У чиїх руках був ніж - Амдруп Ерік. Страница 18

— Я насамперед представляю Еллу Гансен, — сказав він. — Після неї Ельмо Поульсена, поки його вина не буде доведена або з нього не буде знята підозра. Щодо форми звертання, то я тут не маю ніяких упереджень. Кажіть «ти», якщо вам це подобається, і дозвольте мені звертатись так, як мені краще.

Вираз обличчя в Могенсена змінився. Натренований політик погамував свій темперамент.

— Звичайно, вибачте. Трохи подаються нерви. Я вже казав, що надто переймаюся справами лікарні.

Тюге підвівся. Виходячи, він ще запитав:

— Першим, кого ми зустріли в Алькюбіні.'був редактор Якобсен. Він давно тут живе?

Могенсен зупинився, тримаючи руку на дужці дверей.

— Уже років з двадцять. Видатна людина. Він переїхав сюди зі столиці. Якийсь час був закордонним кореспондентом, але вони не давали йому волі, а він звик до самостійності. Це велике щастя для Алькюбіна, що він опинився в нас.

Попрощалися вони ввічливо, але холодно. Ідучи стежкою до хвіртки, Тюге відчував потилицею дві пари очей. Ліпив апатий, мокрий сніг і розтавав, коли досягав землі. Важкі темні хмари тягли за собою ранній присмерк.

Поульсени мешкали в мурованому будинку тридцятих років, такому вже традиційному, що хоч очі відвертай. Тюге роздивився на нього з другого боку вулиці. Живопліт був обрізаний неохайно. Світилося тільки в одному вікні на першому поверсі. Він рушив до будинку. Хвіртку довелося ледь підняти, щоб вона відчинилась. Садок здавався жалюгідним, аче яким іще може здаватися садок у таку пору року. Доріт Поульсен виявилася пухкенькою, домашньою на вигляд жінкою, молодшою, нілс чомусь уявляв собі Тюге. Пасмо білявого волосся нависало їй на чоло. Вона вимкнула телевізор і запросила гостя сісти.

— Приємно поговорити з кимось, — мовила вона у відповідь на його виправдування. — Я нікого не бачила, відколи вони заарештували Ельмо.

Вона здригнулася. Тюге погодився випити кави, але від коньяку відмовивсь. Вона щедро налила собі в чарку, з якої вже пила раніше. Руки в неї трусилися, вона розхлюпувала коньяк собі на спідницю, але, мабуть, не помічала цього.

Тюге відкашлявся і після кількох вступних зауважень сказав:

— На вашого чоловіка впала підозра у вбивстві, найперше через те, що він того вечора дивно повівся. Він усе заперечує, і я радий був би повірити йому, але не розумію, чому він не покликав поліцію, а втік. Ви можете мені це пояснити, пані Поульсен?

Очі в неї були втомлені, обличчя змарніле.

— Я не знаю… — Вона перебила сама себе, нетерпляче стріпнувши головою. — Нам ие треба було їхати сюди. Ельмо не… ні, ви не зрозумієте… Як би ви могли зрозуміти. Він такий старанний, боїться зробити щось не так. Для нього справжня лука щось вирішувати. Йому не треба було вчитись на лікаря, принаймні не треба було обирати таку важку спеціальність. У нього все виходить дуже добре, поки вш має з ким порадитись. Вам цього не зрозуміти… — Вона безнадійно похитала головою.— І я не розуміла, не розуміла досі, а тепер маю час подумати. Не сплю і все думаю. Я напевне знаю, що він добрий лікар. Тільки дуже близько бере все до серця, ходить і думає. Ми були погані до нього, геть усі. І я також!

Вона заплакала, не схиливши голови. Дивилася на Тюге, губи з неї кривились, а по щоках текли сльози. Він не topyx-нувся. Вона витерла носа, підвелась і вийшла.

Повернулася вона вмита. Волосся в неї було мокре, а голос спокійний і тверезий.

— Я ненавиджу це містечко. Спершу ми раділи, що опинилися тут. Ельмо було сорок вісім років, коли він отримав це місце. Ми про це не говорили, проте обоє знали, що отримав він його трохи запізно. Ми аж ожили, коли нам написали, що його беруть. — Вона випила свою чарку і, не задумуючись, налила знов. — Наша дочка тепер у Франції. Стомилася від школи і зробила перерву на рік. Ельмо був проти. Ми переїхали сюди без неї. Він був цілком поглинутий роботою. — Вона раптом злісно глянула на Тюге. — Чоловікам легше. Вони роблять те, що повинні робити. А от ми, так звані привілейовані жінки середнього віку! Скінчивши школу, перемо пелюшки, тоді водимо дітей у садок і з садка. Намагаємось створити якнайбільший затишок у домі, щоб він подобався нашим чоловікам. Але тепер цього замало. Треба йти в ногу з часом, мати свою думку, жити інтелектуальним життям, брати участь у обговоренні сучасних проблем. Лютуєш на саму себе, коли не здатна на це.

