Шість днів на роздуми - Щербаненко Джорджо. Страница 28

Розділ десятий

Трагедія

У чверть на восьму вулицю переходили робітники, саме вони й знайшли Філіпа Вейтона мертвого в автомобілі. Він сидів, спершись головою на кермо, і нібито спав. Спочатку робітники не побачили в цьому нічого незвичайного. Лише коли один із цих сповільнив крок, щоб прикурити, поза Вейтона видалася йому якоюсь дивацькою. Зацікавившись, він підступив до машини. Ось тоді він і побачив, як з правої скроні актора, біля самого вуха, стікає струмочок крові. Він покликав товаришів, і всі разом повідомили поліцію.

Капітан Сандер, кілька співробітників і Джеллін притьмом поїхали на місце. Незабаром там появився лікар і після корот-1 кого огляду трупа констатував, що причина смерті, мабуть, самогубство. Проте ствердити це напевне можна тільки після; проведення балістичної експертизи і розтину.

Зібрали багато відбитків пальців. Проте нічого незвичайного не викрили. На передньому сидінні лежав револьвер, у барабані бракувало однієї кулі. На дулі виднілися літери Ф. В. — певне:-Філіп Вейтон. Труп не мав ніяких слідів боротьби. Вулиця, на якій знайшли машину, була на далекій околиці Бостона, де недавно побудували розкішні вілли для бізнесменів, настроєній увечері подихати свіжим повітрям далеко від міста. Смерть Вейтона сталася між четвертою і п'ятою ранку і була миттєва. Куля вистрілена навкіс на сантиметр нижче насади носа, увійшла в мозок. Права рука Вейтона була стиснута. Мабуть, після пострілу він упустив револьвер, а долоня стиснулася у спазмі агонії сама.

Співробітники поліції негайно повідомили про все сім'ю самогубця. На місце випадку для ототожнення тіла приїхали обидва брати Чезлі. Ці самі співробітники вели наступні допити всіх домашніх і знайомих Вейтона, але не виявили нічого, чого Джеллін не знав би раніше. Капітан Сандер подбав, щоб усі допити й аналізи зробили за кілька годин, і о другій дня він уже мав у своєму розпорядженні всі наслідки розтину тіла й балістичної експертизи. Ґрунтуючись на цих даних, центральне управління поліції передало пресі таке повідомлення:

«Сьогодні, о сьомій сорок уранці, робітник Фред Стайпер знайшов у машині труп відомого актора Філіпа Вейтона. Внаслідок оперативно проведених медичних досліджень і технічних експертиз удалося встановити, що Філіп Вейтон, який багато днів одержував щодня листи з погрозами, підписувані літерою «Ф», учинив самогубство. Причину треба шукати в тому, що актор, колись славетний і багатий, тепер опинився майже в забутті і матеріально цілком залежний від родини. Це з'ясував пан Артур Джеллін, архіваріус центрального управління поліції. Розпачливе матеріальне становище і депресія довели Вейтона до того, що він, прагнучи будь-що пробудити інтерес публіки до своєї особи і повернути колишню славу, почав писати сам собі анонімки. Оскільки зусилля ці були марні, актор 12 листопада заподіяв собі смерть».

Ясна річ, така поспішна передача повідомлення до відома публіки мала на меті швидше заспокоїти цікавість преси й уникнути шкідливих для поліції домислів. Ця вичерпна інформація задовольнила пресу. Вечірні газети подали на чотири колонки повідомлення про самогубство Вейтона, наводячи подробиці й вміщаючи фотографії усіх домашніх Вейтона, і серед них також Гертруди Веймар, яку капітан Сандер поспішив звільнити з-під арешту. Преса відзначила також Артура Джелліна, чого останній аж ніяк не сподівався. Один журналіст подався навіть до його оселі, щоб узяти інтерв'ю і сфотографувати Артура, на великий подив його самого. Довелося йому розповісти про ведене ним слідство, і незважаючи на непогамовну цікавість журналіста, він проробив це дуже скромно. Коли ввечері дванадцятого листопада він сів вечеряти, дружина поклала перед ним купу газет. Пані Джеллін усміхалася чоловікові променисто, а Джеллін-молодший, хлопець дуже вразливий, дивився на свого славетного батька зі слізьми на очах.

