Трава нічого не ховає - Нюквист Герд. Страница 31

Я збагнув, що знайшов потрібну мені людину.

— Ви знайомі з найстарішими будинками на схилі Голменколена? — запитав я.

Він блиснув очима за скельцями окулярів.

— Ще б пак! Вони страшенно цікаві. Побудовані на зламі сторіч. Поєднання норвезького романтизму зі швейцарським стилем.

Він обернувся й наосліп узяв з полиці якусь брошуру.

— Я можу позичити вам число журналу «Санкт-Галвард». Тут якраз надрукована стаття про ці будинки.

Мені довелося відкрити свої карти.

— Я шукаю на такому горищі одну річ, — мовив я. — І не перший. її шукають уже два покоління.

— Що саме?

— Не знаю.

— А на горищі повно скринь, пак старого одягу, потрісканого посуду, манекенів?

— Так. Архітектор зітхнув.

— Хотів би я побачити те горище, — мовив він.

— Воно саме таке, як ви змалювали, — сказав я. — Але ми… тобто я… ми не можемо знайти того, що шукаємо. А я поклав собі будь-що знайти його. Як я вже сказав, те горище вже шукане й перешукане. Отже, та річ, яку ми шукаємо, мабуть, відносно невелика.

— Яка саме?

— Не знаю.

— Десь така завбільшки, як залізна скринька або старосвітська дерев'яна скринька на шитво?

Він мав буйну уяву.

— Мабуть.

Архітектор випростався на стільці, взяв олівець і великий аркуш паперу.

— У тих старих будинках, що ви кажете, неймовірно цікаві горища…

Він сам не уявляв, наскільки його слова були правдиві.

— Тобто цікаво побудовані. Ось крокви… Архітектор почав накреслювати план горища так, щоб я зі свого боку бачив його у справжній перспективі, а він — перевернутим.

— А мостини йдуть отак. У той час їх клали широкі. Але дах біля крайніх мостин налягав так низько, що їх не можна було прибити. Тому ті мостини різали на клапті й заганяли їх туди, не прибиваючи.

Я затамував подих.

Архітектор глянув на свій рисунок.

— Якби я захотів сховати щось на такому горищі, то саме отут, між двома кроквами… бачите? Між цими скісними балками, в порожнині під котроюсь із неприбитих дощок. У ці кутки горища напевне напхано різного мотлоху і скринь. Повідсовуйте їх. Але ті дошки, мабуть, за довгі роки осіли й міцно лягли на ощепину. Отож візьміть із собою лапу.

— Що взяти?

Він здивовано глянув на мене, тоді всміхнувся.

— Ну правда… звичайно… Ви не знаєте нашої термінології. Я піду й запитаю хлопців, чи в кого нема лапи, щоб позичити вам.

Завідувач відділу вийшов. Подався шукати для мене у хлопців лапу. Я почав міняти свою думку про офіційні установи. А може, це був приємний виняток? Архітектори, видно, не такі віддані всіляким параграфам і правилам.

Завідувач відділу повернувся.

— Ось вам лапа, — сказав він.

Виявилося, що то важкий залізний стрижень десь із півметра завдовжки, з одного боку загострений, а з другого роздвоєний і ледь загнутий.

— Нею можна і вбити когось, — сказав він. — Але ми, архітектори, мирні люди. Ми нею відриваємо лиштви й дошки. Будь ласка. Потім повернете її нам. А ось рисунок і число журналу на той випадок, якби ви щось забули.

Його очі ласкаво всміхалися за скельцями окулярів.

— Щиро вам дякую, — мовив я. — Може, і я міг би вам чимось стати в пригоді?.. Я був би дуже радий…

На мить він задумався. І раптом із нього наче почали спадати роки: переді мною сидів вісімнадцятирічний хлопець.

— Як ви думаєте, на тому горищі не може бути старого клаксона?

— Вибачте… чого?

— Такого ріжка, що колись чіпляли збоку до машини, поряд із водієм. Я реставрую давні автомобілі. Саме тепер лагоджу «максвела» випуску тисяча дев'ятсот дванадцятого року.

— Якщо тільки такий ріжок знайдеться там, він буде ваш, — запевнив я його.

Я попоїв у себе вдома разом з Люсі. Вона приготувала обід. І я ще раз переконався, яка вона вправна куховарка.

— Ти смачно готуєш, Люсі. Але не треба було… стільки морочитись задля мене.

Вона всміхнулася, але очі в неї були смутні.

— Я тільки це й можу зробити для тебе, Мартіне. В подяку.

— В подяку за що?

— Не треба про це говорити. Покласти тобі ще?

— Дякую, поклади.

Якусь хвилю ми їли мовчки. Я не знав, про що говорити з Люсі. Те, що я мав їй сказати, не дуже годилося для розмови за обідом. А про що ж іще я міг говорити з нею? Про музику? Я не зважувався торкатися цієї теми.

Каву ми пили біля каміна. Була вже майже сьома година. _ Тобі треба сьогодні вернутися додому, Люсі. Люсі, не впусти знов чашки!

їй якось пощастило поставити чашку, але вона брязнула об блюдце. ..

— У мене не вистачить відваги, Мартіне. _ Треба. Ми ж повинні рушити з місця.

— До чого рушити?

— Ти сама знаєш, до чого.

Люсі знов ковтнула кави. Рука в неї тремтіла.

— Я боюся.

Я сам боявся, але не міг їй цього сказати. Я сидів і дивився в камін — там так мирно горіли березові поліна, і скрізь навколо панував мир. Удаваний мир.

— Дивно, Люсі. Але з цього все й почалося. Коли ти сказала, що боїшся.

— А як мій чоловік?

— Він дуже стурбований, що тебе немає. Думаю, він зрадіє, як ти повернешся додому.

— Він тобі подобається?

— Так. Спершу не подобався, а тепер подобається. А тобі? Можеш не відповідати, як не хочеш.

— А як ти думаєш, чого я вийшла за нього заміж? Я вже склав свою думку про те, чого вона вийшла за нього заміж. Та висловити її було нелегко. Я промовчав.

— Нам треба йти, Люсі. Збирай свої речі. Вона всміхнулася.

— Нема чого збирати. У мене з собою лише зміна білизни, але вона висить у ванній і напевне ще не висохла. Я розраховувала, що користуватимусь твоїми піжамами. Та ще зубна щітка. Мені бракуватиме твоєї піжами, Мартіне. Бракуватиме всього цього… тут так спокійно… Я люблю спокій і тишу…

Посуд ми мили разом.

— Я на хвилину загляну на горище, Люсі. Може, тим часом ти знімеш постільну білизну?

Я піднявся на горище, де мав комірчину. Там я вибрав найменший мішок зі свого спорядження для човна й поклав У нього два сигнальні ліхтарі. Готуючи все це, я думав про Люсі, що збирала з мого ліжка білизну.

Я спустився вниз і зайшов до спальні.

Там усе вже було прибране. Знята білизна лежала рівно складена на стільці.

— Нехай там і лежить, — сказав я. — Від неї гарно пахне. Як називаються твої парфуми?

— «Je rev і ens», — сказала вона.

— «Je reviens». «Я повернуся».

Так, тепер я швидко повернуся до свого помешкання, повернуся й відчую запах «Je reviens». Що я вже знатиму на той час, як повернуся? Я не хотів про це думати тепер.

Люсі сиділа в машині поруч зі мною, і ми їхали в напрямку Голменколена. Я й далі не знав, про що говорити з нею.

— Уже… вже починається весна… — сказав я.

— Так. Як, по-твоєму, вони мене зустрінуть?

— Не знаю, Люсі, скоро побачимо. Вона глянула на годинник.

— Дев'ята. Мій чоловік розкладає пасьянс, Марта вишиває, а Вікторія читає книжку. Вони знають, що я приїду, Мартіне?

— Ні. Карл Юрген просто звелів мені привезти тебе додому.

— Він ще щось призначив на цей вечір?

— Не знаю.

Люсі дістала сигарету й закурила. Нам видно було три башти на аеродромі. Саме сідав літак, він плив над червоними миготливими сигналами на баштах і моргав своїми двома сигналами — зеленим із правого борту й червоним із лівого.

— Карл Юрген працює за методом шоку, — мовила вона.

Я обернувся до неї.

— Обережно, Мартіне!.. Я вирівняв машину.

— За методом шоку?

— Що, може, неправда?

— Правда.

— Хоче бачити, яка буде реакція?

— Так.

Я спробував обміркувати ситуацію. Люсі розуміє, що Карл Юрген користується методом шоку. Це означає, що вона до нього приготована. Хоч, як добре зважити, все залежить від того, чим він думає викликати той шок.

Я залишив машину на подвір'ї і відімкнув вхідні двері. В будинку панувала цілковита тиша. У вестибюлі сидів Ев'єн. Отже, заступила нічна зміна. Побачивши нас, Ев'єн навіть оком не змигнув, тільки незворушно повідомив: