Претенденти на папаху - Чорногуз Олег. Страница 68
— Ти мене неправильно зрозумів, — похитала головою, більше не застосовуючи до його імені ні пестливих суфіксів, ні м'яких, як подушка Сідалковського, епітетів.
— Ядзю! — благально заглянув їй у вічі, даючи зрозуміти, що зовсім не розчарувався в ній, навпаки — все це йому дуже сподобалося, як виступ улюбленого артиста, котрого хочеться викликати на «біс».
— У нас обох ще є час подумати! — слова її нагадували крижані струмені холодного душу.
— Але я ж не вдруге замужем! Може, я щось неправильно роблю?
— Я, як ти збагнув, теж, — поставила вона його до відома. — Ти розчарований?
— Ядзю, як ти можеш?
Обоє замовкли, кожен ніби занурився аж на дно своєї душі. На їхніх обличчях застиг такий вираз, як у Михайла Ховрашкевича в хвилини всесвітньої скорботи: ідея є, а відкриття немає…
— Тебе щось турбує?
— Ти ще мені не дружина і… і я не знаю, як далі поводитись, — сказав він майже щиро, і ці слова прозвучали ніби натяком: «От після одруження — то інша справа».
Вона засміялася:
— Ти тепер зовсім не такий, яким я тебе перший раз побачила…
«Я думаю, — хотілося сказати йому. — Ти зараз теж не така. Бо роздягнена».
— Я тебе трохи починаю розуміти, мій графе! Тепер я казатиму на тебе тільки так: мій графе!
— Це мені найбільше подобається, Ядзю, — щиро, чи не вперше за весь день, сказав він.
— Тобі правда так подобається, мій графе?
— Правда, Ядзю, правда!
— Ти вродливий, мій графе! Тебе, певно, багато дівчат кохало?
Сідалковський чекав цього запитання, але не думав, що воно виникне ще до того, як до їхніх паспортів поставлять штамп.
— Але я не буду надокучлива. Чоловіки ж не люблять, коли їх постійно допитують. Правда, мій графе?
— Абсолютна правда, — відповів він їй, хоч знав, що кожен з них має на увазі щось своє.
— Я тебе не буду допитувати. У тебе можуть бути свої маленькі таємниці. У мене ж таємниць від тебе не буде. Ніколи не буде, якщо ти мене по-справжньому кохатимеш… Я тебе просто замучу своїм коханням!.. Я ніколи не думала, що ти такий сором'язливий, мій графе… Від цього ти багато втрачав ув очах жінок.
«Що вона меле? — витріщився на неї Сідалковський. — Це моя чи не єдина позитивна риса, а вона і її зарахувала до недоліків. Що ж виходить? Я повноцінний чоловік, оскільки у мене немає жодних відхилень від норми?» Він почав так лупати на неї очима, ніби хотів довести, що в нього є ще одна аналогічна риса: глупота. Однак Ядвіга нічого не помітила. Та й не могла, бо її очі в цей час були закриті, чого не можна було сказати про губи… «Вона таки гарно цілується, пшияцюлка!» — подумки відзначив Сідалковський.
— Ти щасливий зі мною? — передихнула вона, надаючи можливість і йому перевести дух.
— Невимовно щасливий! Я ще ніколи таким щасливим не був! Поїхати б звідси, — вирішив він скористатися нагодою і внести ділову пропозицію, — я з тобою ще щасливішим був би, ніж…
— Ніж з ким? Я злюка, правда, мій графе? Я ж обіцяла ніколи не задавати тобі ніяких запитань. Ти не звертай на них уваги. Я буду сама себе запитувати і сама собі відповідати. Правда, це для тебе чудово буде? Коханий мій! Мені з тобою так приємно. Але мені ж треба бігти. Я повинна оформляти документи на виїзд… А потім я ж повинна сказати, що я виходжу заміж за графа Сідалковського… Дома мені всі дівчата позаздрять. Ти б там усім без винятку сподобався…
Як тільки прибрали зі столу чайний сервіз, тверезі очі Капітульської зовсім по-іншому глянули на кімнату Сідалковського та її господаря: так, ніби білозуба тітонька з Палацу щастя уже скріпила їхню заяву печаткою.
Ядвіга підійшла до дзеркала, почала поспішно одягатися.
— Люба моя, я весь час сумуватиму за вами! — У його голосі замість смутку проривалася радість. — Якщо ви завтра не прийдете до мене, то я викреслю цей день із свого життя або піду ще далі — саме життя викреслю цього дня…
— Ви стаєте самі собою, мій графе! Вас, мабуть, радує те, що я залишаю вас самого! Але не дуже радійте, мій графе, я ж ненадовго.
