Басаврюк Xx - Білий Дмитро. Страница 30

– Ну, з Богом, козаки! – сухо сказав полковник, запалив смолоскип і зник в отворі. За ним ступили Бойчук і панотець. Кожух на мить затримався і озирнувся на мене – здалося, що він щось сказав, але що саме, я так і не почув. Ще хвилину в отворі блимало світло, поступово гасло і нарешті остаточно щезло.

З годину я просидів біля отвору, в якому зникли мої друзі. Ніколи в житті мені не було так погано. Декілька разів я зривався і рішуче підходив до отвору, але потім згадка про наказ полковника примушувала мене повертатися.

Так пройшло декілька годин – жодного звуку не долітало з темряви. Нарешті я у відчаї махнув рукою і побрів назад, до польського кордону.

Акція "Бужа". Волинь, 1943

Осінній дощ здавався безмежним. Вода була повсюди – лилася з чорних дерев, хлюпала під ногами, просочувала кожну нитку одягу. Думалося, ще трохи, і на землю зринеться остання хвиля, щоб поглинути нерозумний людський рід. Полковник зупинився і, хропучи розпухлим горлом, напружено прислухався до глевкої темряви. Йому здалося, що він відірвався від погоні. Ліс мовчав. Позаду залишився задушений вартовий і три прошитих автоматними чергами втікачі. Полковнику пощастило більше. Котрий раз у житті…

До концтабору він потрапив майже випадково. Начальник міського гестапо, продивляючись реєстри підозрілих міщан, не зміг повірити, що людина з такою біографією не входить до Організації або Повстанської Армії, і на всякий випадок розпорядився запроторити полковника до концтабору.

Концтабір був збудований нашвидкуруч у 1939 році для потреб Побудованого Соціалізму, але продовжив своє безперебійне функціонування і на користь Тисячолітнього Райху.

За колючим дротом у дощатих бараках понуро чекали своєї черги євреї, цигани, військовополонені, закладники та інші чисельні вороги "програми – мінімум" націонал-соціалізму. Іноді, не частіше разу на тиждень, кілька десятків в'язнів заганяли на вантажівки і відвозили в ліс, звільняючи місце для нових приречених.

Безперервний гавкіт собак, колючий дріт і кулемети на вишках, пронизливий голод, сирість і холод швидко перетворювали в'язнів на сіру, отупілу масу. Полковник відразу зрозумів: якщо він не втече найближчим часом, то незабаром голод підточить тіло, а тупий відчай, яким дихали навіть дощаті стіни бараку, душу.

З першої хвилини полковник почав уважно приглядатися до інших в'язнів. Через декілька днів він вже точно знав – троє з них ще здатні дертися крізь кулемети на вишках. Лейтенант Червоної армії, який тільки два місяці тому закінчив офіцерські курси і в першому ж бою потрапив у полон; молодий сільській хлопець, зв'язковий Організації, і робітник, запідозрений німцями у шкідництві. Вночі вони забили вартового і втекли.

Хлопець загинув першим, потім собаки наздогнали робітника, лейтенант підвернув ногу і з захопленим у вартового автоматом нарешті закінчив свій бій. Так чи інакше, всі вони втекли і продовжили свою долю за власним розумінням…

Село мало знаходитися на відстані тридцяти – сорока кілометрів. Полковник приблизно визначив, в якому напрямі йти, і зачовгав далі по болоту.

Десь на Дніпрі вирувала велетенська заграва, лісова Волинь ще здригалася від битви Повстанської Армії з частинами Вермахту, а він брів собі в темряві, і здавалося, що всі буревії пронесуться над ним.

Полковник не знав, що акція "Бужа" вже почалася.

Наступної ночі небо трохи прояснилося, і полковник зміг зорієнтуватися по зірках. Він зрозумів, що зробив добрячий гак, але йде у правильному напрямі. Ще через добу він добрався до села.

Лісова Волинь – край хуторів. Село порівняно велике. Полковник довго спостерігав за крайніми хатами. Батьки загиблого хлопця жили недалеко від околиці. Німців не було видно. Вночі він вирішив ризикнути. Тим більше, що іншого виходу не залишалося. Полковник крадькома дібрався до хати, про яку казав хлопець, і постукав у віконце. Господарям не треба було довго пояснювати, хто він і звідки. Його швидко впустили.

