Майже опівночі - Кейдин Мартин. Страница 23

«Ми були за тридцять п'ять або, може, сорок миль від гори. Знаєте, де Твенті-Найн-Палмз? Мабуть-таки, за сорок миль. Звичайно ж, ми все бачили від самого початку. Коли спалахнуло світло, ми були в кухні. Нам здалося, наче весь світ раптом став сліпучо-білим. Хтось пронизливо закричав, а коли я трохи отямився, світло вже почало жовтіти. Ніяких звуків, крім того крику, ми не чули. Ми вибігли надвір і подивились у бік Лос-Анджелеса. Пам'ятаю, я відразу подумав: «Це атомна бомба». Тобто атомний напад, розумієте? «На Лос-Анджелес», — подумав я. Коли глянув у бік міста, я відразу збагнув: таки справді сталося щось жахливе. Я закричав. Весь небосхил, від краю до краю, був усе ще забарвлений у жовтий колір, та ось він почав змінюватись. Світло спочатку замерехтіло, начебто край землі розпікся до білого жару. Згодом воно стало… як би вам сказати… сліпучо-зеленим і весь час мигтіло та спалахувало, поступово набираючи фіолетового кольору. Потім настала темрява. Але в тій темряві зблискувало щось розжарене. І це було жахливо.

Якась величезна куля. Блискуча червоно-чорна куля. Не знаю, як можливо було вночі побачити щось чорне, але я справді бачив, хоч і досі цього не збагну. Раз у раз видно було білі і блакитні спалахи. Так іноді буває, знаєте, коли давшися на 6я&-екавку. Воно підіймалося все вище ft вище. Попи, хвилин зз тотіфи-п'ять після того, як ми вперше побачили світло, у нас виникло відчуття, наче небо розкололося навпіл. Ніколи доти я не чув такого гуркоту. Я член стрілецького товариства і до тріскотні звичний. Але той гуркіт.» ніби рушничний залп, і то з тисячократним посиленням. Начебто хтось роздер небо якраз посереднні. І це сталося двічі. Двічі тріщало по швах небо, і ні на мвть не втихав якийсь приглушений шум.

Та ось той шум затих. Поруч иене стояла моя подруга, і вона ридала. «Це Хіросіма, — сказала вона. — Хіросіма прийшла до нас». За все своє життя ніколи не переживав я такого паліїного страху…»

Він цього чекав. Страшна втома згнітила йому серце й мозок. Бригадному генералові Артуру Шеріданові доводилося бачити це світло раніше. І свого часу він молився за те, щоб ніколи більше такого не бачити. Із Сан-Франціско, за сотні миль на північ від Сан-Горгонїо, Шерідан і Роберт Вінсевт побачили, як мерехтлавий спалах освітив небеса. Світло швидко потьмянішало, перетворившись на зеленаве випромінювання, яке запульсувало, навіюючи жах тремтливим миготінням.

Шерідан вихопив з рук Вінсента телефонну трубку.

— Крайдер?.. Хай вам чорт, відповідайте ж, Крайдері

— Я слухаю, генерале. Що сталося? У вас такий тов…

— Під три. чорти мій тоні — заревів Щерідан. — Слухайте мене уважно і підкрутіть хвоста на повні оберти. Вона не жартували! Атомна бомба оце щойно вибухнула на південь від вас і, певно, саме там, де вони й погрожувала. На горі Сан-Горгоніо. Атож. Вони підірвали цю пекельну штуку.

Обмінявшись із Вінсентом блискавичними поглядами, Щерідан гукнув у трубку:

— Негайно вивезіть президента із ВашінгтонаІ Його життя в небезпеці. Вивезіть його незалежно від того, бажає він цього чи ні.

Передавши трубку Віисентові, Шерідав звернувся до свого помічника:

— Зв'язок з Пентагоном ще не перерваний? Дай-но трубку. — І знову повернувся до Вінсента: — Ви знаєте, що зараз почнеться? Протягом години кожна радіостанція і телестудія матиме список цих десяти міст. І ви станете свідком найстрашнішої паніки, якої вам ще не траплялося бачити у своєму житті.

— Що ви збираєтесь робити? — тихо спитав Вінсент. У цю мить право вирішувати було за Шеріданом.

— Не знаю, чи погодяться зі мною, — тихо, але рішуче сказав Шерідан, — проте я спробую. Я звернуся до Об'єднаного комн тету начальників штабів з проханням вплинути на президента. Вони можуть по радіо зв'язатися з його евакуаційним вертольотом. Я попрошу їх домогтись оголошення воєнного стану, бо інакше тут почнеться кінець світу. Від паніки загине більше людей, ніж від…

Шерідан відвернувся до телефонного апарата, йому не треба було докінчувати фразу. Щоб уявити собі картину найближчих годин, багатої фантазії не вимагалося.

