Смерть манекенниці - Селкудяну Петре. Страница 7

Дід вийшов. Тепер у нього в голові була ще більша плутанина, ніж до розмови з Камелією Скурту.

7

Коли Дід зайшов до кабінету, Алексіу слухав магнітофонний запис голосів своїх сімох дітей. Він жестом запросив Діда сісти й за кілька хвилин спитав:

— Можеш, Діду, визначити, котрий із них Йон, котрий Хараламбіє чи Пікі? Я розпізнаю тільки малюка.

Дід стенув плечима.

— Магнітофон так спотворює голоси, що й рідний батько не впізнає, — сказав Алексіу. — А пенсію ти одержав?

— Ще ні.

— Ми надбавили тобі двісті лей. Як бачиш, цінуємо твою діяльність. А Панаітеску на орден не пройшов. Максим заперечує, які, мовляв, у нього заслуги. Я ще поговорю з товаришем полковником.

— Дуже тебе прошу. На мою думку, Панаітеску треба нагородити або хоч морально заохотити — адже його пристрасть так ефектно підкреслює заслуги інших.

— Я цією фразою послуговувався б як гаслом, та боюсь, не допоможе. Тепер давай ближче до справи. Здається, не дуже тобі цього разу таланить.

— Що й казати. Таке враження, ніби я товчуся в замкненім колі, а відгадка десь поза ним. Єдине, чого я певний, — наїзду не було. Можу покласти руку на вогонь. Мені зараз потрібні адреси жінок, які працювали в Скурту.

— Якщо оформляли угоди, але навряд.

— Вони майже всі з Ардялу, знають одна одну і влаштовуються завдяки знайомству. Хоча б одну знайти. І хотілося б знати все про минуле лікарки Камелії Скурту.

Алексіу розгорнув зошит і сказав:

— Ось іще дрібна деталь, але, думаю, важлива для тебе: машину не можна було зрушити з місця, закінчився бензин.

Дід спаленів:

— Цікаво, цікаво, дуже цікаво!

— Ну якщо ти аж тричі це повторив, то, певна річ, цікава А про Дойну Чумедрю що скажеш?

— Поки що нічого.

— Ти знаєш, я не взяв наповажне слів Панаітеску про зв'язок цієї історії з детективом, але його гіпотеза наштовхнула мене на деякі роздуми.

— А саме?

— Ти говорив з Петрашку?

— Ще ні.

— Я думаю, в нього стосунки з Камелією Скурту не тільки товариські.

Дід зітхнув:

— Коли я побачив, який у неї вигляд…

— І ще одне, — сказав Алексіу. — Дойна Чумедря складала екзамен на шоферські права, але провалилася.

— На якій машині?

— Я ще не знаю, з'ясуєш сам. Я міг би послати когось із наших, але ж ти не любиш їсти чужою ложкою.

— Цієї ночі в місті що-небудь скоїлося?

— Що це тобі стукнуло в голову? — здивувався Алексіу.

— Нічого. Просто питаю.

— Особливих пригод не було. Дві квартирні крадіжки, троє зґвалтувань у віддалених районах і викрадено чотири машини. Один лише випадок здається мені дивним: хтось розбив вітрину, де не було нічого, крім голих манекенів. Оскільки ти займаєшся манекенницею, я подумав собі…

— Коли це сталося?

— Цієї ночі на вулиці Штефана Великого. О котрій годині — з'ясувати важко. Нічого не вкрадено. Та, власне, який би грабіжник вламувався до крамниці готового одягу крізь подвійне скло вітрини? Це міг зробити хіба що новак, а ймовірніше — хтось п'яний. Інформацію одержано сьогодні ранком.

— Цікаво, цікаво! — промовив Дід.

— Що ж тут цікавого? Не розумію.

— Аби нічого не було цікавого, ти, товаришу Алексіу, нічого б і не сказав мені. Отже, цей випадок і тебе заінтригував.

Капітан усміхнувся:

— З поваги до твоїх, Діду, років заперечувати не посмію.

Він натиснув на кнопку дзвінка, вмонтовану десь під столом, і до кабінету зайшов сержант. Алексіу написав кілька рядків на аркушику і дав йому.

— Товаришу сержант, швидкість — надзвукова!

— Зрозуміло, товаришу капітан, буде виконано!

Алексіу підійшов до великого сейфа і відімкнув важкі двері.

— Діду, прошу тебе, візьми пістолет. Я вже оформив тобі дозвіл, — сказав він і, щоб дістатися до верхньої полині, підклав під ноги кілька телефонних довідників.

Дід зневажливо зиркнув на зброю.

— Все-таки не хочеш?

