Басаврюк Xx - Білий Дмитро. Страница 14

Дівчина поступово одужувала. Вальтер все більше відчував, що не зможе без неї. Через декілька днів вагань запропонував їй переїхати до нього. Ганс старанно переобладнав одну з кімнат, надавши їй, як він вважав, жіночий вигляд. У першу ж ніч Вальтера розбудив крик відчаю і страху. Він схопився і кинувся в кімнату – дівчина сиділа біля стіни і тремтіла. В темряві блищали її очі, сповнені судомного відчаю. Вальтер взяв її на руки, обережно поклав на ліжко і ліг поруч. Поступово вона заспокоїлася і, намертво вчепившись в його руку, заснула. Так вони стали спати разом.

У жовтні через Київ потяглися, вертаючись додому, безкінечні колони німецьких і австрійських військ. Наталка знала, що прокляття знов наздоганяє її. Тепер вартові не ходили під дощем і, стоячи під розлогим каштаном на дворі, тихо перемовлялися. Іноді вони дивилися в бік її вікна, їх погляди ставали холодними і похмурими. Невдовзі вартові взагалі перестали приходити. В місті утворилася німецька "Велика солдатська Рада", яка поступово перебирала владу над військами до себе.

В листопаді Україна вибухнула. Наталка знала, що добрий сон закінчився. По ночах у місті часто спалахувала стрілянина. Вальтер по декілька діб не повертався додому. Місто жило в страху і відчаї. Розповідали про стотисячну армію Директорії, яка швидко просувається до Києва. Наприкінці листопаду на місто впали снігові заметілі. Крізь завірюхи наближався глухий розкат гарматних залпів.

В ту грудневу ніч по всьому місті чулася стрілянина. Вальтера знов не було. Наталка поставила на підлогу свічку і забилася в крісло, відчуваючи, як з глибини тіла підіймається нестримний дріж. Вона нарешті зрозуміла чого боялася насправді – того, що через ці двері до неї ввірветься найстрашніше, і тоді порятунку вже не буде.

За вікном затріскотіли постріли. Якісь люди з лютими криками бігли, стріляючи, один за одним. Наталка затиснула вуха долонями і заплющила очі. Двері розчинилися – на порозі стояв Вальтер, за ним ординарець із гвинтівкою. Вальтер наказав швидко збиратися. Речей у Наталки було дуже мало, і незабаром вони рушили до центру міста. Наталка майже бігла, тримаючи невеликий пакунок. Вона відчувала тільки сильну руку Вальтера і бачила попереду широкі солдатські спини. Холодне повітря забивало дихання. Постріли час від часу спалахували з різних боків, і тоді Вальтер сильніше стискав її плече.

Раптом загін зупинився. Тепер її за руку чемно підхопив Ганс, а Вальтер кудись зник. Наталка зрозуміла, що вони знаходяться біля гетьманського палацу. В голові пронеслися уривки яскравих спогадів про травень, парад на майдані перед палацом гетьманських і німецьких військ, урочистий натовп міщан і гучну музику. Тепер палац при світлі кількох ліхтарів і зблисків штиків самотньо і приречено височив на тлі чорного неба. Солдати швидко почали шикуватися у дві шереги. Наталка вчепилась руками в плече Ганса, намагаючись побачити Вальтера. Між сталевими шоломами солдатів і рядами широких штиків крізь снігову завірюху вона побачила, як з палацу почали швидко виходити сердюки в смушкових бекешах і папахах. Зовсім зблизька гримнув вибух. Солдатська шерега хитнулася, і Наталка перестала бачити палац. Вона спробувала піднятися ще вище і побачила, як з палацу вийшов високий чоловік в довгополій кавалерійській шинелі. Сердюки і німці виструнчилися. Чоловік, не озираючись, йшов чітким кроком кадрового офіцера. Перед очима Наталки на мить майнуло обличчя з суворими і гострими рисами. Запанувала тиша. Сердюки і солдати мовчки дивилися, як чоловік сідає в чорний військовий автомобіль. Наталка почула гарчання мотору. Раптом все розпалося. Солдатські шереги розсипалися. Почулися українські і німецькі команди. Майже в декількох десятках метрів густо затріщали постріли. Натовп оточив Наталку і закрутив у вирі, з якого її висмикнула рука Вальтера.

Рота Вальтера отримала наказ іти маршем на залізницю охороняти відправку потягу з останнім персонажем української легенди, а потім чекати на віддаленій станції відправку на Батьківщину.

