Смерть манекенниці - Селкудяну Петре. Страница 2

2

Сидячи на стільці біля анатомічного столу, Гогу Помішор задумливо дивився на труп. Не міг одвести від нього очей. Навколо було багато квітів, і Дід подумав, що тільки Гогу, чоловік щирий і душевний, міг принести їх сюди. Час від часу патологоанатом зітхав і тильним боком долоні змахував із чола великі краплі поту. Він і Діда помітив не відразу і не привітав його радісним жестом, хоч вони й не бачилися кілька місяців.

— Не можу, — промовив Гогу і заходив по кімнаті. — Така вродлива і юна…

На столі лежало тіло Йоани Рареу. Дід упізнав її, вона була незрівнянно вродливіша, ніж на фотографіях, які приніс капітан Алексіу. Великі розплющені очі випромінювали зелене світло, у них застиг подив. Попри всі свої намагання, Гогу так і не зміг стулити їй повік. Уперше за сорок літ роботи він не наважувався розітнути труп.

— Ну ніяк не можу… Бачиш, як вона дивиться… У мене таке відчуття, ніби вона жива, тобі не здається?

Дід нічого не відповів, стан друга був йому зрозумілий: важко втручатися в довершену природну красу.

Він пішов у суміжну кімнату, увімкнув електроплитку і поставив на неї воду для кави. Узяв із письмового столу свіжі газети. Нехай Гогу побуде кілька хвилин сам, зосередиться і розпочне роботу. Він виконає її бездоганно.

— Ніхто не приходив поглянути на неї? — спитав Дід, нюхаючи запашну каву.

— Ніхто… Цією справою займаєшся ти?

— Я. І довго чекати не можу… У мене обмаль часу, рівно стільки, щоб прочитати міжнародну хроніку і випити кави.

Остання фраза ніби підштовхнула Гогу. Він причинив двері, і через кілька хвилин Дід почув знайоме насвистування — звуковий супровід чіткої і впевненої роботи старого лікаря.

— На третьому місяці вагітності, — пролунав голос патологоанатома.

Дід швидко вийняв з кишені картку й почав записувати.

— Смертельний удар в основу черепа, — додав Гогу.

На якийсь час запала глибока тиша. Дід прислухався, тримаючи олівець напоготові.

— Сліди пальців на шиї, намагалися душити.

Занотувавши це, Дід сховав картку — уже не сподівався почути щось важливе. Він переглянув статті на четвертій сторінці й відчув, що очі стомилися. Читав Дід рідко, про новини довідувався в основному з радіопередач, але сьогодні не мав такої змоги. Найбільше його цікавили події, що стосувалися наркотиків.

Дід відчинив двері і побачив, як Гогу старанно підмальовує вії покійниці. На столі були флакони з рум'янами, пудра, фарби.

— Яка твоя думка, Гогу?

— Та ж сама, що й у товаришів з міліції.

— Але ж немає слідів від удару на ногах. Спочатку буфер збив би її з ніг, а вже потім проломився б череп, — зауважив Дід.

— Твоя правда. Але дівчина могла наскочити на капот, а після того вдаритися черепом.

— На капоті немає жодної подряпинки.

Гогу стенув плечима і знову сів на стілець.

— За все життя не бачив таких очей, — промовив він.

Дід швидко вийшов. Панаітеску робив біля машини гімнастичні вправи.

— Через рік-два у мене цього пуза не буде! — виголосив він.

Дід почав мовчки ходити по тротуару — три кроки вперед, три назад. Панаітеску догадався: він чимось збентежений.

— Колего, — озвався нарешті Дід, — гадаю, після багатьох літ нашого співробітництва настав момент, коли я можу доручити тобі важливу справу. Звісно, всі витрати моїм коштом.

Панаітеску зрадів, але водночас і злякався:

— Сподіваюся, це не дуже небезпечно? Не хотів би я в мої роки ризикувати через якусь дівку.

Дід спохмурнів.

— Оцей ключ запалення залишено у машині. Він не заводський. Обійди всі майстерні і довідайся, де його виготовили і — ще важливіше — хто замовляв.

Панаітеску витер піт і задоволене всміхнувся.

— Зрозуміло, шефе.

— А тепер відвези мене на вулицю Тиху, номер сорок перший.

«Б'юїк» плавно зрушив з місця. Панаітеску запитав:

— А як мемуари, шефе? Хотілося б і мені прочитати, особливо ті місця, де й про мене згадується.