Вона закашлялась, захлинувшись коньяком. Тюге терпляче чекав. Вона опустила очі й промурмотіла, більше сама до себе:

— Дочка зневажає мене. Ельмо ніколи так до мене пе ставився, він завжди був добрий. Раз він спробував зацікавитися тими дурницями, з якими я повернулася додому. Але він був надто втомлений, я розсердилася, влаштувала йому сцену, не розуміла, як йому важко. Та жінка… — Вона замовкла.

— Хто? — запитав Тюге. Вона похитала головою.

— Ви маєте на думці Еллу Гансен?

Пані Поульсен стиснула кулаки на колінах.

— Це не Ельмо. Ви розмовляли з ним. Не могли не побачити по ньому, що він і мухи не скривдить.

Коньяку в пляшці поменшало, пані Поульсен явно сп'яніла. Було видно, що вона звикла пити.

— Ви її знали? — запитав Тюге. Вона похитала головою.

— А ваш чолопік добре знав її? Ви самі кажете, що замало приділяли йому уваги. Не могло бути, що…

Пені Поульсен схопилася.

— Ні! — крикнула вона. — Господи, Ельмо зовсім таким не цікавився. Він, йолоп, піїііоз до неї поговорити про місце. яке їй хотілось посісти. І побачив те страхіття. Він був до краю перенапружений. Боявся, що це кине на нього тінь. Господи, хіба так важко його зрозуміти!

Вона здавалася вже не такою певною, як була на початку розмови.

— Ваш чоловік любить музику?

Вона витріщила на нього очі.

— Що ви маєте на увазі? І чого про таке питаєте?

Тюге здвигнув плечима.

— Мене це дуже цікавить. Він ходить на концерти? У вас є програвач?

Вона дивилася на нього, звівши брови.

— Не розумію, до чого це. Ми ніколи не ходили на концерти. Я байдужа до музики, проте Ельмо любив слухати платівки, і в нас їх є чимало.

Коли він попросив дозволу переглянути платівки, пані Поульсен мовчки кивнула головою і пішла поперед нього до суміжної кімнати. Вона недовірливо стежила за Тюге, поки він, стоячи навколішки, докладно переглядав одну за одною платівки. Нарешті він підвівся, чемно кивнув їй і рушив до дверей.

— Ми зробимо все, щоб якнайшвидше з'ясувати цю справу, пані Поульсен. З мого боку було б хибно щось казати наперед. Ми ще нічого не знаємо. Я не можу вас заспокоїти. Не залишається нічого іншого, як чекати.

Сходи виявилися слизькими. Тюге ішов обережно, тримався за поруччя, а однаково ковзався. Знов почало підмерзати. Тюге не був гімнастом. Суглоби в нього були негнучкі, і він, посуваючись отак до хвіртки, знав, що вигляд у нього кумедний. Звичайний садок навколо звичайного будинку. Ельмо Поульсен не був чимось особливим, і його дружина також. Обоє вони не були призначені на головні ролі, проте доля часом не питає, хто на що здатен.

Вони повечеряли в «Принці». Їжа не додавала їм бадьорості. Чотирнадцять годин! Брант похмуро кивав головою, розповідаючи про свої успіхи в лікарні. Потім Тюге переказав йому свої розмови з Могенсеном і з пані Поульсен.

— Ніяк не можна довідатись, хто батько сина пані Гансен.

Вони доручили це Карлсенові. Елла Гансен уперто твердила, що не знає прізвища батька.

— Могенсен цілком переконаний, що її вбив Поульсен, — закінчив свою розповідь Тюге.

— Такої самої думки й Ларсен, — мовив Брант. — Проте жінки запевняють, що цього не може бути. Його секретарка з великим запалом. А стара відьма з жалем у голосі. — Він посміхнувся, задоволений, що панна Мадсен не його співробітниця. — Поульсенова секретарка напевне терпіти не могла Елли Гансен. її ворожість була надто палка, вона явно ревнувала, хоч твердо заперечувала, що між Поульсеном і вбитою були близькі стосунки. Я натрапив там на одну милу дівчину, сусідку й приятельку Елли Гансен. Вона втекла від мене. Спробую зустрітися з нею ввечері. Тюге схвально кивнув головою.