Трава нічого не ховає - Нюквист Герд. Страница 6

— Це ж, мабуть, теж можна зрозуміти, пане Лунде?

— Так.

— Чого ж вам страшно?

Він знов надпив із чарки маленький ковток. І глянув на мене. Він явно прикидав, наскільки може покластися на свого новобранця.

— Вікторія поставилася до моєї теперішньої дружини так вороже, що я послав її до школи в Англію. Вона дуже здібна дівчина. Але вона не хотіла вчитися. Зовсім не хотіла. Склала тільки екзамен за реальну школу, але цього замало. Принаймні в наші дні. В мене є до вас прохання, доценте Бакке. Чи не могли б ви оселитися в нас і вчити Вікторію… щоб вона змогла скласти екзамен за гімназію?

За гімназію? Що ж, думка непогана. Вікторії це не завадило б. Навпаки. А проте я дуже добре розумів, що коли навіть полковник Лунде й не брехав мені, то був іще лише на далеких підступах до правди. До справжньої причини, що спонукала його зробити мені цю пропозицію.

— Я не беруся за таку роботу, — відповів я. — А крім того, тримати в домі доцента в ролі гувернера вийде надто дорого.

Я торгувався, як гендляр кіньми. Негарно, я розумів це. Але мені не подобався полковник Лунде. Я, звичайно, співчував йому, як поспівчував би кожному, якби побачив, що він втрачає під ногами ґрунт.

— Я платитиму скільки ви захочете. Я згоден платити великі гроші.

— Скільки? — запитав я.

Мушу визнати, що мені стало трохи соромно.

— П'ятсот крон на місяць, — відповів він. — Плюс харч і житло. Так… Бо дуже важливо, щоб ви жили тут.

П'ятсот крон. Я раптом уперше щиро пожалів полковника Лунде. Він був безмежно далекий від дійсності, цілком належав поколінню, яке вже відходило.

— Я буду з вами відвертий, доценте Бакке…

Я збагнув, що мене зразу підвищено в сержанти.

— Ви колись були причетні до вбивства. Правда? Знов у мені ворухнулося роздратування, як і ввечері, коли

Люсі питала про це саме. Я нічого не відповів йому. Він же сам знав, як усе було.

— Я буду з вами цілком відвертий, доценте Бакке. І сподіваюся, що все сказане тут залишиться між нами. Я більше не хочу мати справи з поліцією. Ви вчитимете Вікторію, це… це офіційна причина того, що ви оселитесь тут. А справжня ось яка: я прошу вас, щоб ви наглядали за нею. Я боюся за Вікторію.

Навряд чи полковник Лунде розумівся на людях.

А проте він кинув мені таку принаду, що я не міг не вхопити її. Принаду, від якої прокинулася моя непогамована цікавість. Мені треба було б народитися в добу рицарства, я б їздив на білому коні й оберігав панночок від невідомої небезпеки.

Але тут була не лише цікавість. Я на власні очі бачив минулого вечора панну Лунде і знав, що їй хотіли заподіяти. І мені подобалася Вікторія з чорною гривкою над тонким розумним личком — тендітна, негарно вбрана Вікторія, яка не любила свою мачуху Люсі і якій можна було наказати, щоб вона чемно присіла і йшла мити посуд.

Та була й ще одна причина, вагоміша, ніж моя проклятуща цікавість. Я раптом чомусь повірив, що полковник Лунде каже правду. А мені дуже не хотілося, щоб Вікторії загрожувала небезпека. Страх як не хотілося.

— Я згоден, — мовив я. — Однаково у школі мені належить піврічна відпустка. Я ще тільки мушу владнати одну справу і тоді буду до ваших послуг. Коли мені прийти?

Темні очі на сухому смаглявому обличчі дивилися просто на мене. Я намагався прочитати, що в них було написане. 1 не побачив нічого, крім полегкості.

— Приходьте ввечері, доценте Бакке. Мене підвищено в ад'ютанти.

Було не пізніше, як десята година ранку.

А сніг усе йшов. Уже скоро півдоби. І підлеглі Службі доріг, яким досі добре жилося, працювали, не покладаючи рук. Двірники чистили тротуари, дорожні робітники прокидали вулиці, острівці безпеки й переходи.

Я сидів у своїй кімнаті. На письмовому столі переді мною лежав телефонний довідник.

Мені треба було знайти каменяра. Того каменяра, що зробив напис на надгробку Вікторії Лунде.