Сто мільйонів людських істот от-от кинуться бігти.

Охоплені панічним страхом.

Вони знесуть усе на своєму шляху.

12

Президент Даулінг зайняв місце за столом. Він терпляче ждав, доки закінчаться останні приготування з освітлювальною апаратурою та установкою телекамер. Усе було готове, і вони ще мали в запасі шістнадцять хвилин до третьої години ночі, на яку було призначено екстрену прес-конференцію. Президент подав знак своєму помічникові. Том Саундерс щось сказав двом агентам служби безпеки, які чергували в коридорі, і зачинив двері. Газетярі здивовано перезирались. Ніколи раніше дверей не зачиняли.

Прес-секретар Губіц кахикнув, привертаючи до себе увагу.

— Телекамери й мікрофони вимкнено? Хтось кивнув:

— Вимкнено, Ед.

Губіц трохи подумав і, мабуть, прийняв несподіване рішення.

— Відімкніть електроживлення, — розпорядився він. Перечекавши здивовані вигуки, повторив: — Відімкніть електроживлення, прошу вас. Президент має сказати дещо вам особисто.

— Я хочу звернутися до вас з одним проханням, — заговорив Даулінг без преамбули. — Це, можливо, вимагатиме від вас певного компромісу з вашою професійною етикою. — Усі, розкривши роти, не зводили з нього очей. — Тому, якщо хтось не готовий піти на такий компроміс, прошу заявити про це негайно, і вас виведуть із цього приміщення. — Даулінг кинув поглядом на годинник і знов поглянув у залу. — У нас обмаль часу, панове, — попередив він.

Журналісти позирали один на одного.

— Я згоден…

— Ну звісно…

— Авжеж…

— Ми вас не підведемо, сер.

— Гаразд. Деякі деталі з того, про що я вас повідомлю, ви повинні зберегти в таємниці. Зараз ви зрозумієте чому.

Усі закивали головами, розгубленість поступилася місцем нетерплячому очікуванню.

— По-перше: приблизно годину тому в Сполучених Штатах стався вибух атомної бомби. Це не було ядерне випробування. І це не був напад на нашу державу. Бомба вибухнула десь за сто миль від Лос-Анджелеса, і хоч на даний момент докладних відомостей ми ще не маємо, є підстави чекати від цього вибуху чимало жертв.

Ніхто не озвався й словом.

— Така причина цієї прес-конференції. Обставини вимагають, щоб президент нашої країни звернувся безпосередньо до народу. Відеомагнітофонний запис повторюватиметься цілу ніч і першу половину завтрашнього дня. Панове, вам усе ясно?

Журналісти закивали головами, перетворившись на слух.

— По-друге: є підстави вважати, що атомна бомба може бути й десь у столиці. — Даулінг знову поглянув на годинник. — Час біжить, і всім нам, можливо, загрожує смертельна небезпека, — додав він майже скоромовкою. — На жаль, мені відомо не більше, ніж я оце сказав.

Президент зробив паузу і глибоко зітхнув. Потім звернувся до свого помічника у справах національної безпеки:

— Стів, нехай хтось повідомить посольства, що я вийду в ефір з незапланованою передачею. Ми маємо бути певні, що вони приймуть цю передачу. Нехай їм розтлумачать одразу ж усе, чого вони не зрозуміють, і нехай запевнять, що ми готові всіляко сприяти їм у справі евакуації будь-кого з їхніх провідних дипломатів. Використайте прямий зв'язок з Кремлем. Запевніть їх, що вони дістануть повну інформацію про вибух бомби. Я переконаний, що вони вже знають про це, але хотів би запобігти будь-яким хибним умовисновкам з їхнього боку. І попередьте їх, що можуть вибухнути ще кілька бомб і що… а втім, ви самі розумієте, як з цим бути.

Вперше за всю історію людства заложниками, за яких вимагали викупу, стало населення цілої країни.

— Сучі сини! Паскудні вилупкиї — Лью Кербі стискав і розтискав свої могутні кулаки, ніби прагнув роздерти когось на клапті, його обличчя перекосилось від люті. — Нехай тільки вони потраплять до моїх рук, я… я… — У нестямі він так заскретотів зубами, аж Боб Вінсент і генерал Артур Шерідан здивова-но поглянули на нього.