— Шановний Панаітеску, я ж обіцяв залишити їх тобі в спадок. А зараз читати не варто, сумніваюся, що там усе припаду тобі до душі, — я твоєї персони не ідеалізував. Хоча визнаю щиро: твої міркування не байдужі для мене, тим паче що ти завзятий читач детективів. На жаль, і низькопробних.

— Мені дуже прикро, шеф, але мусите знати: читаю не все, що потрапляє під руку. Вибираю сам. Одну хвилинку…

Панаітеску зупинив машину і витягнув з-під свого сидіння книжку.

— Погляньте, мені здається, те, що зробив чи зробили з дівчиною і машиною, автор «проробив» десять років тому в цій книжці.

Дід розгорнув книгу.

— Усе дуже просто, — вів далі Панаітеску, — вони кохалися, а коли звабник довідався, що дівчина завагітніла, він вивіз її за місто, висадив з машини, збив, залишив машину на місці злочину, а сам спокійнісінько повернувся додому і повідомив у міліцію, що в нього викрадено автомобіль. Злочинець, на мою думку, там, куди ми їдемо.

— Цікаво, цікаво, надзвичайно цікаво, — промовив Дії, виявивши на цей раз максимум уваги до почутого

3

З телефону-автомата Дід подзвонив капітанові Алексіу. Він розповів йому про висновки Гоги Помішора і про гіпотезу Панаітеску.

— Годину тому до мене заходила подруга Йоани Рареу, — сказав Алексіу.

Дід записав адресу.

Через кілька хвилин він піднімався сходами одного з будинків на вулиці Тихій, де мешкала сім'я Скурту.

Довго натискував на кнопку електродзвінка. Нарешті почулося важке човгання, двері відчинилися. Нічого не спитавши, худорлявий чоловік років п'ятдесяти з лівою рукою на черезплічнику запросив його зайти.

Помешкання було умебльоване скромно, але зі смаком. Розміщення дверей свідчило, що це стандартна трикімнатна квартира зразка тисяча дев'ятсот п'ятдесят шостого року. Віконні рами вже потемніли, на паркеті видніли чималі чорні тріщини.

— Чим можу бути корисний? Ви з міліції, чи не так? — спитав Леонте Скурту.

Дід звернув увагу, що він говорить, розтягуючи слова, й обличчя в нього жовте, як у хворого на інфекційний гепатит. Відсунувши свого стільця чимдалі від крісла, де, важко дихаючи, сидів Леонте, Дід почав розмову:

— Ви власник «Фіата-1300» з номером 2в-4566? Ви особисто повідомили до міліції про викрадення машини вночі п'ятого квітня?

— Так, власник машини я, але про її зникнення заявив мій син Василе. Як бачите, я в такому стані, що наледве підводжуся з ліжка. У мене був інсульт. Ліва рука спаралізована. Та ще й грудна жаба. Весна доконає мене.

Спитавши дозволу, Дід запалив сигару. В кімнаті було задушливе повітря, насичене запахом ліків, і він хотів «освіжити» його приємним і запашним тютюновим димком.

— Коли я вас правильно зрозумів, ви купили машину для сина?

— Не тільки для нього, для всіх нас. Водить і він, і моя дружина. Я саме перед екзаменом на права захворів. Син вважає, що інсульт у мене від хвилювання. Може, й так. Але не буду стомлювати ні вас, ні себе довгими балачками, скажу лишень, що в мого сина немає дружків, здатних узяти машину без дозволу, і ніхто з нашої сім'ї не причетний до цього нещастя.

Дід усміхнувся.

— Чому ви так переконані, що то нещасний випадок, і намагаєтесь оборонити свого сина? Адже я й словом не обмовився проти нього?

— Я ж вам сказав, що почуваюся дуже погано, дружина на роботі, син пішов по машину. Бачите, я ледве дихаю…

— Перепрошую, добродію, що я вас потурбував, але ж ідеться про молоде життя, яке обірвалося занадто рано, та ще й за таких дивних обставин… Я хочу якнайшвидше розгадати цю трагічну загадку. Де працює ваша дружина?

— Вона лікарка. В дитячій клініці номер два.

— А чим займається ваш син?

— Він ніде не працює. Провалився на екзамені в архітектурний інститут і тепер знову готується до вступу. Запевняю вас, дуже гарний хлопець, хоча, звісна річ, батькам властиво перебільшувати позитивні якості своїх дітей.