Смерть манекенниці - Селкудяну Петре. Страница 28

— Вас просять, — здивовано сказав Дідові.

Телефонував Алексіу. Він скрізь розшукував старого, поки не догадався, що той може бути в Петрашку.

— Бачу, ви ніде не можете сховатися, — зауважив Петрашку, попиваючи каву.

— Пане лікарю, колега повідомив мені, що попіл, знайдений у ванні, такий самий, як і з вашої цигарки. Гадаю, нічого дивного в цьому немає: ви заходили до ванної із цигаркою в роті. Для мене це не відкриття.

— Ото курйоз! А я й не підозрював, навіщо він просив цигарку.

— У нашій роботі трапляється мільйон таких курйозів. А я десь читав, ніби довжина всіх нервів у людському організмі майже дорівнює довжині екватора. Це правда?

— Майже.

— Певно, вам довелося витратити багато енергії, зон завчити їх назви?

— Вони не всі мають назви.

— Але ви не відповіли на моє запитання про попіл, пане лікарю.

— Отже, ви мене підозрюєте?

— Коли б ми вас підозрювали, то вже б заарештували, як Вінченціу.

Петрашку спохмурнів.

— Он як… Але цей хлопець, я вважаю, на таке нездатний.

— Ви абсолютно певні?

— Та ні, раз ви його заарештували, не можу бути категоричним. Либонь, маєте достатньо аргументів?

— Мене цікавить ваша думка як спеціаліста. Ви можете повірити, що Вінченціу Скурту намагався задушити Дойну?

— Ні, не можу. Я з вами щирий. Хоч я радив Камелії, і то не один раз, влаштувати його в спеціальну лікарню. Вона не схотіла.

— А на ваш погляд це було конче потрібно?

— У хлопця трапляються час від часу напади шаленої люті. Пригадую, він якось і мене схопив за горло. Я тоді сказав щось жартівливе про Йоану, а Вінченціу, здається, кохав її потайки. Вона в розмові зі мною нарікала, що Камелія хоче перетворити її на сестру-жалібницю при Вінченціу. Дівчину обтяжували прогулянки з ним і надокучлива увага цього неповноцінного юнака. Щоразу, коли Йоана до них не заходила, він ставав дуже неспокійним.

— Ви точно знаєте, що в нього були напади люті й перед тим, як він кинувся на вас?

— Підозрюю. Такі напади враз не виникають, вони визрівають поступово, як наслідок певних патологічних процесів. Камелія допустилася великої помилки, приховавши це, але мені як медикові здогадатися неважко.

— Пане лікарю, сьогодні вранці ви не помітили чогось незвичайного в поведінці Дойни?

— Не можу вам сказати — я ж її не бачив. Зателефонував на фабрику, говорив, здається, з керівником групи манекенниць, товаришкою Міоарою Йонеску. Бачте, навіть прізвище запам'ятав.

— Цікаво, цікаво, продовжуйте, будь ласка.

— Вона відповіла мені, що Дойни на роботі немає. Дальший розвиток подій вам відомий. Я бачу, ви цікавитеся кожним моїм кроком, то скажу вам, що недалеко від будинку Дойни, на розі вулиці Елефтеріє, я зустрів Вінченціу. Він швидко пробіг повз мене.

— Чи ви не помітили, який у нього був вираз обличчя? Може, такий, як тоді, коли він кидався на вас?

— Так, дуже подібний.

— Здається, ми з вами дійшли одного висновку.

— Вам видніше. Я просто констатую факти.

— Не хочу від вас приховувати, пане лікарю, я, на жаль, усе більше впевнююсь, що це зробив Вінченціу.

— Не буду втручатися, товаришу інспектор. На мене й так ця історія справила дуже гнітюче враження. Бідолашна Камелія, напевне, зовсім приголомшена. Цей синочок геть зіпсував їй життя. Хоч і я на її місці поводився б так само.

Дід підвівся. Петрашку провів його до дверей.

— Дякую вам, пане лікарю. Як бачите, мій візит був лише візитом чемності. До речі, ледь не забув: тепер не обминайте клініку десятою дорогою, за вами вже ніхто не стежить. А тоді я стежив.

Петрашку на мить спохмурнів, потім розважливо сказав:

— А, пригадую, пригадую. Але я тоді зробив об'їзд не тому, що когось боявся, — вулиця Дудеску була перекрита.

— А що я вам казав: старі завше роблять із мухи слона.

