Басаврюк Xx - Білий Дмитро. Страница 24

Після обіду Бойчук вийшов на вулицю. Майже відразу біля нього опинився пан Анжело. Обережно витираючи спітнілий лоб, італієць привітно запитав по-німецьки з сильним італійським акцентом:

– Ви поляк?

– Так.

– Дуже цікаво, я ніколи не був у Польщі.

– А я ніколи не був у Римі, але дуже багато читав про "Вічне місто".

– О так, Рим – найкраще місце у світі!

– Цікаво, чи ще досі стоїть на Віа д'Аннуціо пам'ятник Великому походу на Рим.

– Так, звичайно!

Бойчук ввічливо подивився на годинник, попрощався і повернувся на балкон. Через годину до нього завітав отець Василь. Галичанин не став приховувати своєї стурбованості:

– Думаю, панотче, що нам треба готуватися до евакуації.

– ?

– Новоприбулі такі ж італійці, як ми з вами японці. Хоча боюся, що накивати п'ятами звідси буде тяжче, ніж з Берези – Картузької.

– Що їм потрібно?

– Думаю, що пані Порецька.

Отець Василь розгублено опустився на стілець:

– Виходить, що спочатку про зловісні здібності Наталі здогадався господар книжкового магазину, любитель окультизму. Він спробував на своєму дилетантському рівні підкорити її собі. Тепер про це довідалися інші, можливо, набагато більш могутні сили. Хто вони насправді? І що робити нам?

– У першу чергу, постійно триматись один одного; в другу, подумати, – як чкурнути з цього санаторію і вивезти панночку. Тільки б вони нас не випередили.

5.

Сонце повільно падало за гострі верхівки сосен. Отець Василь, поглядаючи, як червоніє обрій, розмірковував над останньою розмовою з панною Наталею. Він розповідав їй про Україну, друзів і своє життя. Раптом вона заплакала і панотець довго не міг заспокоїти її. Нарешті Наталя заспокоїлася, і, благально дивлячись йому в очі, прошепотіла:

– Я хочу додому, заберіть мене з собою.

Що він міг пообіцяти їй? Ніхто з них не мав дому. Вони не зберегли дім, ні для себе, ні для неї. Отець Василь відчув гострий відчай, – що вони могли зробити для цієї нещасної дівчини; невдахи, які програли свою Україну у грі за чужими правилами. Він подивився на ікону – Святий Юрій невтомно проштрикував змія. Скільки часу пройшло з тих пір, як іконописець намалював для чубатих братчиків цю ікону! Де ті братчики, де їх вороги, а похмурий вершник б'ється далі, не думаючи ні про перемогу, ні про поразку…

У двері хтось обережно постукав. Отець Василь, попереджений пильним Бойчуком запитав:

– Хто там?

З-за дверей почувся стурбований голос:

– Перепрошую, гер пастор, вас терміново хоче бачити лікар Рідер – щось трапилося з його пацієнткою!

Отець Василь тремтячими від поспіху руками відчинив двері. На порозі стояв пан Анжело, за ним стовбичило два довгов'язих "італійці".

Пан Анжело швидко вштовхнув панотця в кімнату, гречно поклонився і сказав щирою українською мовою:

– Часу в нас обмаль, панотче, тому вибачте за прискорені методи розмови.

Від удару в обличчя отець Василь відкинувся назад, але хтось підхопив його ззаду і стусонув по нирках. Захлинаючись кров'ю, отець Василь обважніло завис на руках нападників.

Пан Анжело, схрестивши руки, дивився, як його поплічники мордують священика. Потім, побачивши, що той ось-ось втратить свідомість, дав знак припинити. Він підійшов до панотця і, схопивши його за бороду, повернув обличчям до себе:

– А тепер кажи, попе, що тобі встигла накалякати Порецька.

Панотець мовчки дивився йому в очі.

Пан Анжело тихо заговорив, наблизивши обличчя до його скривавленої скроні:

– Ви невдахи, ви нікому не потрібні, ви тільки граєтеся в борців. Ваш час минув, втім, його ніколи й не було. Ваші українці призначені бути холуями, іншої ролі вони самі не хочуть. І вони з задоволенням будуть вмирати за своїх панів, кими б ці пани не були, але не за свою Україну. Ти не потрібен своїм рутеніям. Зараз розкажеш все моїм хлопцям і, може, проживеш скільки тобі залишилося.