Дід мовчки зняв окуляри з товстими, ніби автомобільні фари, лінзами і подав капітанові. Той на хвильку притулив їх до своїх очей і спитав:

— Скільки діоптрій?

— Тринадцять і вісім.

— Тобі ліпше б у лабораторії працювати. З отакими мікроскопами…

— Я ще ніколи не користувався пістолетом, скільки живу, — сказав Дід і пояснив: — Давить на психіку.

— Діду, я мовчу, але ж ти буваєш у таких ситуаціях… — Алексіу поклав пістолет у сейф. — Товариш полковник дав мені це розпорядження. Я сказав йому, що ти кепкуватимеш, але тепер доповім, що вручив тобі пістолет, інакше…

— Товаришу Алексіу, хочеш, я розкрию тобі одну маленьку професійну таємницю? Я ніколи не користувався пістолетом, а будь-якою іншою зброєю і поготів. Жодного разу не вистрілив. Навіть в армії. Скільки мені за це перепало, знаю лиш я. Мені завжди здавалося, що як тільки я вистрілю, мої окуляри розлетяться вщент, і я боявся. Без окулярів я геть сліпий.

— Як, ти жодного разу не вистрілив?! — здивуванню Алексіу не було меж.

— А так. Ніколи в житті. Свої успіхи я завдячую тільки дедукції. Хоч весь час займався досить складними справами. Мене від самого звуку пострілів нудить. Не через те, що боюся, — гидко. Тому жоден злочинець, який відбув термін покарання, не тримав на мене зла. Навпаки, признавалися навіть, що поважають мене. З декотрими доводилось потім і чарчину випити. Я розповідав, як мені вдалося викрить їх лише за допомогою логіки. А тепер — варто чи ні — відразу бах-бах! Це ж не дитячі іграшки. Причому, колись дістати зброю було набагато простіше. Один лише раз мав я справу з пістолетом та й то осоромився. Пістолет був водяний, я тоді розслідував викрадення ювелірних коштовностей і, йдучи на пишний прийом, поклав його до кишені. Мабуть, помпочка зламалася — вода потекла з кишені по штанях на підлогу, можеш уявити, який був конфуз. Я так і не зміг за довгі роки переконати багатьох із присутніх, що калюжу зробив не я, а водяний пістолет.

— Отже, ти, Діду, нас критикуєш. Але ж і ми використовуємо логіку, і непогано, інакше нас тут не тримали б. Так що не дуже розхвалюй колишні методи — ми їх добре знаємо. І не треба забувати, що змінився не тільки наш світ, а й ті, хто зазіхає на благополуччя людей. Ми справу революції захищаємо достойно.

— У цьому я з тобою цілком згоден.

— Дуже приємно, що інколи ми все-таки розуміємо один одного, — всміхнувся Алексіу і запалив цигарку.

8

Вітрину в крамниці готового одягу на вулиці Штефана Великого ще не полагодили, і Дід, стоячи перед нею, намагався зрозуміти, навіщо потрощено скло. Окрім трьох голих жіночих манекенів, у вітрині не було нічого. Манекени чеського виробництва, напрочуд гарні. На двох із них чорні перуки, на третьому — ясно-золотава. Цей манекен лежав на підлозі, мабуть, зловмисник хотів витягти його через пробоїну в склі. Та щось йому завадило в останній момент. Що саме? Дід ніяк не міг збагнути. Ніхто не чув дзвону розбитого скла, ніхто не намагався затримати злочинця — через те й у міліцію вчасно не повідомили. А може, йому перешкодила людина, зацікавлена, щоб ніхто ні про що не довідався? Дід подумав: Алексіу не випадково розповів про цю пригоду і, хоч на перший погляд ніякого тут зв'язку зі смертю Йоани не було, його охопило якесь невиразне передчуття і змусило довго розглядати вітрину. Безперечно, той, хто хотів винести картонну блондинку, не був звичайний злодій, може, це зовсім і не злодій, а його вчинок зумовлювали інші причини? Які ж саме? Ще раз уважно оглянув розбите скло — чи не лишилося на гостряках якогось сліду? Помітив лише маленький шматочок фарбованого картону з ноги манекена. Більш нічого. Дід зайшов до крамниці. Спитав завідувача, і продавщиця вказала на двері по той бік прилавка, де висіли жіночі сукні.

Завідувач був низенький на зріст, але гладкий, із застиглою, ніби приклеєною усмішкою. Величезні зуби виглядали в нього з рота навіть тоді, як він стуляв губи. Дід уявив цього чоловіка з отакою усмішкою у відповідальні моменти, що трапляються в житті кожної людини, і подумки пожалів його.