Вбивство на 31-му поверсі - Вале Пер. Страница 16

Минув уже п'ятий день, і минув марно-марнісшько.

— То був не він, — сказав комісар Єнсен.

— Не розумію. Як не він? Адже він сам признався?

— Він усе вигадав.

— І сам розповів про це?

— Так, потім.

— Отже, ви стверджуєте, що той чоловік узяв на себе злочин, якого не зробив? Ви певні цього?

— Так.

— Ви з'ясували, навіщо він так повівся?

— Ні.

— Вам не здається, що це слід з'ясувати?

— Немає потреби.

— Може, воно й краще, — сказав начальник поліції ніби сам до себе.— Єнсене!

— Слухаю.

— Ваше становище тепер кепське. Наскільки мені відомо, завдання знайти злочинця не скасоване. А лишилося тільки дві доби. Ви впораєтеся за цей час?

— Не знаю.

— Якщо вам не пощастить розплутати цю справу до понеділка, я не ручуся за наслідки. Я сам їх не можу уявити. Варто мені вам про це нагадувати?

— Ні.

— Ваша невдача може зашкодити й мені.

— Розумію.

— Коли вже справа обернулася в такий несподіваний бік, то надалі, звичайно, треба ще суворіше дотримуватися таємниці, ніж досі.

— Розумію.

— Я покладаюся на вас. Ну, хай вам щастить. Начальник поліції зателефонував майже в той самий час,

що й минулого ранку, але цього разу комісар Єнсен уже був одягнений. Уночі він спав не більше як дві години, проте почував себе бадьоро й навіть відпочив. Тільки вода з медом не заспокоїла його тупого голоду, під грудьми млоїло дедалі дужче.

— Треба перейти на варену їжу. Завтра або щонайпізніше післязавтра.

Ці слова Єнсен сказав сам до себе, вже спускаючися сходами. Хоч узагалі він не мав такої звички — розмовляти з самим собою.

Невеличкий дощ розтопив сніг, а стовпчик ртуті піднявся на кілька градусів вище від нуля. Хмари розійшлися, і сонце світило холодним білим світлом.

На шістнадцятій дільниці ще не впоралися зі своїми вранішніми справами. Біля дверей до підвалу стояв сірий блискучий автобус, що розвозив п'яниць, затриманих утретє, до лікарні й на примусову роботу, а в самому підвалі поліцаї виганяли з камер сонних арештантів. Поліцаї були бліді, аж сірі, стомлені після важкої ночі. Перед дверима довгою мовчазною чергою стояли ті, кого відпускали додому, — вони мали пройти перевірку й отримати на дорогу укол.

Єнсен спинився коло лікаревого столика.

— Як минула ніч? — запитав він.

— Нормально. Тобто трохи гірше, ніж учорашня. Єнсен кивнув.

— Знову смертельний випадок. Одна жінка.

— Ага.

— Вона крикнула з камери, що коли й пила, то тільки для того, щоб піти з життя, а поліція їй перешкодила. Я прийшов запізно.

— Що ж вона зробила?

— Торохнулась головою об стіну й розбила собі череп. Таке нелегко зробити, але ж бачите — зробила.

Лікар підвів очі на Єнсена. Повіки в нього почервоніли й підпухли. Єнсен відчув горілчаний дух. Навряд чи він лишився від арештанта, якому лікар щойно дав укол.

— На це треба сили й міцної волі,— повів далі лікар. — Та й покриття зі стіни треба було здерти.

Майже всі звільнені стояли, заклавши руки в кишені і байдуже похнюпивши голови. На їхніх обличчях не було вже ні страху, ні відчаю, сама тільки порожнеча.

Єнсен вернувся до свого кабінету, дістав із шухляди картку й зробив дві нотатки: «Поліпшити покриття на стінах. Замінити лікаря».

У кімнаті він уже не мав ніяких справ і відразу пішов.

Було двадцять хвилин на дев'яту.

До околиці від центру треба було їхати кілька миль у південному напрямку, і належала вона до тієї категорії, що їх експерти міністерства комунального господарства називають звичайно «районами самознесення».

її забудовано в пору житлової кризи: навколо автобусної зупинки й так званого ділового центру симетрично розставлено тридцять висотних будинків. Тепер автобусний маршрут скасували, і майже всі крамниці позачинялися. Просторий брукований майдан обернувся на кладовище машин, а будинки були заселені хіба що на двадцять відсотків.

Єнсен насилу знайшов потрібну адресу, спинив машину й вийшов із неї. Будинок мав п'ятнадцять поверхів, тиньк місцями обсипався, місцями почорнів від вологи. Бруківка перед входом була всіяна скалками з розбитих шибок, а дерева й кущі підступали вже до самого бетонованого підмурка. Видно було, що незабаром їхнє коріння порозлупує бруківку.

Ліфт не працював, і Єнсенові довелося пішки підійматись на дев'ятий поверх. Сходи були холодні, неприбрані й погано освітлені. Подекуди двері стояли відчинені так, як їх лишили колишні мешканці, і крізь них видно було засмічені, зі шпарами на стелі й на стінах кімнати, де гуляв протяг. Із тих помешкань, яких господарі ще не кинули, тхнуло кухонним чадом і долинали гучні голоси з телевізорів — саме передавали ранкову програму. Мабуть, стіни й перекриття не мали ніякої звукоізоляції.

Після шостого поверху Єнсен уже засапався, а коли дійшов до дев'ятого, груди йому здавило й закололо в правому боці. Минуло кілька хвилин, поки він віддихався. Потім дістав свій службовий знак і постукав у двері.

Господар відчинив зразу й здивувався:

— Поліція? Я вже кілька років цілком тверезий.

— Я Єнсен, комісар шістнадцятої дільниці. Веду слідство в справі, що стосується вашої колишньої посади й місця роботи.

— І що?

— Маю до вас кілька запитань.

Чоловік здвигнув плечима. Він був худорлявий, охайно вбраний, з погаслим поглядом.

— Заходьте, — сказав чоловік.

Помешкання було стандартне, і меблі також. На стіні висіла полиця з десятком книг, а на столі лежали хліб, масло, сир та газета і стояла чашка з кавою.

— Прошу, сідайте.

Єнсен озирнувся довкола. Помешкання дуже нагадувало його власне. Він сів і вийняв ручку й нотатника.

— Коли ви пішли з роботи?

— Торік у грудні, якраз перед різдвом.

— За власним бажанням?

— Так.

— Ви довго працювали в концерні?

— Так.

— Чого ви пішли?

Чоловік надпив кави, тоді глянув на стелю.

— То довга історія. Навряд чи вона вас зацікавить.

— Чого ви пішли?

— Ну гаразд. Я не маю секретів, але важкувато буде пояснити що й до чого.

— Спробуйте.

— Насамперед те, що я пішов за власним бажанням, — не зовсім правда.

— Поясніть.

— Навіть якби я пояснював кілька днів, то ви, мабуть, однаково не зрозуміли б. Тож я можу тільки поверхово викласти перебіг подій.

Він помовчав.

— Але спершу я хотів би довідатись, навіщо це вам. Мене в чомусь підозрюють?

— Так.

— Ви, звичайно, не скажете, в чому?

— Ні.

Господар підвівся й підійшов до вікна.

— Я перебрався сюди, як цю околицю тільки почали заселяти. Не так і давно. А невдовзі після того я перейшов працювати в концерн, можна сказати, мене туди привів нещасливий випадок.

— Нещасливий випадок?

— Доти я працював у іншому журналі, ви його, мабуть, не пам'ятаєте. Його видавали соціалістична партія і об'єднання профспілок, і то був останній великий журнал у країні, Що не залежав від концерну. Він мав свої амбіції, зокрема З2" культурні, хоч уже тоді становище на цьому фронті почало гіршати.

— Культурні амбіції?

— Авжеж, журнал захищав справжнє мистецтво й поезію, друкував літературні твори тощо. Я не фахівець у тих речах, сам я репортер і мав справу з політичними та соціальними проблемами.

— Ви були соціалістом?

— Я був радикалом. Чи, краще сказати, належав до крайнього лівого крила соціалістів, але сам про те не здогадувався.

— Ну?

— Справи наші йшли не найкраще. Журнал майже не давав прибутку, але й збитків не мав. У нього було чимале коло читачів, що вірили йому. І взагалі він був єдиною противагою журналам концерну, боровся з ними, чинив опір концернові й видавництву не тільки на своїх сторінках, а вже самим своїм існуванням.