— Ядзю! Після таких слів до мене знову повертається тверезість. Ви ж знаєте, я просто боюсь втратити вас, як бідняк боїться загубити грошовий поліс, що несподівано дістався йому від багатого дядечка…
— Але я небагата, мій графе!
— Не прибіднюйтесь, Ядзю. Вашого багатства на нас двох вистачить, — подаючи їй кожушок, шепотів він на вухо. — Багатства вашої душі!
— Гаразд, — шукала вона в дзеркалі його очі.— Але на одне питання ти мені можеш відповісти? У тебе якась неприємність? Людина, яка стає твоїм другом, та ще й таким близьким, починає все відчувати. Майже все. Мені твоя тривога теж передалася… Ти чомусь хочеш якнайскоріше випровадити мене з дому… — І раптом ні з того ні з сього додала: — Ти любиш дітей? У нас із тобою буде багато-багато дітей. Усі такі Євграфчики, як ти. Маленькі-маленькі…
Сідалковському нічого не залишалося, як освіжитися ще одним ковтком холодного чаю. На язиці вперто вертілося: він їх, безперечно, любить, але тільки у двох випадках — коли вони не його і коли їх ніхто передчасно йому не приписує.
— Ти не відповів на жодне з моїх питань…
— Їх було так багато, що я досі, Ядзю, не можу визначити, яке з них головне, а яке другорядне.
— А якщо серйозно?
— Мене совість мучить… Ось уже другий, рік, Ядзю, як я не був на могилі своєї матері… Я зовсім забув про матір!..
— Мій коханий! Ти ж сам казав, що всі поїзди їдуть через Вапнярку… Ми поїдемо з тобою у Вапнярку ще до того, як зберемось у Варшаву!
— Ядзю, люба моя, — почувши слово «Варшава», обняв її Сідалковський ще міцніше. — Ти не уявляєш, як я мрію про цю поїздку — поїздку разом з тобою!.. Але нам треба зробити це якнайшвидше… Може, ми зможемо завтра розписатися?.. Ну, післязавтра, Ядзю?
— Для чого поспішати, мій графе? А якщо ми набриднемо один одному?
— Не набриднемо. Я тебе завжди кохатиму, аби лише ти…
— Я тебе теж кохатиму, якщо ти будеш щирий зі мною…
— Може, через ваше консульство? — навіть не слухаючи її, вів далі він. — Може, через Веніаміна Олександровича?…
— Ні, мій графе. Я цього швидкісного методу трохи не розумію. Для чого, щоб поїхати провідати твою матір…
— Але ж там запитають: «Євграфе, це твоя дружина?»
— Ти відповіси: «Так. Прошу познайомтесь: пані Капітульська!» Чи тебе й тут треба вчити?
— Але то означає брехати?
— То чому? Я й справді пані Капітульська…
— Розумному досить, — мовив Сідалковський.
— Можеш сказати: то моя наречена. Ти зовсім став, як волога курка…
— Мокра, — уточнив Сідалковський.
— Пардон, мокра… Нам не треба нікуди поспішати, мій коханий. Тепер ми будемо завжди разом. А для цього треба, щоб час ішов повільно-повільно. Бо якщо люди дуже щасливі, то життя минає, як один день. Чи не так, мій коханий?
— Життя зіткане з протиріч, — погодився він, тоскно виглядаючи у вікно таксі, яке спіймав одразу за рогом свого будинку.
Виходячи з автомашини, Ядзя щось вклала йому до кишені й поцілувала в щічку. Євграф, відчувши в пальцях чималеньку купюру, глянув на неї з болем і тугою в очах. Він ще довго так дивився б, якби не згадав, що в таксі час — це гроші. Швидко поцілував їй ручку і почав повільно повертати голову з таким розрахунком, щоб якомога довше не випадати з поля її зору, бо твердо знав, що такий прощальний погляд, як і ніжні слова, найбільше подобаються жінкам, котрі свято вірять, що їхній обранець жити без них не може…
— Куди далі? — нагадав таксист про себе, а також про те, що, окрім лірично-поетичних поглядів, на світі існує ще й буденна проза, яка вимагає грошей і плану.
— На Відрадний, у нарсуд! — зітхнув Сідалковський.
— Нарсуд так нарсуд! Наше діло маленьке. Крути «баранку» та план виконуй. А хто й чого їде в нарсуд чи в прокуратуру — це нас, таксистів, не цікавить.
Сідалковський відчував, що таксистові дуже хочеться поговорити. Але він не заводився, як автомобіль без акумулятора. Сидів мовчки, дивився крадькома на лічильник і думав про одне: якби вибило два карбованці з копійками. Дав би троячку — і будь здоровий. А якщо понад три, доведеться давати п'ятірку. На щастя, на лічильнику вискочило два карбованці дев'яносто дві копійки. Сідалковський кинув таксисту троячку і своє звичне: