Трава нічого не ховає - Нюквист Герд. Страница 35

У мене ще дужче закалатало серце.

Ось зараз, цієї миті, я довідаюся, хто той Ікс.

Я взявся за дужку дверей і натиснув її вниз.

Двері були замкнені.

Я засвітив і глянув на них. Де ключ? Він завжди стирчав у замку з внутрішнього боку дверей.

Проте ключа не було.

Здається, в мене почалась істерика

Я відійшов від дверей метрів на два, розігнався й щосили штовхнув їх плечем. Вони не подалися.

Я затарабанив у них обома кулаками й почув якийсь дикий крик:

— Відчиніть!… Відчиніть!.. То був мій власний голос. Двері відчинились, і я просто-таки впав в обійми сержанта Ев'єна.

Що був сказав Карл Юрген? Ага, сказав, що сержанті Ев'єн і Вік такі напівмертві, як два чистокровні скакуни перед сигналом старту. Він мав слушність.

— Ключ від вашої кімнати був зовні в дверях, доценте Бакке. Ви мало не розвалили будинку. Так тарабанили, що, мабуть, переполохали всіх сусідів…

Мало не розвалив будинку? Я був такий лютий, що аж тіпався. Сержант Ев'єн тримав у руках ключа Я вихопив його. Ми стояли один проти одного — сержант Ев'єн, як завжди, незворушно спокійний, і я, буквально оскаженілий.

Відчинилися четверо дверей. З'явилися четверо членів родини Лунде, кожне на своєму порозі. Мабуть, вигляд у мене був страшний.

Полковник Лунде був у темно-синій піжамі, панна Лунде у бляклому купальному халаті, який вона притримувала біля шиї, Вікторія в білій цупкій нічній сорочці з довгими рукавами, а Люсі в якомусь надто прозорому нейлоновому вбранні, отороченому білим мереживом.

Усі четверо витріщили на мене очі.

— Що діється? — запитав полковник Лунде.

— Що діється? — закричав я. — Ви мене питаєте? Це я повинен питати вас! Хто з вас щойно був на горищі?.. І хто замкнув мої двері з коридора?

Я чув, що мій голос зривається на фальцет.

— Вам, мабуть, приснилося, доценте Бакке, — сказав полковник Лунде.

— Приснилося?.. — крикнув я. — Приснилося, коли я сидів на стільці й навіть ока не склепив?

— Краще б ви лежали в ліжку, — мовила панна Лунде.

— Хто з вас там був?

Усі мовчали. Я й знав, що ніхто з них на моє запитання не відповість.

— Сержанте Ев'єне! — гримнув я. — На добраніч!

— На добраніч, — відповів він.

Я повернувся, зайшов до кімнати і так хряснув дверима, що аж будинок здригнувся.

Ключа я сховав у кишеню піжами. В мене було таке почуття, наче я поставив новий норвезький рекорд з бігу на двісті метрів.

Але я не був стомлений. Мені кортіло потрощити всі меблі в цій жалюгідній кімнаті й викинути уламки у вікно. Я знав, що можу таке зробити.

Треба було взяти себе в руки.

Я сів на край ліжка й закурив. Сірника я кинув на підлогу.

Хто мене замкнув і навіщо?

Відповідь вразила мене, мов блискавка. Хтось один, єдиний з усіх, ні на мить не повірив, що в мене болить горло. І той хтось наперед витяг із моїх дверей ключа й або взяв його з собою, або просто встромив із зовнішнього боку дверей, перше ніж усі вони поїхали з Крістіаном.

Бо той хтось зрозумів мою хитрість, збагнув, що я хочу зробити. Збагнув, що я вирішив перевернути догори дном горище полковника Лунде. Той хтось розраховував — і розраховував правильно, — що я, маючи перед собою півночі, таки переверну його.

Так воно й було, не інакше.

Бо людині, в якої вистачило хитрощів і ницості вдарити важкою викруткою по лобі панну Лунде, добратися до гілляки й сховати там її торбу на шитво і вистрілити в спину моєму братові Крістіану, людині, яка знала, що мене запрошено сюди на роль пса-охоронця, тій людині вистачило й глузду відгадати мій намір.

Одна й та сама людина. Вбивця.

Я взяв один сигнальний ліхтар і подався на горище. Я тупав, як слон, мені було чхати, що хтось чув мою ходу.

Я перейшов горище, засвітив ліхтар і спрямував світло на скриню, що стояла ледь боком.

Залізна скринька була там, де я її поставив. Я відчинив її. Вона була порожня.

Недокурок першої сигарети я розчавив ногою на підлозі своєї кімнати. Я відчував особливе задоволення від того, що можу випалити бодай маленьку пляму на підлозі цього проклятого будинку, заселеного примарами.

Мені треба було поміркувати. Я сів і закурив нову сигарету.

І вдруге за якихось десять хвилин мене, мов блискавка приголомшила раптова думка

Думка про те, що якийсь Ікс знає, хто перешукав ціле горище і знайшов залізну скриньку. Знає, що я бачив сховане в ній, що я, можливо, знайшов не одну річ, а більше решту забрав.

У мене мороз пішов по спині. Я відчув, що чуб у мене став сторч.

Я скинув халат. Вікна я не відчинив. Двері замкнув на ключ. Тоді ліг спати.

Уперше в житті я ліг спати з зачиненим вікном і замкненими дверима.

Бо аж тепер я зрозумів, що наді мною нависла страшна небезпека.

Я не знав, що мені робити. Я згадав того солдата, що колись сказав: «Краще бути п'ять хвилин боягузом, ніж довіку мертвим».

До самого досвітку я не склепив ока. Може, часом починав дрімати, але відразу прокидався від найменшого звуку.

Кажуть, що в матерів і шкіперів особливий сон. Матері можуть спати як убиті під час найбільшої громовиці, але відразу прокидаються, тільки-но заплаче їхня дитина. Шкіпер здатен спати в найлютішу бурю, а досить зсунутися з місця якійсь скриньці як у нього сон мов рукою знімає.

Цілу ніч мені здавалося, що плачуть діти і зсуваються скриньки з вантажем. Бідолашні матері і шкіпери.

Голячись уранці, я побачив, що обличчя в мене сіро-зелене. Що ж, я був хворий, отже, нічого дивного, що мав кепський вигляд.

Я ніяк не міг зробити вибору: чи мені бути боягузом, чи стати довіку мертвим?

Принаймні я можу поснідати з родиною Лунде, а тоді вже на чомусь зупинюся.

Вони теж були наче з хреста зняті.

Та воно й не дивно. Вони не звикли так проводити вечір, як учора.

А взагалі вони поводились так, як завжди. Тільки не могли стриматись, щоб не поділитися своїми вчорашніми враженнями. Я не міг зосередитись на їхніх розповідях. Ніхто з них жодним словом не згадав про те, що я вибіг У коридор і кричав і що котресь із них замкнуло мене в кімнаті.

А може, вони у змові і діють разом?

Але ж проти кого?

Певна річ, вони діють разом, щоб зберегти честь родини Лунде. А однаково, мабуть, смертельно нажахані, адже серед них є одна жертва і один убивця. Проте відданість родині бере гору над усіма страхами. Родина Лунде, жоден її член — не боягузи.

І раптом я подумав: а чим я гірший за цих Лунде? Якщо вони витримують, знаючи, що серед них є вбивця, то і я витримаю. А крім того, коли я тепер здамся, то ніколи не довідаюся, що ж усе-таки сталось.

І я вирішив залишитись. Я сподівався, що мені не доведеться стати мертвим довіку. Я взяв на себе завдання і повинен виконати його. Але мені не соромно признатися, що я боявся. Дуже боявся.

Ми з Вікторією пішли готуватися до екзамену.

Полковник Лунде подався до міста. Цікаво, чи щось колись могло б перешкодити йому з'явитися на службу з військовою точністю? Хіба вбивство. Та й то якби вбили його самого.

Люсі пішла погуляти, а панна Лунде зникла в кухні. Ми з Вікторією лишилися самі.

Але я сів так, щоб весь час можна було накидати оком на двері й щоб за плечима в мене не було вікна.

— Ти сьогодні неуважний, Мартіне. Я стрепенувся.

— Неуважний?.. Я… просто думав про те, як ви вчора розважилися…

— Ми ж тобі розповідали під час сніданку.

— Ви говорили всі разом, і я нічого не втямив, — відповів я.

— Так, це правда.

Вікторія глянула у вікно, і в її ясних, мов зірки, очах з'явився замріяний вираз. Отже, Крістіан не марнував часу. Я чекав, бо знав, що зараз буде.

— Твій брат… він… просто чудовий. Ти не уявляєш собі, як він танцює.

— Не уявляю. Але знаю, що він каже.