Вбивство на 31-му поверсі - Вале Пер. Страница 23

За п'ять хвилин до дванадцятої кельнер боязко глянув на відвідувача й почав замикати. Єнсен пішов до машини і знову викликав чергового шістнадцятої дільниці. Поліцаї, що ходили на обшук, саме повернулися.

— Так, — сказав начальник патруля, — ми його знайшли.

— Цілого?

— Так, тобто є обидва аркуші. Тільки між ними лежало розтоптане кружальце ковбаси.

Єнсен мовчав.

— Ми згаяли чимало часу, — повів даті начальник патруля, — але й завдання було нелегке. Там стільки того паперу, тисячі аркушів.

— Простежте, щоб господаря помешкання завтра звільнили звичайним способом.

— Розумію.

— Ще одне.

— Слухаю, комісаре.

— Кілька років тому комендант Дому загинув у ліфті.

— Так.

— З'ясуйте обставини його смерті. Довідайтесь також усе про нього самого, особливо про його родинні стосунки. І якнайшвидше.

— Зрозумів. Дозвольте доповісти?

— Прошу.

— Вас шукав начальник поліції.

— Він просив щось переказати?

— Наскільки я знаю, ні.

— На добраніч.

Єнсен поклав трубку. Десь поблизу почали бити дзиґарі — дванадцять важких, гучних ударів.

Минув шостий день. Залишилася ще рівно доба

Комісар Єнсен не поспішаючи їхав додому. Він був стомлений, але знав, що не зможе заснути. Та й часу на сон було небагато.

У довгому, побіленому, ясно освітленому тунелі він не зустрів жодної машини. Далі на південь лежав великий промисловий район, тепер тихий і безлюдний. У місячному світлі блищали тільки алюмінієві газгольдери та пластмасові дахи фабрик.

На мості його перегнав поліційний автобус, а відразу ж за ним — машина швидкої допомоги. Обидві вони їхали з увімкненими сиренами.

На півдорозі його спинив поліційний кордон. Поліцай із сигнальним ліхтарем, певне, впізнав його: коли Єнсен спустив бокову шибку, він козирнув і пояснив:

— Дорожній випадок. Один загинув. Уламки машини загородили дорогу. За кілька хвилин усе буде прибране.

Єнсен кивнув. Він сидів, не підіймаючи шибки, щоб у машину вливалося прохолодне нічне повітря. А сам тим часом міркував, що дорожніх випадків рік у рік стає менше, а потерпілих у тих випадках, навпаки, — більше. Фахівці з міністерства транспорту давно вже розв'язали цю статистичну загадку. Зменшення дорожніх випадків і матеріальних збитків можна ще якось пояснити вдосконаленням доріг і пильністю регулювальників. Але куди важливіший тут психологічний чинник: люди тепер дужче залежать від своїх машин, тому обережніше з ними поводяться і, більш чи менш свідомо, відганяють від себе думку, що можуть їх втратити. А збільшення випадків зі смертельним кінцем можна пояснити тим, що переважно то бувають самогубства. Але й тут, мабуть, вирішальну роль має психологічний чинник: люди живуть зі своїми машинами й задля них, тому й померти хочуть разом із ними. Такі висновки випливали з одного дослідження, зробленого кілька років тому. Зробленого секретно — але вищі поліційні службовці мали змогу взяти в ньому участь.

Дорогу звільнили за вісім хвилин. Єнсен підняв шибку й рушив далі. Бетон покривала тоненька плівка паморозі, і на місці, де сталося нещастя, в світлі прожекторів чітко видно було сліди коліс. Але не сліди ковзання чи раптового гальмування ¦— вони вели просто до кам'яного стовпа на узбіччі. За таких обставин навряд чи можна було розраховувати на виплату страхової суми. Хоч, як завжди, тут не відпадало і найприродніше пояснення: водій стомився і заснув за кермом.

Єнсен відчував якесь невиразне невдоволення — наче йому чогось бракувало. Коли він спробував проаналізувати те почуття, йому раптом стало млосно з голсду. Він поставив машину на майданчик перед сьомим будинком у третьому ряду, подався до автомата і, вкинувши монету, одержав пакуночок дієтичного молочного супу.

