне місце в його душі, а сьогодні він відчував, як Хлівнюкова дружина почала відсуватися на задній план. Та ще й ота її така недоречна репліка:
— Сідалковський, мені приснилось, що у мене від тебе син…
— Сподіваюсь, ви не дуже раділи?
— Навпаки, Сідалковський, я була просто щаслива!..
— А я відчуттям щастя, на жаль, похвалитися не можу. У мене від таких повідомлень шкіра сіріє…
— Сіріє чи сиріє?
— Те й друге… Так що давайте, Антоніє, домовимось раз і назавжди: хай вам сняться найкращі сни, але щоб жоден з них не в руку мені… Я не дуже складно говорю?..
— Що ти! Ясніше не скажеш…
— От саме за розум я вас, Антоніє, і люблю, хоч досі мене переконували, що краса та розум поруч не ходять.
— А ти, Сідалковський?..
— Я мав на увазі жіночий розум і жіночу красу…
— Спасибі, Сідалковський, за комплімент. А сон усе ж послухай…
— Сподіваюсь, він у вас перший і останній?..
— Останній, останній, Сідалковський, — багатозначно мовила вона. — Син був такий маленький-маленький. Просто масюпусінький. Здавалось, неозброєним оком його не побачиш. Мені аж страшно стало. Одягнений точнісінько як ти. Ну все до найменших подробиць. У такий самий вельветовий костюмчик. У нагрудній кишенці носовичок, окуляри «дипломат» і, звичайно, лаковані черевички…
— Але мікронний? — перебив її Сідалковський.
— Мікронний, мікронний, — погодилась вона.
Сідалковський далі не слухав. Він раптово спохмурнів і задумався: «В суспільстві я також мікронний. Та, думаю, поки що…»
Антонія замовкла. Він глянув на неї і побачив, як по її щоках рясно й швидко котяться сльози.
— Коли ви плачете, Антоніє, я сліпну, — мовив він. Вона витерла сльози:
— Я не плачу. То сніжинки на моїх щоках тануть… — А потім додала: — Я думала, Євграфе, що ти мене по-справжньому кохаєш. Я навіть дала собі слово: якщо коли-небудь тебе зраджуватиму, то тільки з одним чоловіком…
— З ким же?
— Зі своїм рідним…
Після цих слів він їй щось довго говорив, здається, утішав, не в своєму стилі вдячно пригортав до себе.
— Мене не полишає думка, що нашому коханню кінець…
— Що ви, Антоніє! Все залежить від вас.
— Не від мене — від тебе, Євграфе…
— Не перебивайте мене, Антоніє,— продовжував він, до неї, як і до всіх, звертаючись на «ви». — А то я, як каже Ховрашкевич, загублю нитку — нитку Аріадни — і заплутаюсь у лабіринті своїх думок. Я знаю, що ви не любите мене. Та й мені цього не треба. Але не полишайте мене так швидко. Не встигли знайти — і вже загубити? Я цього не переживу. Я хочу любити вас, ось у чому моє щастя! — грав сам себе Сідалковський.
— Євграфе, любий мій!
— Не треба слів! Не треба пафосу. Справжнє кохання — це не гра в слова. Це мовчання…
— Але я жінка, я мовчати не можу. Я тебе люблю, люблю, Сідалковський…
— О небо! Я не закликав ніколи тебе в свідки, — Сідалковський згадав Тамару, — але цього разу закликаю… Небо, будь мені свідком! Антоніє, повторіть ще раз цю красиву фразу… — як на сцені, фальшиво й награно, говорив він і дивувався: «Невже вона не розуміє, що я граюсь у кохання? Що вона набридла мені? Невже їй нічого не підказують інтонації в моєму голосі?»
— Я люблю тебе, Сідалковський! Тебе — і більше нікого!
— А Хлівнюка?
— Я не люблю його. Я ненавиджу!
— Але ви ж вийшли за нього заміж! До речі, ще молодою! Вас же ніхто не примушував?
— Я одружилася з ним… Бо… Ну, як тобі сказати… Я була красива…
— Є красива, — перебив її Сідалковський. — У цьому маю можливість ще переконатися і я через якихось десять років…
— Не кидай мене, Сідалковський! — раптом сказала вона. — Позалицяйся до мене. Я ще так хочу почувати себе жінкою… Жінкою, за якою ще сохнуть, зітхають і навіть фальшивлять, кажучи ось такі гарні слова, які тільки ти вмієш казати…
Сідалковському здалося, що на нього вилили добру каструлю окропу. Він ще щось їй говорив, виправдовуючись, але вона, не слухаючи, вела далі:
— Я не мала можливості перебирати женихами…
— Ви жили на безлюдному острові?
— Я жила, як в облозі. Мене Хлівнюк переслідував на кожному кроці. Він мені не давав проходу. Він мене зустрічав, він мене перепиняв, він не спускав з мене очей. Ти уявляєш?! Я виходила з дому, він стояв біля воріт. Я заходила в кафе, він сідав поруч. Я йшла в кіно, він умощувався збоку чи позаду мене. Я дивилася на кіноекран, а відчувала, що він дивиться на мене. Він мене взяв облогою…
— Я розумію, — посміхнувся Сідалковський. — Жінка — це не фортеця і таких довгих виснажливих облог, як правило, не витримує… Але ви ж не для нього, Антоніє…
— Я люблю тебе, Сідалковський. Люблю і готова на все, як жінка, що по-справжньому кохає. Не так, як ти, Сідалковський.
— Що саме не так, як я? — попросив уточнити він.
— Люблю тебе і не знаю за що. Але готова на все…
— Повторіть ще раз цю фразу… Я хочу її запам'ятати на все життя.
— Я люблю тебе…
Сідалковський затулив її рота поцілунком.
— Так ніхто не кохав, — нарешті видихнув Сідалковський сосюринський рядок і глянув у небо.
Місяць уперся рогами в білу, пухнасту, як перина, хмаринку, загадково посміхаючись у свої вуса, поплив у срібно-голубому сяєві неба…
До свого будинку він добрів перед самісіньким світанком. Лінуючись виймати ключі з кишені, натис задубілими пальцями на кнопку електродзвінка. Він мелодійно захурчав, а тоді вибив позивні «Знову цвітуть каштани…» і замовк. По той бік дверей — жодного звуку. Знову щосили натис на електродзвінок. Диван злегка заскрипів. Подумав з неприязню: «Повернулася трохи раніше від мене. Це ж і її якийсь музикант, — Сідалковський усіх Айстриних залицяльників називав «музикантами», — обіймав, пестив». Він на мить уявив собі знайому картину, свідком якої він хоч і не був, але неодноразово був її учасником. У серце щось кольнуло.