Трава нічого не ховає - Нюквист Герд. Страница 12

— Прабабуся Лунде була дуже стара… Зовні вона скидалася на циганку… Я її ледь-ледь пам'ятаю, але вона була схожа на циганку. Смаглява, худа й маленька, а очі — зовсім чорні… Мабуть, вона вже впадала в дитинство… бо казала такі дивні речі… Я все вже забула. Одне тільки добре пам'ятаю. Вона казала: «В цьому будинку нікому не доведеться бідувати… я їх добре сховала… сховала на горищі…»

Я більше не міг витримати.

— Що прабабуся сховала на горищі, Вікторіє?

— Я не знаю. Ніхто не знає. Може, вона просто вигадувала. Батько розповідав, що в неї було щось від акторки… Він казав, що це є у всіх жінок у нашому роду… Але батько, по-моєму, вірить у те, що казала прабабуся. Всі вірять у це…

То он чому вони мешкають у цьому великому химерному будинку. Не нарікають на нього. Всі вірять у слова прабабусі Лунде. Вірять, що настане такий день, коли нікому з них не доведеться бідувати. Що колись вони дуже розбагатіють. Чисто як діти, подумав я.

— Ти згадувала про якісь примари, Вікторіє. То це прабабуся Лунде ходить по горищі?

— О ні. Невже ти ніколи нічого не чув, Мартіне? Адже твоя кімната поряд зі сходами на горище! Ще колись почуєш уночі. Хтось там ходить по горищі.

Правда чи ні те, що сказала Вікторія?

Але ж я прожив тут уже два місяці і вночі нічого не чув, просто спав мов убитий.

Вікторія поклала цьому край. Я почав погано спати.

Поклала край не тільки моєму нічному спокоєві, а якимось дивом порушила бездіяльну гармонію, в якій я жив. Я почав здогадуватися, що та бездіяльна гармонія притупила мою пильність. Якщо пса-охоронця годують надто добре, він гладшає і ледачіє, цілими днями вилежується під дубом на подвір'ї.

Але Вікторія поклала цьому край.

Я почав прокидатися від найменшого звуку. Здебільшого від стуку гілляки кошлатої ялини за моїм вікном. Я вирішив попросити полковника Лунде, щоб він дозволив мені відпиляти її.

Мені почали снитися страхіття.

У домі панував мир і спокій, дні спливали один за одним майже непомітно, всі тихо робили своє діло, ніде нічого не ставалося. Це почало нервувати мене — цей цілковитий спокій, цілковита гармонія в будинку, де жив убивця. Що казав Крістіан про душу вбивці?

І серед того спокою мене дедалі дужче охоплювала тривога. Я вже почав замислюватись, чи не вживати мені на ніч якогось снодійного. Але я не міг собі цього дозволити. Я ж був пес-охоронець. А пес-охоронець не повинен спати спокійно. І я не спав спокійно. Я прокидався, і мені снилися страхіття.

Якось мені приснилося, що по горищі хтось ходить.

Тут враз я почув м'який стукіт гілляки об стіну за моїм незатуленим вікном і збагнув, що не сплю.

Я глянув на свій годинник зі світляним циферблатом. Була майже третя година ночі. Я не ввімкнув світла, а тихенько лежав і слухав.

Помилки не могло бути.

Хтось ходив по горищі похмурого будинку полковника Лунде на схилі Голменколена.

Карл Юрген сидів на старовинному стільці в моїй кімнаті. Він умостився на нього охляп, спершись підборіддям на руки, покладені на спинку стільця. Видно, обмірковував Щось важливе. Так завжди сидів шериф в одному з вестернів. Мабуть, шериф у вестерні завжди обмірковував щось важливе.

Мені це не подобалося. Карл Юрген завжди був взірцем коректності, сидів на стільці рівно й так, щоб бачити всіх присутніх. А коли він сідав на нього охляп, то це означало, що в нього були якісь важливі міркування, і він прийшов не для того, щоб повідомити про них зі службового обов'язку, а Щоб обговорити їх зі своїми помічниками.

Крістіан сидів у своєму улюбленому плюшевому кріслі. Він не здавався таким неуважним, як протягом цих двох місяців.

Я вмостився на краю ліжка, тримаючись рукою за мідяну кулю на спинці.

— Отже, ти прокинувся під того, що почув ходу, — мовив Карл Юрген. — І нічого не зробив, тобто не піднявся на горище поглянути, хто там ходить. Навіть не вийшов у коридор і не побачив, хто злазив з горища?

— Ні, — відповів я.