Полковник сидів за столом і з натугою ковтав нашвидку приготовану гарячу їжу. В очах господарів, які напружено сиділи навпроти, стояло німе запитання. Полковник відчув, як до горла підступає нудота. Тіло повільно охоплював жар. Він підняв очі і побачив сльози, які повільно котилися по обличчю жінки. Стіна з вузьким віконцем та іконами під рушниками хитнулася, і полковник відчув, що провалюється в темну рятівну порожнечу.

Тиждень полковник пролежав у лихоманці. Господарі переховували його на горищі. Він з натугою ковтав трав'яні відвари і марив забутими іменами і подіями. Іноді приходив син господарів. Груди його були прошиті автоматною чергою, і плями крові розпливалися по мокрій сорочці. Вони розмовляли, і полковник радів, що тепер йому не доведеться засмучувати господарів.

Ще через тиждень він одужав. Почав вставати з солом'яної лежанки і ходити по горищу, насолоджуючись давно забутими пахощами сіна, теплої їжі і диму від пічки.

Господар, ще не старий чоловік, неторопкий і розумний, з по -дитячому чистим виразом очей, розповідав, що німці в селі давно не з'являлися, а староста – людина порядна. В лісах десь стріляють партизани, але совітські чи українські – незрозуміло. Про сина він не питав.

Полковник докладно розпитував господаря про навколишні хутори і села. Він не знав, що робити далі. Шукати Армію? Перебиратися до міста на нелегальне становище?

Все вирішилося в один день. Точніше, в сірий ранок. Глухий гуркіт пострілів висмикнув полковника зі сну, і він якусь мить сидів, кліпаючи очима, сподіваючись, що сон продовжується.

Внизу, у світлиці, щось бухнуло, натужно заволала жінка. Полковник відчув, як на чолі рясно виступили краплі поту. Драбина заскрипіла під тяжкими чоботами. Він напружено чекав. В отворі спочатку з'явився ствол гвинтівки, а потім насторожено примружені очі під конфедераткою. Поляк, переконавшись, що людина без зброї, швидко забрався на горище. Ствол втулився полковнику в груди. Поляк вигукнув з ненавистю:

– УПА!?

Полковник похмуро дивився на молодого вояка. Через мить його обшукали і, підштовхуючи прикладами, вигнали на вулицю. Він встиг побачити перегорнутий стіл у світлиці і побитий посуд. Його вштовхнули у натовп селян і кудись погнали. Під ногами жвакав мокрий ґрунт.

По всьому селу лунав розпачливий галас, який змішувався з різкими польськими командами і частими пострілами. Поляки виштовхували селян з будинків і гнали до майдану. Полковник звично визначив, що нападників більше роти, що всі вони добре озброєні і мають непогані однострої. Поляки діяли чітко – все село було щільно оточене, кожний підрозділ прочесував свій визначений сектор.

Десь попереду спалахнула швидка стрілянина. З вигуків полковник зрозумів, що поляки наштовхнулися на несподіваний і відчайдушний спротив. Натовп хитнуло кудись убік, але поляки, з лайкою, розмахуючи зброєю і стріляючи вгору, погнали селян далі. Полковник витягнувся, намагаючись побачити, що відбувається.

З хати короткими чергами бив автомат. Поляки відповідали пострілами з гвинтівок і кулемету. Перестрілка тривала не більше п'яти хвилин, потім у хаті вибухнула граната. Селянин, який йшов біля полковника, похмуро сказав:

– Хата Клименків… – мабуть, син…

З палаючої хати поляки обережно винесли двох своїх вбитих, потім за ноги витягнули мертвого хлопця в білій сорочці. Заплямована кров'ю сорочка задерлася, закриваючи, немов саваном, голову. В руці мрець стискував чорний німецький автомат. Широке пасмо крові, яке тягнулося за ним, швидко розпливалося по чорній землі. Жінки надсадно заголосили, чоловіки хрестилися, і в їх очах полковник бачив відчай і страх.

Один з поляків рвучко підняв ручний кулемет і черга накреслила цівку перед ногами натовпу.