У чиїх руках був ніж - Амдруп Ерік. Страница 23

Того дня він рано повернувся додому. Доріт страшенно здивувалася, коли побачила його.

— Ти вже прийшвв? Ну, то будеш снідати? — Його оихід не влаштовував її. — В мене сьогодні збирається оток. Лона, консультантка з соціальних питань, ти знаєш її розповість про дуже цікаве дослідження. Як одноманітна робота руйнує в людини психіку.

Він сподівався спокійно поснідати з нею, тому кинув якесь сердите зауваження щодо теми майбутньої лекції.

— у тебе цікава робота, Ельмо. Може, інколи її забагато. Але вона різноманітна й цікава. Не забувай про це. Подумай, що було б, якби ти стояв біля конвейєра.

Усе це так, але чому вона каже про це сьогодні! Він дістав з холодильника два бутерброди і пляшку пива. Приємно було так посидіти в кухні, навіть якщо він заважав.

Доріт сіла біля нього.

— Дзвонила Тове два дні тому, але ж не було коли поговорити про це. Вона перевтомилася в тій школі. Може, хай би зробила на рік перерву?

У ньому щось наче надірвалося. Була межа, до якої він міг терпіти. Він стукнув кулаком по столі. Пляшка перекинулась.

— Це чортзна-що! Вона ходить до гарної школи, ми найняли їй дорогу квартиру, та й кишенькових грошей у неї не бракує. Такого зухвальства я ще не чув! Чого вона хоче?

Доріт докірливо, повільно витерла стіл і забрала пляшку.

— Вибач, — сказав він.

Вона нічого не відповіла. Підійшла до шафки й дістала коробку з тістечками.

— Я сьогодні трохи не в гуморі,— додав він винувато.

— Та бачу, можеш мені цього не казати. — Доріт похитала головою, ще й цим показуючи, як він її розчарував.

— Але мені справді здається… Вона перебила його:

— Якщо тобі так важко зрозуміти її… ну то що ж, я скажу, що батько не хоче, щоб вона робила перерву.

Звичайно, вона домоглася того, що хотіла. Багато її приятельок домоглися цього, то хіба вона гірша?

Він не мав сили залишитись удома й зустрітися з приятельками Доріт, тому пішов блукати по околиці. Вкрадений вільний день. Можна було робити все, що йому хотілося. Роздивлятися навколо. Море, поля, надвечірнє сонце, в промінні якого блищали краплі на гілках дерев. Старий мурований міст. Бетон подекуди викришився. Дорога звузилася, дві машини на ній уже не могли б розминутися. Та вони тепер і не користувалися нею, воліли їздити гостинцем, а міст цей залишився як пам'ятка минулого. Колись селяни їздили цією дорогою на базар. Але залізничну колію використовували й далі. Він простежив за нею поглядом. Сюдою ходили поїзди не в далекі екзотичні країни, а тільки до містечка. Він виліз на широке поруччя. Таке широке, що можна було спокійно сидіти на ньому, вимахувати ногами й чекати на поїзд, наче зараз поїдеш ним. Поїзд було добре чути і видно в чистому повітрі. Ельмо нахилився вперед, упершись у поруччя підборами й тримаючись за нього руками, і простежив очима за поїздом. А що якби стрибнути поперед нього, поперед цю гуркітливу червону масу? Він заплющив очі. Та ось поїзд зник, залишилася тільки колія. Голова в нього паморочилася, він весь спітнів. Чого лише не спадає на думку, коли людина стомлена. Вертатися додому було ще рано. Можна було ще пройтися. Він швидко подався вузенькою стежкою через поле в напрямку гостинця, що вів до містечка.

Ельмо впізнав її здалека. Він не хотів ні з ким зустрічатися. Та куди дінешся? Елла зіскочила з велосипеда.

— Ельмо, що ти тут робиш?

Він щиросердо відповів, що вийшов погуляти.

— Та я бачу. Слухай, то правду кажуть, що ти вічно ходиш і думаєш про щось?

Він мовчки кивнув головою. Елла наморщила лоба.

— Ти дурний, Ельмо. Чому б тобі не сприймати все таким, як воно є? Нащо вічно журитися чимось?

Він здвигнув плечима. Мабуть, не годилося стояти отак на стежці й вислуховувати повчання медсестри. Але йому потеплішало на душі від того, що вона цікавиться ним. Це його приголомшило. Очі в нього защеміли. Він закліпав повіками й пошукав хусточку, та її не виявилося в кишені. Елла й далі дивилася на нього. Ласкаво дивилася.

— Я мешкаю тут поблизу. Ходи, вип'єш чогось. Справді, ходи! Тобі вкрай треба чогось випити. П'ятнадцятий номер у Липках. Я поїду попереду. А ти просто заходь. Двері будуть відчинені.