— В тебе була якась підстава лишитися в ліжку й удавати, ніби ти нічого не чуєш?

— Була, — відповів я.

— Яка?

Довелося викласти Карлові Юргену свої міркування, які я сам іще не продумав до кінця.

— Я ж казав тобі, що мені розповіла Вікторія. Що на горищі щось сховано й що там ходять примари, як вона їх назвала.

— Не думаю, щоб Вікторія вірила в примари, — озвався Крістіан.

Це були його перші слова, відколи він прийшов, не рахуючи вступних фраз про вітер і негоду. Я обернувся до нього.

— Що ти цим хочеш сказати?

— По-моєму, Вікторія знає, що по горищі ходить жива-живісінька істота. Вона лише два місяці не давала про себе чути, поки Мартін не став тут своєю людиною.

Карл Юрген глянув на нього. Тоді перевів погляд на мене.

— Ти не відповів на моє запитання, Мартіне. То чого ж ти не встав? Ти ж тут за пса-охоронця, правда? І мав би підвестися й вийти в коридор… Що то стукає об стіну?

Ми мовчки прислухалися. Я не спустив завіси на вікні. Я її ніколи не спускав.

— Це гілляка кошлатої ялини, що росте в мене під вікном, — пояснив я. — Я вже звик до цього стукоту, хоч він мені не подобається. Від цієї ночі.

— Тому, що по горищі хтось ходив?

— Так. Ти питаєш, чому я нічого не зробив, коли почув кроки. Я лежав тихо, вдавав, що нічого не чую, і навіть нікому нічого не сказав. Я принишк навмисне. Коли Вікторія сказала правду, то по горищі завжди хтось ходить, а я дуже хотів би з'ясувати, що це означає. А я б усе зіпсував, якби після першого ж випадку вискочив у коридор у піжамі і з ліхтариком у руці.

— Цілком слушно, — сказав Крістіан.

Я був вражений — не так часто мій елегантний, самовпевнений брат визнавав мою слушність. Але й Карл Юрген був здивований, я бачив по ньому.

— Якщо дозволиш, я запропонував би тобі й далі нічим не виявляти, що ти помітив щось, — сказав Крістіан. — У тебе чуйний сон?

— Раніше не був чуйний, — відповів я. — Досі я спав як убитий. А тепер, навпаки, я прокидаюся від найменшого звуку…

— Ну й чудово. Ти помітив, що в кожної людини своя хода?

— Ну певне. Я ж не сліпий.

— Це можна визначити й на слух, Мартіне. Ти повинен навчитися розрізняти їхню ходу. Бо навряд чи по горищі ходить уночі одна й та сама людина. Коли Вікторія сказала правду, — а я думаю, що вона не збрехала, — то там ходить уся родина. Але кожне окремо від інших. Мабуть, кожне найдужче боїться, щоб інші не довідалися, що він чи вона ходить туди. Але, думаю, однаково всі вони знають про це. І надзвичайно тактовно прикидаються, що нічого не знають. І водночас усі чекають своєї черги піти на горище. Вони вдень і вночі стежать одне за одним, кожне чекає нагоди побувати на горищі самому. І коли хтось один там є, то, думаю, інші мовчать, не говорять про це, прикидаються, що нічого не знають. Нічогенька родина!

Звичайно розплутував нитки справи й ділився з нами своїми висновками Карл Юрген. А тепер було видно, що цю роль перебрав на себе мій брат. І так само було видно, що Карл Юрген нічого не мав против цього.

— Я приглядався до нічних сестер у лікарні… ні, зовсім не з тією метою, що ти думаєш, Мартіне. Принаймні цього разу. У них зовсім різна хода. Чимале значення тут має вага людини. Люсі велика жінка, і хоч би як скрадалась, а ступатиме багато важче за панну Лунде й за Вікторію. А полковник, навпаки, хоч і чоловік, але має добру військову школу й може ходити практично майже нечутно.

— Але ж Вікторія сама розповіла мені це, — мовив я. — Вона… адже це вона… невже ти думаєш, що Вікторія також…

— Я нічого не думаю, — мовив Крістіан. Він навіть перебрав у Карла Юргена манеру говорити. — Отже, нічим не виявляй, що ти помітив щось, тільки дослухайся до ходи. І, думаю, ти сам переконаєшся, що по горищі ходять усі.

— Чого ходять? — запитав я. Крістіан усміхнувся.

— Найзвичайніше в світі запитання: «Чого ходять?» І найважливіше. А може виявитися, що й найпростіше. Принаймні на нього найлегше відповісти. Всі ходять по горищі й шукають того, що сховала прабабуся Лунде.