Все, що відбувалося далі, нагадувало Наталці безкінечну й одноманітну стрічку. Ця стрічка складалася з похмурої колони сталевих шоломів, білого пару видихів з ротів сотень втомлених людей і рівного коливання широких, покритих білим кришталем багнетів. Наталка йшла разом з усіма, пакунок з її і вальтеровими речами тягнув вірний Ганс. Колона промаршувала решту ночі і день, зупиняючись на короткі відпочинки. Позаду солдати чули звуки бою – армія Директорії поступово оволодівала столицею. Через кілька верст Наталка остаточно зрозуміла, що не може зробити ані кроку. Тим не менше, не збиваючись з темпу, вона подолала весь тяжкий перехід до приміської станції. Солдати йшли розміреною ходою, їх обличчя були суворі і мовчазні. Здалеку довга сіра стрічка ротної колони, на всі боки від якої відлітали білі клуби пару, нагадувала казкового дракона. Час від часу колона зустрічалася з різними військовими загонами. Вранці повз неї пробігли, відстрілюючись, люди в кашкетах з трикольоровими кокардами. За ними пронісся кінний загін з двокольоровим прапором. На кошлатих папахах кіннотників тріпотіли чорні шлики. І втікачі, і кіннота проскочили, оминаючи колону, а рота, не зупиняючись, маршувала далі. Іноді Наталці здавалося, що рота так і буде перти по безкінечних київських провулках, перетворившись у примару, і ще років через п'ятдесят кияни зустрічатимуть її темними ночами на околицях свого міста.

Під вечір рота добралася до станції і почала влаштовуватися на ночівлю. Вальтеру приготували кімнату в будинку станційного наглядача, який щез, як тільки побачив білі багнети на обрії. Солдати розташувалися у великому залі очікування. Потяг мав прибути вранці. Вальтер доручив Гансу влаштувати Наталку і наказав виставити караули. За годину він, його замісник лейтенант Гофман і Наталка сиділи в натопленій Гансом кімнаті. Гофман відкоркував останню пляшку з київською горілкою. Горілка обпікала горлянку, зігрівала тіло, ставало легко і просто, здавалося, що незабаром ця дивна і страшна країна зникне, залишиться сама зі своїми бідами, безглуздими братовбивчими війнами, а вони від'їдуть до рідного Фатерлянду, щоб забути жахи окопів, війни і холоду.

Коли пляшка спорожніла і Гофман, за своєю звичкою, проспівав пісню про сумний замок над берегом баварського озера, Вальтер відправився перевірити вартових. Він знав своїх солдат, – чотири роки він ходив в атаки попереду своєї роти і сидів з ними в окопах під обстрілом важкої артилерії. Він знав усе про їх батьків, дружин і наречених. Вальтер боявся, що незабаром вони розпорошаться по своїй країні і він буде почувати себе людиною, залишеною без більшої частини власної душі.

Сніг хрустів під чобітьми, над головою чорніло небо. Вальтер підійшов до станційної зали. Солдати сиділи і стояли, утворюючи півколо. В центрі сидів молодий чорнявий чоловік у цивільному і щось запально промовляв, енергійно жестикулюючи руками. Вальтер, не помічений солдатами, тихо наблизився до натовпу. Тепер він чув слова невідомого чоловіка. Ці слова були прості і переконливі. І навкруги від них все ставало простим і зрозумілим. Солдати знов відчували, що вони прості робітники і селяни, обдурені капіталістично-монархічною брехнею, вони вже не були німцями, баварцями, саксонцями, гесенцями, вони згадали про свою належність до всесвітньої нації пролетарів і про свій обов'язок перед нею, про майбутню світлу владу робітників, яка зараз закладається тут, але скоро пошириться і на батьківщину Великого Пролетарського Мудреця. Солдати похмуро кивали, слухаючи переконання, що саме їм належить розправитися з буржуазно-дворянськими офіцерами у своїх лавах і нести полум'я Революції додому.

Чоловік у цивільному не встиг докінчити промову, – короткий наказ Вальтера примусив кількох солдат і фельдфебеля неохоче підвестися і потягнути його до одного з порожніх помешкань вокзалу. Там агітатора зачинили, а фельдфебель залишився на варті. Переконавшись, що його наказ виконаний, Вальтер вийшов із зали. За спиною панувала напружена мовчанка…