Я розгорнув довідник на перелікові фахових послуг і знайшов заголовок: «Каменярі — шліфування і експорт каменю». В підзаголовку стояло: «Див. також: Надгробки». В кожному разі я почав з того, що треба. Люсі сказала, що дзвонив каменяр. А коли так, то його прізвище повинне бути в довіднику.

Я мав обмаль часу. Бо знав, що робитиме кримінальна поліція міста Осло. Вона робитиме те самісіньке, що й я, — шукатиме того каменяра. Але поліція діятиме систематично, а я не можу собі цього дозволити.

Я не знав, скільки людей у Карла Юргена Галла засяде за цю роботу, міг тільки приблизно уявити собі. Двоє або й троє. Я сподівався, що їх буде двоє. Вони розділять список у довіднику надвоє, рівно пополовині, і кожен почне опрацьовувати свою частину.

Я не сумнівався в ретельності кримінальної поліції міста Осло, а просто мав дитяче бажання випередити її. І знав, що коли перший знайду таємничого каменяра, то витягну з нього більше, ніж поліція. В того таємничого каменяра може бути не зовсім чисте сумління, тож навряд чи вийде краще, як хтось з'явиться й помахає в нього перед носом поліційним посвідченням. Я мав більше шансів — аби тільки швидко знайти його.

Я взяв кулькову ручку й вирішив працювати за методом вилучення. Найперше почав викреслювати одну за одною великі фірми. Той, кого я шукав, навряд чи працював у великій фірмі. Я викреслив «Акціонерне товариство видобутку мармуру і сланцю», тоді «Ательє кам'яних скульптур при Спілці норвезьких скульпторів». Бідолашні телефоністки, як вони язика не звихнуть, вимовляючи таке.

Поліцаї працюватимуть методично, мабуть, один почне з першої літери алфавіту. З тієї самої фірми «Акціонерне товариство видобутку мармуру й сланцю», Акерсгатен, 20, а другий, певне, — з «Мармурових і гранітових надгробків», Єрнбанетомта, Грефсен.

Я вибрав три прізвища з адресами, які здалися мені ймовірними. Тобто ймовірними з мого погляду. Я взяв другу кулькову ручку і всі три прізвища підкреслив червоною рискою. Тоді спустився вниз із телефонним довідником, сів У Машину, а довідник розгорнув і поклав на сидіння біля себе.

Треба було б замінити покриття коліс на зимове. Була вже майже середина січня, а я все ще їздив на літньому. Досі ще не було нагальної потреби, а тепер, у такий сніг, з'явилася. Але сьогодні я не мав часу.

З першими двома адресами мені не пощастило. Я питав їх обох те саме, вдаючись до способу, відомого з гри в покер, — прикинувся, ніби мені відомо те, чого я насправді не знав. Два перші каменярі подивились на мене, як на божевільного. Я не мав часу щось пояснювати їм, хай вірять, що я справді збожеволів.

Я глянув на третє і останнє прізвище в моєму списку. Т. Серенсен, каменяр, Серкедалсваєн. Якщо й це не він, доведеться знов вивчати телефонний довідник. Мене вже опанував відчай.

Т. Серенсен мав невеличку майстерню поблизу Майорстюен, затиснену між авторемонтною майстернею, крамницею садівництва і бензоколонкою. На тісному подвір'ї перед майстернею стояли взірці надгробків. Я раптом подумав, що останнім часом починаю звикати до прогулянок між надгробками. Не сказав би, щоб це мені подобалося.

Я постукав у двері й зайшов.

Майстерня була тісна й темна. Світло єдиної лампи було спрямоване на камінь, над яким працював майстер.

— Слухаю вас, — мовив він, підвівши очі.

Він був зовсім молодий, з короткозорими очима та з товстими скельцями окулярів. На молодому обличчі проступала глибока втома. Видної не легко було конкурувати з «Ательє кам'яних скульптур при Спілці норвезьких скульпторів».

Я втретє протягом півгодини запитав те саме, вдаючись до способу, відомого з гри в покер:

— Скільки ви отримали за напис на надгробку Вікторії Лунде на цвинтарі Вестре?

Я знайшов того каменяра, якого шукав.

Він став ще блідіший, ніж був, скинув окуляри й провів кісточками пальців по очах. Тоді надяг окуляри і глянув на мене з невдаваним страхом.

— Я не зробив нічого поганого…

— Ні, — відповів я. — Я й не кажу, що ви зробили погане. Я лише питаю, скільки ви отримали за роботу.