Артур прочитав уважно всі статті, присвячені справі Вейтона, а його поважне обличчя, надто поважне, щоб бути щирим. Відверто контрастувало з гордістю, які ці хвалебні відгуки повинні були викликати. Скінчивши читання, він узявся їсти, утікаючи дивитися на своїх близьких і не мовлячи ні слова. Звичайно, ні дружина, ні син урвати цієї мовчанки не посміли.

— Адо, — озвався нарешті Джеллін уже перед кінцем вечері,— мушу тобі повідомити прикру новину, про яку я вже згадував.

Пані Джеллін не переставала усміхатися, наче бажаючи довести, що новини, почуті від чоловіка, байдуже добрі чи погані, для неї завжди будуть чудові.

— Очевидно, завтра вранці мені доведеться подати у відставку.

Пані Джеллін махнула куховарці, щоб та несла приготований нею самою десерт, і сказала сердечно:

— Ти мені не сказав, чому ти хочеш подати у відставку, Артуре, але я певна, що ти робиш правильно.

— Я не знаю, чи Філіп Вейтон учинив самогубство, я просто не певен цього. Може, він убив себе, але достатніх доказів цього я не маю. Розтин тіла і балістична експертиза довели, що постріл був зроблений з дуже малої відстані і що єдиною причиною смерті була куля, яка ввійшла біля правого вуха. Проте встановити, що стріляв сам Вейтон, не можна. Через розголос, який преса надала всій цій історії, внаслідок проведеного мною слідства я вважаю за свій моральний обов'язок повідомити громадськість, що я, по суті, стверджувати не можу, чи справді Фь ліп Вейтон укоротив собі віку. Хоча іншої правдоподібно! гіпотези в мене немає. Треба, щоб усі знали, що для мене смерть Вейтона залишається й надалі таємницею.

Суха промова Джелліна відзначалася великою точністю: для архіваріуса головне була форма, а не стрункість викладу.

— Розумію, — сказала спокійно пані Джеллін. — То як же ти збираєшся це зробити?

— Я напишу листа, пояснюючи свою точку зору, і сповіщу увесь загал, — відповів Джеллін. — Ти ж бачиш, що такий лист суперечить підходу поліції, яка висловилася за версію самогубства, а значить, не узгоджується з моїми службовими обов'язками. Бажаючи подати мої застереження щодо повідомлення поліції, я мушу найперше подати у відставку.

За чаєм Артур зазначив, що десерт удався найкращий з усіх, які з моменту їхнього шлюбу приготувала пані Джеллін, проте нічим не принижуючи попередніх. Телефон Сандера, який викликав його, щоб він негайно їхав до управління поліції в незвичайно пильній справі, перервав цю похвалу.

Джеллін надів плащ, тепло попрощався з дружиною і вийшов. Коли він дібрався до управління поліції, капітан Сандер з похмурою міною чекав на нього у своєму кабінеті.

Я викликав вас, оскільки полковник Енсайкоу просив про розмову зі мною. Я хочу, щоб ви були присутні при цьому. — Капітан снував нервово по кабінету. — Сідайте. Ну, як ви себе відчуваєте, відколи стали відомі? — спитав він удавано весело. — Сподіваюся, що полковник не відбере у вас цієї слави, а в мене і ще в кількох людей з центрального управління роботи, як того домагається «Олд Бостон»?

— Пробачте, капітане, але я вас не розумію, — з ваганням обізвався Артур.

— У мене дивне передчуття, що Енсайкоу хоче нам зрештою відкрити, хто була та таємнича особа, яка вручила йому листи і веліла їх кинути… Припустімо, що він назве якесь імення, наприклад Макх'ю чи Френзена, і тоді самогубство Вейтона, хоча вже доведене і встановлене, не матиме ані найменшого сенсу.

Джеллін полегшено зітхнув і посміхнувся.

— Мені не хочеться нічого вам підказувати, пане капітан, але здається, що гіпотеза самогубства не зовсім вас задовольняє.

— А у вас що — якась інша? — гарячково спитав Сандер. — Я аж ніяк не сумніваюся в самогубстві, але підозрюю, що за цим усім криється якесь паскудство, яке Вейтон тримав у таємниці і яке досі нам не вдалося прояснити. Я вже бачу заголовки статей: «Поліція частково викриває таємницю Вейтона…» Будьмо щирі: Вейтон убив себе. Яке тепер має значення викриття справжніх мотивів цього самогубства? Це може нам тільки зашкодити.

— А проте, пане капітан, з самого ранку я міркую про те, як багато фактів, на мою думку, суперечить версії самогубства…