Брати вогню - Андрусяк Михайло. Страница 3

У всякого своя доля

Стояв погожий недільний день. Травневе сонце припікало цілком по-літньому. По скупенькому сніданку-полуденку ми всі зібралися біля землянки. Обговорювали плани на завтрашній день. Десь далеко чулися поодинокі постріли, наче хтось ляскав батогом. Командири вислали в той бік стежу, але хлопці вже довший час не поверталися. Тим часом енкаведисти вислідили нас й оточили широким колом. Стежу нашу пропустили безборонно, а відтак схопили. Мій односелець Микола Ярема, що теж пішов у розвідку, пропав безслідно. Що сталося з іншими, невідомо, бо я їх просто не знав. Незважаючи на лагідну весняну днину, ми були дуже стривожені. З самого ранку на душі шкребли коти. Я серцем відчував щось недобре. Більшість хлопців, очевидно, огорнуло те ж відчуття, бо тислися до командирів, як курчата до квочки. Окрім стійкових, усі збилися в тісний гурт. Далекі постріли вщухли. З усіх боків напирала невідомість. Раптом грім з безхмарного неба: «Рукі ввєрх!». Густа червонопогонна стіна навколо виросла так зненацька, що здалося, буцімто мені це примарилося. Але грізні дула автоматів і кулеметів, націлені простісінько нам у груди, були аж занадто реальні. Від розпашілих енкаведистів віяло холодною смертю. З наших бодай би хтось ворухнувся. Зброя була тільки у стійкових, а їх чекісти безшумно зняли. Нападники залишили в щільному живому частоколі прогалину. В неї, за їхнім задумом, повинні були ринути беззбройні повстанці. За кілька хвилин на сонячній галявині мала залишитися купа трупів. Про це все я тоді не мав часу розміркувати, стоячи близенько від карателів з квадратовими від страху очима. Не пам’ятаю, як довго тривала німа сцена, але я все ж устиг прошептати «Отче наш». Далі моїми вчинками керував хтось сторонній. Врослі в лісовий мох важкі досі ноги враз легенько відірвалися від землі й понесли мене простісінько на густе скопище енкаведистів. Від несподіванки озброєні солдати розступилися й пропустили мене. Краєм ока бачив, як ринули за мною інші хлопці. Залишеним для нас «коридором смерті» не побіг ніхто. Наче уві сні оббігав я червонопогонників, які несподівано вискакували з-поза грубих буків, стрибав, підводився, бив, ухилявся від ударів і біг, біг, біг…

Навколо метушилися сотні людей. Озброєні стріляли в беззбройних. Ліс до самісіньких верховіть наповнився злістю й болем. Один хлопець намагався вирвати автомата з рук здоровенного енкаведиста, що гатив його чоботиськом у пах. Явно програючи в силі, хлопець метнув своє худе тіло на груди чекістові. Зубами потягся до горла. Бризнула кров. Під кущем несамовито кричав молодий хлопчина, гарячково запихаючи обіруч під закривавлену сорочку власні кишки. Бачене тільки додавало прудкості моїм довгим ногам. Кілька разів дорогу перетинали червонопогонні вояки, але я з розгону збивав їх із ніг. Послані навздогін кулі обпалювали напружене тіло, не завдаючи йому відчутної шкоди. Одна засіла в п’ятці. Проте рану виявив значно пізніше. Згарячу молодим оленем, що відірвався від вовчої зграї, я ломився без дороги крізь лісові хащі. Кулі набридливими мухами бриніли біля вух. Не знаю, чи далеко пробіг би лісом, що аж кишів енкаведистами, якби дороги мені не перетнув глибокий яр. Обручем скотився стрімким берегом. Плюхнувся простісінько в струмок, що безтурботно жебонів поміж крутими берегами. Переді мною темніла невелика печерка, вимита талими водами. Вужем заповз у сховок. Акуратно замаскував вхід гілляччям, торішнім листям.

Переслідувачам ліньки було спускатися на заболочене дно яру. Вони методично прочесали його довгими автоматними чергами. Кулі кілька разів шипіли у воді біля самісінького мого носа. Я зібгався калачиком і молив Бога, щоби не поранило. Ліпше вже смерть. Живим потрапляти москалям до рук не мав бажання. На мій сховок впала молода смерічка, стята автоматною чергою. Нижче по струмку двічі труснули яром ґранатні вибухи. За комір посипалася глина. Нарешті стрілянина вляглась, але над головою ще довго гупали солдатські чоботи.