Звертаючи з дороги, вона помахала йому рукою і зникла між будинками. Він ще не був у цій частиш містечка. І взагалі мало його знав. До першого поверху будинку прилягав маленький садок. Якась літня жінка зацікавлено глянула на нього, кивнула головою, навіть вийшла на тротуар і простежила за ним поглядом, поки він підіймався сходами. Він зайшов до помешкання не подзвонивши. Мабуть, ця сама жінка бачила його й того дня… Він її не пам'ятав. Йому казали, що вона лежала в лікарні. Певне, одна з Ларсено-вих пацієнток.

— Скидай пальто. — Елла вийшла з кухні із пляшкою та чарками. Наливши їх по вінця, вона підморгнула йому: — Будьмо здорові.

У помешканні було затишно. Елла поставила на програвач платівку. Він відпружився, йому стало гарно. Елла сказала, іцо директор електростанції почуває себе добре й що цієї хвилини в лікарні немає тяжко хворих. Вона уважно слухала, коли він мимоволі почав розповідати про свої труднощі, навіть домашні. Елла була приємною слухачкою, вона вмостилася в нього біля ніг, узяла його руку з чаркою й долила ще. Він дедалі дужче жалів себе. Але тут, в Елли, він знайшов слова розради. Він пробув у неї допізна.

Так це почалося. Жодне з них не зраджувало їхніх стосунків на роботі. Принаймні так вважав Ельмо.

Але він не так уже й рідко скрадався до її маленького, затишного помешкання, завжди домовившись наперед. Вона визначала умови їхньої дружби. Ельмо визнавав, що вона має слушність і приймав ті умови. Але в нього серце стискалося з ревнощів до того її життя, в якому він не міг брати участі. А іншим разом, коли вдома йому велося краще, його мучило сумління. Елла завжди була до нього однакова. Співчувала йому й зігрівала душу, втішала його. Вони друзі, казала Елла. Сподівалася взаємності, дрібних послуг, які він тепер мав їй робити. Невеличка платня, за яку вона ретельно віддячувалась. Тоді стало відомо, що панна Мад-сен хоче йти на відпочинок. Спочатку Елла була рада і сповнена надії, певна, що стоїть поза конкуренцією. Вони з Ельмо багато говорили про те, що треба змінити, й тішилися майбутньою співпрацею. Жодне з них не звертало уваги на чутки, що ходили по лікарні. Але перед тим проклятим днем… Ліса вже пішла. Ельмо сидів у кабінеті, саме скінчивши розмови з родичами пацієнтів.

Елла ввійшла не постукавши й сіла на стілець бліда й ніби аж змарніла.

Вони хочуть обдурити мене, Ельмо. Я розмовляла з Карлом Йоганом… тобто з Могенсеном. Вони беруть іншу, — зроби щось, Ельмо!

Він був такий самий приголомшений, як і Елла. Почав запевняти її, що зробить усе можливе.

— Справді? — вона скептично глянула на нього.

Він кивнув головою, щиро обурений тим, що почув. Як так можна? Елла багато років була першою асистенткою і виконувала свою роботу добре.

— Я хочу одержати це місце, — сказала вона— Не тільки через гроші, хоч і гроші мені не завадять. Не так легко утримувати хлопця. Це ж просто несправедливо. Я змарнувала тут десять років свого життя і весь час сподівалася… Думала, що Карл Йоган… Він віддавна вже мій приятель, такий, як і ти. Навіщо ж тоді друзі, коли на них не можна покластися? Це відіб'ється на його політичній кар'єрі, якщо випливе на світ, хіба ні? Та й твоя дружина не зрадіє, коли довідається, що в нас було з тобою. Так, я кажу неприємні речі, правда ж, Ельмо? Але самими приємними речами не завжди обійдешся. Я так дивлюся на це: друзі повинні допомагати одні одним. Я б нічого не вимагала, якби ви відмовили мені тому, що я не маю відповідної кваліфікації. Але тут ідеться про захист своїх прав, і я захищатиму їх. Ти мені повинен допомогти, Ельмо! Подзвони зараз-таки, як тільки я піду, Карлові Йогану.

Він ще довго сидів після того, як за нею зачинилися двері. Йому було гидко від думки, що треба втручатися в цю справу, але водночас його брала лють, що Могенсен посідав у її житті таке саме місце, як він. Тут, на самоті, він чітко уявляв собі їхні зустрічі. Він був не вельми красномовний, коли нарешті присилував себе подзвонити до Могенсена. Але той вислухав його не перебиваючи й відповів на диво покірним голосом.