Отець Василь погано бачив обличчя Анжело крізь червоний туман, який застилав очі. Тіло пронизував гострий біль. Слова ворога додавали розпачу і печеним залізом ятрили душу. Отець Василь відчув, як з очей потекли сльози болю і відчаю. Несподівано крізь чисту вологу він чітко побачив ікону. Святий Юрій продовжував свій бій.

Пан Анжело помітив, як губи священика скривила посмішка. Він махнув рукою своїм людям і важко пішов до дверей.

Петро Бойчук обережно ступив на карниз – щоб перейти до балкону в кімнаті панотця, треба було пройти, втискаючись у стіну, по вузькому виступу більше двадцяти кроків. Босі ноги відразу відчули прохолоду каменю. У двері продовжували обережно стукати. Бойчук розставив руки і, відчуваючи гостру шорсткість, почав повільно переступати.

Один раз йому довелося пройтися так по карнизу шостого поверху у Львові, втікаючи з проваленої явочної квартири від польських тайняків. З того часу, при згадці про таку подорож, ступні починало колоти немов доторками струму. І тепер Бойчуку здавалося, що він йде босоніж по вістрях голок. Десь на середині шляху йому стало страшно, що ступні може звести судома. Бойчук зупинився, – колоття у ступнях посилилося. Тоді він розізлився. Попереду чекала зустріч з вісімкою добре вишколених бойовиків, а він перелякався жалюгідної висоти! Від такої недишкретності галичанин досить швидко дістався до жаданого балкону. Учепившись руками за поручні, він полегшено зітхнув – все ж своїм рукам він довірявся більше, ніж ногам.

Бойчук тихо переліз через поручні, витягнув з кишень піджака черевики і взувся. За вікном чулися глухі голоси. Бойчук дістав револьвер з кобури під пахвою, звів курок і сунув за пояс. Збудження від небезпеки наповнило тіло легкістю і жорстокою силою. Крізь широкі скляні двері він побачив, що отець Василь лежить, зігнувшись і хапаючи розбитим ротом повітря. Один із псевдоіталійців витягнув ніж і схилився над ним. Не гаячи часу, Бойчук схопив важкий стілець, який стояв на балконі, і кинувся до кімнати. Той, що був з ножем, спробував ухилитися, але галичанин встиг вправно зацідити йому стільцем у голову, відштовхнув повільно сідаюче тіло і вчепився в іншого, який стрімко сунув руку до кишені. Тяжко дихаючи і скрегочучи зубами, вони затупцювали по підлозі. "Італієць" був набагато міцніший за Бойчука, але його згубило занадто велике покладання на заховану зброю. Замість того, щоб почати битися з нападником голіруч, він вперто намагався вихопити пістолет. Бойчук скористався цим і, несподівано вчепившись у плечі ворога, різко буцнув лобом йому в обличчя. Щось хруснуло – і тіло "італійця" м'яко осіло на підлогу. Позаду почувся стогін. Галичанин швидко озирнувся – перший хитаючись підіймався, в руках виблискував ніж. Бойчук дістав свій револьвер і націлив тому в голову:

– Кидай ніж, вар'яте.

Той, не звертаючи уваги на погрозу, задер закривавлене обличчя і повільно пішов на галичанина. Бойчук перехопив кволу руку з ножем і, вперши револьвер у груди, натиснув на гачок. Тихо клацнув постріл, і нападник звалився.

Бойчук схопив другого за комір. Голова переможеного безвільно мотлялася, зі зламаного носа густо текла руда кров:

– Хто ви такі? – похмуро запитав Бойчук, тицьнувши револьвером "італійцю" під ніс.

Той декілька разів кліпнув очима. З рота вирвався хрип. Бойчук вдарив стволом йому по голові. Раптом відчув чиїсь пальці у себе на плечі. Бойчук різко обернувся – позаду стояв отець Василь, ледве промовивши:

– Так не можна.

Галичанин хижо блиснув очима:

– Відійдіть, панотче, зараз моя черга, – і відразу повернувся до "італійця", – кажи, сволото…

Той напівсвідомо хитав головою. Бойчук щосили вдарив його рукояттю револьвера по скроні, швидко обмацав кишені, витягнув пістолет і підвівся:

– От що, панотче, треба тепер мені навідатися до пані Наталі, а ви спробуйте перечекати в лісі, і якщо за півгодини я не з'явлюся, чим скоріше тікайте з Австрії.