Шум погоні, постріли досягали яру то з одного, то з другого боків. Я мокрим цуциком тремтів у печерці. Проте запах прілого листя й свіжої смереки заспокоював, і я навіть задрімав. Приснилося, що мене запхали до гарячої печі. Дійсність виявилася не така вже й далека від сну. Над моєю головою палахкотіла смерічка. Солдати якимось чином запалили її. Задушливий дим обпікав очі, дер у носі. Нагорі розмовляли по-російськи. Якщо закашляю – кінець. Викурять, як бабака. Потихенько натяг на обличчя мокру сорочку. Дихати стало легше. Смерічка вистрелила яскравим полум’ям і згасла. Сире листя, на щастя, не зайнялося. Проте дим із печери не вивітрювався аж до вечора. Я здавався собі будженим окостом.

Коли посутеніло, відважився вилізти зі сховку. Довго дослухався до нічного лісу, перш ніж видряпатися з яру. Тільки тепер по-справжньому відчув, що застиг, мов сальцесон у пивниці. Зуби цокотіли, наче запущений млинок, аж притримував підборіддя руками, щоби не почули москалі. Проте ліс повнився мирним пташиним гомоном. Спокійно дзюркотів струмок у яру. Не дуже довіряючи оманливій лісовій тиші, я хутко роздягся за великим кущем ліщини. До хрусткоту в суглобах і тріску в швах повикручував одяг. Хутко вбрався й зробив кілька руханкових вправ. Задубіле від холоду й нерухомості тіло потроху зігрівалося. Зорієнтувався в лісі по деревах і вирушив на північ. Ішов повільно й сторожко. Щокілька кроків зупинявся, напружено прислухався до незнайомих звуків нічного лісу. З часом посмілішав трохи і пішов швидше.

На залитій місячним сяйвом полянці зустрів ще кількох щасливців, яким удалося втекти з московського пекла. З часом нас зібралося понад десяток. Із Вербівців, окрім мене, врятувалися Михайло Семенчук й Іван Масевич. Кожен розповів упівголоса про пережите від часу нападу більшовиків. Багато хлопців наклало головами, кількох енкаведисти впіймали. Їх відвели до близького села й заперли в якомусь приміщенні. Охороняли дуже пильно, тож про звільнення їх і мови не могло бути. Вирішили поділитися на групки й пробиратися додому. Щоби пройти повз більшовицькі залоги великим гуртом, годі було й думати.

З односельцями Іваном Масевичем і Михайлом Семенчуком ми пробиралися нічним лісом до Галичини. Довго йшли швидким темпом. Нашорошені вуха вловили собачий гавкіт. Близько село. Під самим лісом темніла приземкувата хатина. Михайло, як найстарший, пішов на вивідини. Постукав легенько в шибку, а ми причаїлися поруч у кущах. Із хати ніхто не озивався. Нарешті рипнули двері, й на порозі постав згорблений дідок у білому. Довго роззирався навсібіч, а тоді заговорив несподівано дужим голосом. Ми з Іваном нагодилися, коли він густим басом радив хутчій тікати, бо в селі повно енкаведистів. Пригнали до клубу багато хлопців з Галіції. Катують їх там немилосердно, бо крики й стогони чути на всеньке село. Поміж них чимало поранених. Возами поназвозили гори трупів. І все молодюсінькі хлопці. І в живих, і в мертвих на грудях таблиці: «Вони боролися за самостійну Україну». Чекістів у навколишніх селах хмари. Людей попередили, що за будь-яку допомогу бандерівцям – смерть…

Більше пояснень ми не потребували. Мовчки розвернулися, щоби зникнути в лісі. Не хотіли наражати старенького на небезпеку. Але дідусь помахом руки велів почекати. Щез у темних сінях, а через якусь хвилю забілів на подвір’ї з чимось у руках. Мовчки тицьнув нам до рук гладунчик квасного молока й шматуряку хліба. У відповідь на нашу щиру дяку мовчки перехрестив кожного кволою рукою. Після дводенного голодування шлунки прийняли хліб і молоко, наче суха земля легенький дощик. Гладунець почепили на кілок у плоті, бо їли просто в кущах біля хати. Якийсь час прислухалися до лінивого гавкоту сільських собак, відтак рушили далі. Дорогу вказав добрий чоловік. Цілу ніч ішли без зупинок буковим лісом. Зі сходом сонця вирішили перебратися в поля. Чекісти влаштовували в лісах масові облави, хитромудрі засади. Ліс, що давав нам нічний прихисток, удень ставав для нас небезпечний. Бігцем заглибилися в поля. Поминули кілька гонів і залягли в густому житі. Від лісу нас відділяла кілометрова смуга засіяних ланів.