У себе в помешканні він насамперед скинув плаща й піджака і ввімкнув світло. Тоді спустив жалюзі, пішов до кухні, відміряв у каструлю третину літра води і всипав туди суповий порошок. Коли суп зварився, він пересипав його в кухлик, вернувся до кімнати, поставив кухлика на нічний столик, сів на ліжко й розшнурував черевики. Годинник показував чверть на третю, і в будинку скрізь панувала тиша. А його й далі мучило відчуття невдоволення.

Він дістав з піджака свого нотатника, ввімкнув лампочку над ліжком, а горішню, під стелею, загасив. Сьорбаючи суп, він повільно й докладно переглянув нотатки. Суп був клейкий, густий, затхлий, зовсім не смачний.

Скінчивши читати, Єнсен підвів очі й почав розглядати фотографію, зроблену в поліційній школі. Він знайшов на ній себе: крайній праворуч у задньому ряду. Стояв, схрестивши руки на грудях, і невпевнено всміхався. Мабуть, саме щось казав своєму сусідові, коли фотограф клацнув апаратом.

Трохи полежавши, Єнсен підвівся й вийшов до передпокою. Там він відчинив шафу, взяв з полиці одну пляшку, що стояли рядком уздовж задньої стіни за поліційними кашкетами. Потім приніс із кухні склянку, налив її майже по вінця горілкою і поставив біля кухлика з супом.

Далі розгорнув список з дев'ятьма прізвищами, поклав його на столик перед собою і почав вивчати.

Електричні дзиґарі на кухні відміряли час трьома короткими дзвінками.

Єнсен відкрив у нотатнику чисту сторінку й вивів на ній: «Номер 6. 38 років, розлучений, відділ громадських стосунків, перейшов на іншу роботу».

Дописавши нижче адресу, він ледь похитав головою.

Потім він накрутив будильника, вимкнув світло, пере-одягся в піжаму й сів у постіль, вкривши ноги ковдрою. Суп наче бубнявів у шлунку, і здавалося, ніби хтось тисне знизу на серце.

Він узяв склянку й за два рази вихилив її. Шістдесяти-градусна горілка обпекла язик і вогненною стрілою впилася в стравохід.

Єнсен лежав горілиць у темряві з розплющеними очима й чекав на сон.

Єнсен так і не зміг заснути. З третьої години до двадцяти хвилин на шосту він лежав у такому стані, що не здатен був ані чітко міркувати, ані відігнати від себе рій думок. Коли задзвонив будильник, він почував себе не відпочилим, а змученим і був геть спітнілий. Через сорок хвилин він уже сидів У машині. Місце, яке він мав відвідати, лежало за двісті кілометрів на північ. Оскільки була неділя, він розраховував добратися туди за три години.

Скрізь було тихо й безлюдно — порожні вулиці, порожні гаражі, порожні стоянки. Але система регулювання працювала, як завжди, і поки Єнсен виїхав з центру, довелося десять разів спинятися на червоне світло.

Дорога була рівна, зручна, а краєвид обабіч нецікавий. Подекуди звіддалік видніли приміські виселки або тяглися до неба «самооздоровчі» райони. Між обрієм і автострадою стриміли якісь сухі, занедбані, криві дерева й низькі колючі чагарі.

О восьмій годині Єнсен повернув до бензоколонки заправити машину. Там він випив склянку теплуватого чаю і зателефонував у два місця.

Начальник патруля озвався стомленим, хрипким голосом — певне, Єнсен підняв його з ліжка

— Це сталося дев'ятнадцять років тому, — сказав він. — Комендант застряг у ліфті, і його перерізало навпіл.

— А слідство велося?

— Є тільки стандартний запис у журналі. Мабуть, випадок був дуже ясний — його класифікували як нещасливий: кілька хвилин не було струму, бо урвався провід, тому ліфт спинився, а тоді сам рушив далі. Отже, той чоловік загинув через власну необережність.

— А як родина?

— Він не мав родини й мешкав у готелі для неодружених.

— Він залишив якийсь спадок?

— Так. Чималу суму грошей.

— Хто її успадкував?

— Ніхто з родичів не зголосився у визначений термін, і її передано якомусь державному фондові.

— Є ще якісь дані?

— Самі дрібниці. Він був схимник, мешкав сам і не мав приятелів.

— До побачення.

Поліцая, що був відряджений до архіву періодичних видань, Єнсен теж застав дома