Дід поглянув на годинник: за п'ять хвилин п'ята. Хотів зайти до Панаітеску, але передумав. Той довгенько не забуває образи, це по-перше, а по-друге — він уже, либонь, у ліжку, на животі в нього — детективний роман, який ритмічно підіймається й опускається під звуки його могутнього хропіння. Уві сні Панаітеску бачить себе Шерлоком Холмсом.

Дід вирішив поїхати автобусом. Але пригадав, що Алексіу радив йому більше ходити пішки, і, спираючись на ціпок із потертим наконечником, пішов униз по бульвару до комісійної крамниці. Звідти попрямував до салонів художнього фонду — їх неподалік було два. Але не знайшов того, що шукав. Залишилося відвідати Обор, але там відчинено тільки в неділю, а до неділі ще два дні.

На бульварі гуляло багато людей. Дід помилувався молоденькими дівчатками в міні-спідничках. Що б там не казали з цього приводу жінки середнього й старшого віку, оздоблені невблаганними зморшками, він вважав цю моду за чудову. Вона так гармонувала з весняним буйноцвітом… Дід приємно здивувався, побачивши кілька нових будинків. Давненько він тут не був, більше року. Зайшов до пасажу «Вікторія», розглянув картини, безсистемне розвішані на стінах. Тут були й ікони, навіть старовинні. Але все це для колекціонерів, у нього інша мета.

Нарешті в сусідній крамниці йому пощастило: там висіли ікони, намальовані талановитим художником. Це відчувалося з першого погляду, його зацікавили очі й риси обличчя святих. Щось невловне єднало їх усіх. Дід зажмурився і, відретушувавши в уяві суворі лики, чітко побачив одну-однісіньку модель. Поза всякими сумнівами, ікони мальовано з однієї людини, але на такому мистецькому рівні, що виявити це було нелегко.

— Будьте ласкаві, — звернувся Дід до продавця в окулярах, який також, здавалося, пропах старим деревом, — мене дуже цікавить ота ікона.

Продавець уважно поглянув на Діда, підійшов до нього і прошепотів на вухо:

— Ви знаєте, це не старовинна річ, для вас у мене знайдеться дещо першорядне.

— Зворушений вашою увагою. Бачу, що не старовинна, я добре на цьому розуміюся, — по-дружньому всміхнувся Дід, аби не образити доброзичливого продавця.

— Тисяча п'ятсот, хоч, на мою думку, вона цього не варта, — невдоволено сказав продавець.

— Так, дорогувата.

— Дорожча від старовинних, добродію.

— Вона завелика для мене, у вас немає трохи меншої?

— На жаль, немає.

— А чи не знаєте ви адреси художника? Він мене дуже зацікавив, — спитав Дід.

Продавець, побачивши, що старий поліз до кишені по гроші, вмить пожвавішав:

— Це зовсім просто, один момент! — запобігливо сказав він і дуже вправно, майже непомітно, заховав собі в халат банкноту. Визначивши на дотик, що це двадцять п'ять лей, підбіг до полички, де лежав реєстраційний журнал.

— У мене є тільки адреса майстерні. Коли щось продається, я завше повідомляю туди. Вулиця Провідників, чотирнадцять. Рафаель Пуцінтелу.

Дід запам'ятав адресу, ще раз глянув на ікону, вона йому справді сподобалася, попрощався з продавцем і вийшов.

Такої назви вулиці Дід не чув. Може, це вулиця стара, а назва нова? Бо не було в Бухаресті жодного провулка, навіть маленького, якого б він не знав… Біля Міністерства фінансів Дід зупинився, вийняв з кишені ретельно згорнуту карту Бухареста і почав уважно її вивчати. Втратив хвилин п'ятнадцять, поки відшукав потрібну вулицю. Він пригадав, що кілька років тому вона звалася вулицею Котельників. Яка ж убога фантазія в тих, хто замінював назву! Тим паче, що це була всього-навсього сліпа вуличка. Дід узяв таксі й поїхав на вказану адресу.

У глибині смердючого двору — помиї текли на вулицю потоком — він знайшов майстерню і самого Рафаеля Пуцінтелу. Сьогодні Дідові щастило. Він не дуже здивувався, коли впізнав того самого молодика, якого зустрів у мадам Боздог. Тільки зараз художник не мав такого таємничо-суворого вигляду, як тоді.

— Ну що, старий, таки вистежив мене? Ти хто ж будеш — із синіх чи з хакі?

Дід усміхнувся:

— Із синіх, — і став дивитися, як художник швидкими точними мазками домальовує ікону, мугикаючи церковну мелодію.